ДОСТУПНІСТЬ— ПРОБЛЕМА «ОЛІМПІЙСЬКОГО».
АЛЕ ЩЕ Є ЧАС ЇЇ ВИРІШИТИ
Так вважають члени доброчинного фонду розвитку комп'ютерних та інформаційних технологій для інвалідів «АІК» — організації, що об'єднує людей, котрі пересуваються на візках і для яких інтернет — майже єдине «вікно» у світ. Переважно це — молодь. Вони цікавляться спортом, і футболом зокрема, хоч змушені спостерігати його зазвичай по телевізору. Проте кожний з них мріє принаймні інколи мати можливість вирватися в реальне, більш яскраве, життя. Кожен вихід у світ пов'язаний з подоланням перешкод, але для них він — подія, яка запам'ятається.
Нині вболівальники-інваліди, як і вся країна, живуть в очікуванні футбольного свята — Євро-2012. Та чи буде у них можливість спостерігати спортивну боротьбу вживу, в атмосфері футбольного стадіону?
Співробітники «АІК» вирішили заздалегідь перевірити відповідність спортивних об'єктів існуючим міжнародним нормам доступності. І розпочали з «Олімпійського». Тим більше, була нагода потрапити на урочисте його відкриття.
Про те, з якими проблемами під час відвідування стадіону зіткнулися люди з обмеженими фізичними можливостями, розповіла керівник цієї організації Юлія Козлюк.
— На жаль, від самого початку ми відчули, м'яко кажучи, небажаність нашої ініціативи. Щоб потрапити на стадіон, потрібно було дістати квитки.
Першою, куди ми звернулися, була соціальна служба Києва. До речі, разом із нею готуємо до Євро-2012 волонтерів. Однак почули дискримінаційну відповідь: «Нам заборонили запрошувати людей на візках на відкриття «Олімпійського». Після цього потрапити на відкриття стадіону для нас стало справою честі.
Єдина людина, яка пішла нам назустріч, був голова столичної адміністрації Олександр Попов. Від свого імені він дав нам запрошення. Але попередив, що там ще нічого не налаштовано для людей на візках. І мав рацію.
— На стадіон ви потрапили, не попередивши про свою справжню мету?
— Так, ми прибули як звичайні вболівальники, групою 12 осіб. Шестеро «візочників», четверо волонтерів і двоє людей з інвалідністю, які пересуваються самостійно. Перша незручність, з якою зіткнулися,— крутий пандус єдиного входу для людей на візках, до якого нас направили стюарди заходу. Коли ми під'їхали до нашого сектора, який був указаний у квитку № 45, зрозуміли, що звідти нічого не побачимо.
Ми об'їхали стадіон, сподіваючись знайти краще місце, з якого можна було б хоч щось побачити, але це нереально. Дах стадіону побудовано так, що через нього не видно все поле, а великий екран був недоступний для наших очей, навіть якщо нахилитися. Про сцену ми взагалі мовчимо.
— Проте для інвалідів на стадіоні передбачено особливі місця.
— На жаль, там була така сама ситуація. Я спробувала нахилитися і побачити, що відбувається на сцені через великий екран, який був установлений над футбольним полем. Мої зусилля не виправдалися, хоч люди, які сиділи на ряд нижче від нас, бачили його дуже добре.
На додаток виявилося, що спеціалізовані туалети для людей на візках зачинено. В адміністрації нам відповіли, що вони ще не готові до експлуатації.
Туалети можна доробити до чемпіонату, а як бути з усім іншим?! Наприклад, із проходами між секторами, які досить вузькі. Коли збирається черга біля фаст-фудів, не те що проїхати, навіть пройти неможливо.
За весь концерт ми не побачили і навіть не почули нічого. Єдине, що для нас стало доступним на цьому заході,— це феєрверк, але феєричний настрій, на який ми розраховували перед відкриттям, був зіпсований.
Серед світових уболівальників футболу є багато людей на візках. До речі, про відвідування матчів Євро-2012 вже заявили п'ять тисяч інвалідів на візках. Багато хто з них приїде в Україну вболівати за улюблені команди. Втім, їх може чекати розчарування. Тому ми сподіваємося, що є час виправити ситуацію.
— Юліє, Ви захищаєте права інвалідів, будучи сама інвалідом. Чи не надмірно велике навантаження для молодої привабливої жінки?
— Життя інколи вносить свої корективи, і розуміння проблем приходить через власний біль. Ще п'ять років тому я була звичайною київською студенткою і жила звичайним життям, яким живуть тисячі дівчат мого віку. Навчалася, до речі, на факультеті соціальних технологій, але особливо не переймалася проблемами людей з інвалідністю.
Мені було 23 роки, коли моє життя перевернулося «з ніг на голову». Я потрапила у важку автомобільну аварію. Медики мене особливо не втішали. «Навряд чи ти колись ходитимеш»,— запевняли вони.
Я довго упиралася, не хотіла сідати на візок. Одначе у мене не було вибору, бо дуже хотілося виїжджати на вулицю, бачити світ, людей. Кожен виїзд був нестерпним, було важко спостерігати за реакцією людей, котрі дивилися на мене із жалістю.
З часом я адаптувалася до свого нового фізичного стану і зрозуміла, що вже досить лікуватися — час жити. Першою перемогою було те, що я пішла на плавання, і навіть брала участь у змаганнях. Наступним кроком була участь у Всеукраїнському конкурсі краси серед дівчат на візках, де мені присвоїли титул першої віце-міс України.
За п'ять років у статусі людини з інвалідністю, завдяки активній життєвій позиції, встигла ще стати президентом доброчинної організації. Нині моє життя наповнилося сенсом. Я зрозуміла: головне — ніколи не здаватися.
Розмову вів Олександр КОЗЛОВСЬКИЙ, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:
- БЮДЖЕТ-2012 І «СОЦІАЛКА»
- ПРОРИВ
назад »»»