ЗЕМНІ Й НЕБЕСНІ ОРБІТИ ВІТАЛІЯ ЖОЛОБОВА
Президент Аерокосмічного товариства України, льотчик-космонавт, Герой Радянського Союзу Віталій Жолобов через 35 років після 49-добового польоту на космічному кораблі «Союз-21» і орбітальній станції «Салют-5», що відбувся у 1976-му, видав автобіографічну книгу «Звезда по имени судьба».
Із рідної Херсонщини — у Баку
У цій книзі Віталій Жолобов багатопланово і цікаво, з колоритними деталями та глибокими роздумами розповів не лише про підготовку до орбітального польоту та його реалізацію, а й про своє земне життя. Як про події, що були до космічної епопеї (починаючи від дитячих років у Старій Збур'ївці — селі в Голопристанському районі Херсонської області, де він народився у 1937-му), так і про те, що сталося після того, як Жолобов повернувся з космічної орбіти.
Тут, мабуть, варто пояснити, чому Віталій Михайлович, хоч і родом із Херсонщини — і своїм українським корінням, судячи зі змісту його твору, дорожить і пишається,— все ж написав свої автобіографічні спогади російською мовою. Щодо причини цього він сам наголосив у книзі. Віталій навчався (і в школі, і згодом в інституті) у російськомовному середовищі — в Баку, де батько майбутнього космонавта Михайло Жолобов після закінчення Херсонського мореходного училища працював у Каспійському пароплавстві.
Надалі його життя протягом багатьох років також проходило здебільшого там, де спілкуються російською мовою.
Із Баку — в КапЯр
Та повернімося у 50-ті, коли Віталій навчався у Баку, де після закінчення середньої школи у 1954-му став студентом геологорозвідувального факультету Азербайджанського інституту нафти і хімії (АзІНХ) і опановував там премудрості професії геофізика.
Проте не так сталося, як гадалося. У 1959 р. Віталій після переддипломної практики раптом дізнався, що його документи (та ще кількох однокурсників) передано на військову кафедру АзІНХ і що на них тепер очікує не пошук покладів нафти, а інше — служба в системі Міністерства оборони, а саме в ракетних військах.
Подібна перспектива, як згадує у книзі спогадів Віталій Михайлович, його не радувала. І він, не бажаючи одягати офіцерські погони, писав тоді про це у листах, які надіслав міністрові вищої й середньої спеціальної освіти СРСР і міністру оборони СРСР. Відповідей на свої звернення Віталій не дочекався (та й хто з владних кіл у радянські часи цікавився бажаннями чи небажаннями якоїсь людини?).
Незабаром випускник Жолобов отримав наказ, який зобов'язував його з'явитися для проходження служби у таку-то військову частину. Тож він потрапив на секретний у ті часи перший радянський випробувальний ракетний полігон, розташований в Астраханській області неподалік селища Капустин Яр біля Ахтуби (лівого рукава Волги в її нижній течії).
На цьому полігоні, котрий скорочено називали «КапЯр», новоспеченого лейтенанта Жолобова переодягли у військову форму — і розпочалася офіцерська служба. Поступово Віталій втягнувся у нову справу, яка ставала для нього все більш цікавою. Він протягом кількох років займався на КапЯрі випробуваннями ракет.
Зірка на ймення доля
Улітку 1962-го на полігон «Капустин Яр» (як, тепер уже відомо, і до багатьох інших розкиданих по всьому СРСР військових частин — здебільшого авіаційних, а також ракетних) надійшов із Москви запит, згідно з яким розпочався черговий набір тих, хто виявив бажання спробувати стати космонавтом.
На той час у радянській пілотованій космонавтиці орбітальні польоти здійснили лише четверо — Юрій Гагарін (у квітні 1961-го), Герман Титов (у серпні того ж року), Андріян Ніколаєв і Павло Попович (у серпні 1962 р.).
До нового набору лише з військової частини на «КапЯрі», де служив Віталій, рапорти із бажанням «іти у космонавти» подали близько двох сотень офіцерів. Але серед них на першому етапі відібрали тільки п'ятьох, із яких наступний етап відбору подолав один Жолобов. Згодом суворі перевірки тривали вже у Москві на медичній та мандатній комісіях. Усі ті етапи Віталій пройшов успішно, після чого переїхав із «КапЯру» до підмосковного ЦПК — Центру підготовки космонавтів.
Там розпочалися теоретична підготовка та усілякі важкі тренування — у барокамері, на центрифузі, у сурдокамері (тобто в абсолютній тиші протягом тривалого часу), випробування на виживання — у морі чи, скажімо, у зимовому лісі, заняття на катапультних наземних тренажерах, а також польоти на різних типах літаків, парашутні стрибки тощо. Як співається у популярній пісні, згаданій у книзі Жолобова: «Лётчик может не быть космонавтом. Космонавту нельзя не летать».
Ця багатогранна підготовка, яку фахівці з космонавтики називають попередньою, тривала для Жолобова довгі 13 років.
За цей час декого з його колег із певних причин відрахували з космічного загону. Причиною цього часом були не лише виявлені лікарями вади у здоров'ї. Наприклад, як розповів мені Жолобов під час нашої розмови після презентації його книги, один із тих, хто готувався до майбутніх космічних польотів,— Едуард Кугно — постраждав через те, що на обов'язкових тоді політзаняттях (та ще й у присутності високого начальства) поцікавився: «А чому у нас не дві партії?». На той час подібне було розцінене керівництвом як «політична неграмотність» і мало не як блюзнірство, тож Кугно було одразу відраховано з Центру підготовки космонавтів.
...Під час підготовки у ЦПК і свого тодішнього життя у Чкаловському (там містився один із підмосковних військових аеродромів), а потім у Зоряному (містечку, де мешкало більшість космонавтів) Жолобов не лише співпрацював по службі, а й по-людському близько зійшовся з такими колегами, як Юрій Гагарін, Герман Титов, Павло Попович та деякі інші. Їм, а також Володимирові Комарову, Георгію Береговому, Георгію Добровольському в книзі приділено чимало теплих споминів.
Суперсекретний «Алмаз»
Тепер ми вже знаємо, що крім «Салютів» — пілотованих орбітальних станцій, котрі створювали в розташованому у Підмосков'ї конструкторському бюро, заснованому свого часу Сергієм Корольовим, існували (і запускалися на навколоземні орбіти) й інші радянські пілотовані станції — «Алмаз», розроблені у КБ, очолюваному генеральним конструктором Володимиром Челомеєм. Попри тотальну утаємничуваність майже всього пов'язаного у Радянському Союзі з космонавтикою, були в СРСР сфери ще більш засекречені, і одна з них стосувалася військово-космічної розвідки. Саме для неї призначалися орбітальні пілотовані станції «Алмаз», створені Челомеєм.
Оскільки самих фактів запуску будь-яких станцій на навколоземні орбіти приховати було неможливо, то секрет робили з основних — розвідувальних — аспектів завдань їхніх екіпажів. А для ще більшого «маскування» повідомлялося у пресі лише про відкриту частину роботи космонавтів — фундаментальні та прикладні наукові дослідження. До того ж і назву таких станцій — «Алмаз» — теж зробили секретною, тож на орбіту вони виводилися під найменням... уже звичних «Салютів».
До групи космонавтів, яких цілеспрямовано готували до діяльності на таких орбітальних станціях військово-розвідувального призначення, було зараховано і підполковника Віталія Жолобова. Він потрапив бортінженером до екіпажу, командиром якого призначили полковника Бориса Волинова, котрий на той час мав за плечима космічний політ на одному із «Союзів».
Улітку 1974-го Волинов і Жолобов були дублерами Поповича і Артюхіна, які здійснили політ на космічному кораблі «Союз-14».
Зрештою прийшла черга і для екіпажу, в якому готувався до польоту Жолобов. 22 червня 1976-го було запущено на орбіту «Салют-5» (під цим «псевдонімом» знову сховали чергову військову за призначенням станцію «Алмаз»), після чого 6 липня того ж року з Байконура стартував космічний корабель «Союз-21», який пілотували командир Борис Волинов і бортінженер Віталій Жолобов.
Наступного дня, 7 липня, цей корабель зістикувався із «Салютом-5» (тобто з «Алмазом») — Віталій та Борис перейшли на орбітальну станцію, де на них очікувала майже двомісячна програма роботи. Її основу складали фотозйомки в інтересах військової розвідки, яку цікавило багато що стосовно вірогідних супротивників Радянського Союзу.
Зрозуміло, у пресі тоді повідомляли не про це, а про те, що екіпаж «Салюта-5» робив зйомки різних районів території СРСР. Космонавти також проводили дослідження корони Сонця та земної атмосфери за допомогою інфрачервоного телескопа-спектрометра, а також технологічні експерименти щодо процесів плавлення металів та їхнього тверднення з рідкої фази, особливостей вирощування кристалів в умовах невагомості, біологічні дослідження (вивчалася поведінка акваріумних рибок гупі) та медичні спостереження (їхніми об'єктами були космонавти).
Партнерів по екіпажу не обирають...
Хоч діяльність цього екіпажу (Волинов — Жолобов) попередньо розраховували на 60 діб, але керівництво польотом, ураховуючи до того ж, що його програму було майже повністю виконано, вирішило завершити орбітальну експедицію на 49-й добі. Одним із факторів, що спонукали до цього керівництво у Центрі управління польотом, була доповідь Жолобова про відчуття в атмосфері станції якогось незрозумілого і неприємного запаху.
Тож космонавти за командою з ЦУПу згорнули своє господарство на станції, перевели її обладнання у режим функціонування в автоматичному безпілотному режимі, а самі перебралися до свого космічного корабля «Союз-21», після чого мали відстикуватися від станції.
При цьому через похибку когось із наземних працівників у подачі із Землі необхідних команд на розстиковку мало не сталася аварійна ситуація: оператори забули дати сигнал на розкриття спеціальних защіпок у стикувальному вузлі — і штир цього пристрою застряв, через що зчинилося страшенне трясіння.
Лише на наступному витку обертання станції навколо Землі процедуру розстикування вдалося повторити — цього разу успішно. Проте через таку непередбачену подію приземлення «Союз-21» було зроблено 24 серпня не в основному, заздалегідь запланованому районі посадки, а у запасному — приблизно в 200 кілометрах на південний захід від Кокчетава.
Посадка була аж ніяк не м'яка (хоч і називалася в пресі такою), а жорстка: спускний апарат із космонавтами приземлився так, що сильно відскочив. Як згодом з'ясували по відбитках, які залишилися на земній поверхні, апарат стрибав — з ударами — тричі: спочатку на сім метрів, потім ще на три і нарешті ще на метр. Удари були настільки потужними, що, крім неприємних особистих відчуттів, від бортового журналу, котрий, відповідно до інструкції, тримав Жолобов, у його руках залишилися тільки перша і остання сторінки, а решту вибило з обкладинки і розкидало всередині спускного апарата.
На згадуваній київській презентації книги кореспондент «ДУ» запитав у Жолобова, як склалися його стосунки з Волиновим у післяпольотний період?
На це Віталій Михайлович відповів, що ніяк — і пояснив, чому: на його переконання, він не може спілкуватися з людиною, у характері якої хоч би раз проявилися такі неприємні риси, як неправдивість і відверта брехня. Річ у тім, що після польоту Борис Волинов (котрий і раніше полюбляв висувати себе і свої заслуги на передній план) почав стверджувати, що орбітальну експедицію було достроково перервано нібито через стан здоров'я Жолобова і його буцімто неадекватну поведінку, що аж ніяк не відповідало дійсності.
Жолобов після свого космічного польоту продовжував працювати у ЦПК імені Ю. Гагаріна. Там він, зокрема, командував групою слухачів-космонавтів, з-поміж яких тоді був і майбутній перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк (до речі, Жолобов був серед тих, хто рекомендував його кандидатуру для польоту на американському шатлі «Коламбія»).
Крутий поворот
У 1982 році в житті Жолобова сталася подія, яка круто змінила його подальшу долю: він вирішив розлучитися і створити нову сім'ю. Хоч розлучення пройшло спокійно, проте на той час розуміння про «обліко морале» радянського офіцера і космонавта було таким, що Жолобову нічого іншого не залишалося, як піти з армії й звільнитися з Центру підготовки космонавтів.
Тож у 1982-му він зі своєю новою дружиною (котра, як і він, родом із Херсонщини) Тетяною оселився у Києві. Почав працювати в об'єднанні «Маяк» помічником генерального директора Віктора Антонова з цивільної оборони. Ця посада навесні 1986 року привела Жолобова до активної участі у ліквідації наслідків катастрофи на четвертому блоці Чорнобильської АЕС.
Згодом Віталій Михайлович протягом чотирьох років працював у Ноябрську на півночі Тюменщини, створивши там аерокосмогеологічну експедицію і розгорнувши її діяльність. А у 1994 р. Жолобов, реагуючи на звернення директорів низки підприємств рідної Херсонщини, яка на той час переживала складний період, пішов у політику. Він із великою перевагою виграв вибори і став головою Херсонської обласної ради народних депутатів, а у 1995-му — главою Херсонської обласної держадміністрації, яку очолював до червня 1996 року.
Проте від подальшої політико-адміністративної діяльності Віталій Михайлович відмовився: некомфортно відчував себе у реаліях сучасної української політики — «білою вороною у сірій зграї» (цитата з його книги). Тож Жолобов повернувся з Херсона до Києва, де у 1996-1997 роках працював заступником генерального директора Національного космічного агентства України.
А у 1999-му він очолив Всеукраїнську громадську організацію «Слава», котра об'єднує в нашій державі тих, хто у різні роки був удостоєний високих почесних звань — Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної Праці та Герой України. Жолобов уже протягом десяти років є президентом Аерокосмічного товариства України.
В одному з розділів своєї книги він пише: ми літали у космос не заради слави і долали земне тяжіння, щоб не стільки підкорювати космічний простір, скільки осягнути глибину людського життя...
Вадим ФЕЛЬДМАН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»