НІМЕЧЧИНА: ПРОБЛЕМИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ГІГАНТА
Після 1949 року, коли було закладено фундамент двох німецьких держав — ФРН і НДР,— кожні двадцять років Німеччина проходила через кризу. У 1968-1969 роках відбулася студентська революція, яка започаткувала демократизацію і лібералізацію суспільства. У 1989–1990 роках об'єдналися ФРН і НДР з усіма відповідними наслідками.
Після чергового двадцятиліття маємо справу з глибокими переоцінками, своєрідним прощанням німців із повоєнною епохою: суспільством рівних можливостей, гомогенною національною державою і вірою в Європу як відповідь на «німецьке питання».
Нинішня Німеччина має подвійне обличчя. Банкіри з банку ING оцінюють фінансовий зиск Берліна від економічної кризи за останні три роки у дев'ять мільярдів євро. Це результат довіри інвесторів до німецької економіки, що виявляється у низькій відсотковій ставці державних облігацій, тобто мінімальних коштах заборгованості Німеччини на фінансових ринках.
Німецька економіка, з потужним промисловим виробництвом, налаштованим на експорт, набагато краще переживає економічну кризу, ніж інші країни. Відсоток безробітних у жовтні 2011-го знизився до рекордно низького рівня — 6,5%, що становить 2,7 млн осіб. Економічна сила позначається і на політиці: реформи в зоні євро відбуваються за зразком німецької економічної моделі. Не дивно, що вся Європа — одні з надією, інші з острахом — поглядає на Берлін, як на гегемона.
З добрими економічними результатами контрастують суспільні настрої — німці з тривогою дивляться в майбутнє. Тільки 20% німців наприкінці 2010 року довіряли урядові і парламенту, 44% — були незадоволені демократією (у 2000 році — тільки 28%).
«Величезний успіх продажу книги Тіло Сарацина «Кінець Німеччини», з попередженням про небезпеку захоплення країни мусульманами, сигналізує страх перед майбутнім»,— стверджує відомий політолог Клаус Леггеві. Берлінський «Дер Тагесшпігель» писав: «Щось тут не складається. Німцям живеться відносно добре, але відчуття несправедливості і невпевненості наростає».
Ці скептичні настрої віддзеркалюють природний песимізм німців і страх перед «проїданням» фінансового профіциту Берліна біднішими країнами Європи. Але причини розбіжностей між образом Німеччини в Європі і тим, як німці самі себе бачать, слід шукати набагато глибше.
Криза суспільства рівних можливостей
Побоювання німців пояснюється не тільки небажанням ділитися багатством з безгосподарними країнами. Його джерело лежить у суспільно-економічній реальності останнього десятиліття, яка кидає тінь на добрі показники економіки і торговельного балансу.
Наприкінці минулого століття Німеччина захиталася під тягарем соціальної відповідальності і економічної неефективності. Відродження економіки в наступні роки мало різні причини. Однією було введення спільної валюти, яка завдяки стабілізації курсу, відповідності процентних ставок до потреб німецької економіки та буму споживання у країнах європейського півдня, забезпечило блискучі результати німецького експорту.
Позитивний вплив мало також розширення ЄС на схід. Порівняно з 2000 роком обсяг німецького експорту виріс майже удвічі. Тоді експорт та імпорт були збалансовані, а нині надлишок експорту — понад 200 мільярдів євро. Наступним чинником стала згода профспілок на замороження зарплати. У Німеччині вона не росла — незважаючи на зростання продуктивності праці — протягом усього десятиріччя.
Також позитивно вплинули реформи уряду Герхарда Шредера в рамках пакета Агенда-2010 від 2003 року. Їхнім результатом стало поліпшення ринку праці і виникнення значного (обсягом 4,6 млн працівників — понад 20%) сектора низькооплачуваної праці, що дуже збільшило конкурентоспроможність німецьких експортних товарів.
Однак німецького економічного успіху не відчули пересічні громадяни. Про це свідчать не тільки заморожені зарплати, а й збільшення розшарування між багатими і бідними. Матеріальна нерівність зростала у Німеччині найшвидше серед розвинених країн. Звичайно, скороченням безробіття найбільше скористалися всі, хто раніше був безробітним.
Проте якість нових робочих місць нічим не нагадує комфортних умов від часів «рейнського капіталізму». Досить часто це тимчасові контракти без соціальних гарантій. Зміни на ринку праці, викликані реформами, глобалізацією та економічними перетвореннями, боляче відчуваються не тільки бідними, а й середнім класом.
Ці явища стали частиною кризи суспільства рівних можливостей. Повоєнна соціально-економічна система в Німеччині давала всім громадянам гарантію соціального зростання та суспільної інтеграції. Завдяки власним зусиллям і освіті можна було перескочити через щаблі соціальної драбини, а соціальна держава і соціальна ринкова економіка практично зняли майнову нерівність — це був міф Федеративної Республіки, сформований у масовій свідомості та системою цінностей кількох поколінь. Населення ФРН стало «соціальним народом». Масовий середній клас (майже 60% суспільства) був найбільш яскравою ознакою тієї еволюції, гарантією соціального миру і політичної стабільності.
Кризу німецької моделі видно не тільки на ринку праці. Поглиблення майнового розшарування призвело до зменшення середнього класу. Колись перспектива соціального просування стимулювала людей до зусиль та креативності. Нині все частіше німці прагнуть лише утримати статус, досягнутий батьками. Це впливає на соціальні настрої і генерує напруження.
Воно виявилося, зокрема, у системі освіти, де представники середнього класу намагаються забезпечити свої привілеї (у формі раннього відбору учнів та елітарних гімназій) за рахунок найбідніших і малоосвічених. Німецька шкільна система належить до найбільш несправедливих у Європі (залежність освіти дітей від походження).
У рейтингу соціальної справедливості в ЄС, опублікованому в січні 2011 року Фондом Бертельсмана, Німеччина, попри високі витрати на соціальну державу, опинилася не тільки позаду скандинавських держав, а й за Францією та Великою Британією.
Як бачимо, добрі економічні показники, які вражають Європу, мало впливають на соціальну дійсність. У суспільстві, сформованому на цінностях егалітаризму, соціальної безпеки і рівних можливостей, це призвело до кризи ідентичності. Її поглибила не досить усвідомлена багатокультурність.
Дискусія навколо німецької ідентичності
Протягом останнього десятиліття у громадському житті посилився вплив першого покоління постіммігрантів — осіб не німецького етнічного походження, але народжених і вихованих у Німеччині. Останніми роками тривала інтенсивна дискусія про багатокультурність і проблеми інтеграції чужоземців як частину загальноєвропейських дебатів, розпочатих після замахів 11 вересня 2001 року і вбивства ісламським фундаменталістом голландського режисера Тео ван Гога.
Нині у Німеччині живе 15 мільйонів людей так званого міграційного походження. Чужоземці за згодою німецької держави привезли до себе родини. Тому припинення вербування працівників у 1973 році не затримало хвилі імміграції, навпаки — кількість чужоземців постійно зростала. Політична еліта цим фактом легковажила.
Наслідком стала відсутність будь-яких дій держави, спрямованих на інтеграцію прибулих. Нині канцлер Ангела Меркель говорить про «повне фіаско багатокультурності», а 1,5 млн проданих примірників антиісламського бестселера Тіло Сарацина сіють паніку перед чужинцями.
Проте багато німців вважає, що не надмірна толерантність і відданість ілюзії «мультикульті» є причиною проблем, а багаторічна бездіяльність у їхньому вирішенні. Досить навести один приклад: постійні мовні курси для іммігрантів було відкрито лише на підставі нового закону про імміграцію від 2005 року.
Стан інтеграції іммігрантів не такий поганий, як говорять критики. У Німеччині немає напруженості, як у Франції, масштабного паралельного іммігрантського суспільства, як у Голландії і Великій Британії, хоч там проводили політику мультикультурності (цілеспрямованої державної підтримки культурних і цивілізаційних відмінностей).
Звичайно, у мікрорайонах великих міст, де проживають турки і араби, існують серйозні соціальні проблеми. Рівень безробіття серед іммігрантів удвічі вищий, ніж серед «родовитих» німців, значний відсоток їхніх дітей не закінчує школу, більша злочинність. Але освіта та володіння німецькою поліпшуються в кожному поколінні.
Останніми роками німецька держава проводить активну інтеграційну політику, тому привид «захоплення» країни іммігрантами є цілковитою вигадкою. Німеччина має негативне сальдо міграції, тобто більше осіб покидає країну, ніж прибуває туди (у 2009 році ця різниця становила 13 тисяч).
Проблеми імміграційного суспільства в Німеччині стосуються не стільки іммігрантів, скільки самих німців. Мультикультурний характер німецького суспільства пов'язаний із питанням критеріїв німецькості і приналежності до німецького народу. В Україні звикли, що формування нової німецької ідентичності здійснюється відносно минулого. Водночас дійсність — зовсім інша.
Тестом ідентичності німців нині є ставлення до іммігрантів, особливо до мусульман. «Іслам є ідеальною площиною, на яку можна проектувати наші болячки ідентичності. Цивілізаційне питання, яке раніше відрізняло добрих від поганих, звучало: «Чи Аушвіц був чимось винятковим?» Нині питання інше: «Чи іслам належить до Німеччини?» — писав коментатор газети «Дер Тагесшпігель».
Дискусія у Німеччині точиться і навколо місця ісламу в публічному житті та рівноправ'я з визнаними державою християнськими конфесіями. Чи можна вважатися німцем, залишаючись водночас турком або мусульманином? Як показала згадана дискусія навколо виданої у 2010 році книги Тіло Сарацина, неприйняття мусульман зростає. І з огляду толерантності до ісламу як до релігії німці виглядають дуже кепсько на тлі західних і північних сусідів. Процес пошуку нової моделі німецької ідентичності, пристосованої до змін у суспільстві, лише починається.
Європа по-німецькому
Ніде нове обличчя Німеччини не є настільки яскравим, як у європейській політиці. Одні звертають увагу на відмову Німеччини від європейського ідеалізму і реалізацію твердої політики, яка змушує Європу танцювати так, як грає Німеччина. Другі дивляться інакше: Німеччина не хоче брати відповідальності за Європу і «ховає голову в пісок» перед наростаючими проблемами.
Переконання, що поглиблення європейської інтеграції лежить у німецькому інтересі, значно послабилося. А разом із ним і європейський соціальний консенсус, який протягом минулих десятиліть дозволяв німецьким елітам здійснювати сміливі кроки (введення євро, розширення ЄС на схід) за мовчазної підтримки громадян.
Останні дослідження інституту Алленсбаха показують масштаб змін у ставленні до Європи. У 2002 році 49% німців висловлювали довіру до Євросоюзу, а у жовтні 2011 — тільки 24%. Стільки ж переконано в корисності членства Німеччини в ЄС, а 33% — навпаки, у негативному впливі. З червня стурбованість перебігом подій у зоні євро зросла від 41% до 55%, а невдоволення політикою уряду щодо ЄС — до 58%.
Тому Європа більше з тривогою, ніж надією, дивиться на перспективу німецької гегемонії. Натомість у Німеччині панує відчуття, що ЄС, який колись служив німецьким інтересам, нині прямує у небезпечному напрямку.
Насправді розвиток подій у ЄС від початку кризи євро не йде в бажаному для Німеччини руслі. Уперше в історії європейської інтеграції глибокі зміни в Європейському Союзі відбуваються на вимогу моменту, а не внаслідок німецького бачення і стратегії. Тому Берлін ставиться до них надто стримано. Під час попередніх великих інтеграційних кроків — введення євро чи розширення на схід — Німеччина була «мотором» змін, діючи цілковито відповідно до власних інтересів.
Нині Європейський Союз прямує у напрямку фіскального союзу, а інтерес Німеччини полягає в нівелюванні його негативних наслідків для німецької економіки і політики. У цьому сенсі образ Німеччини, яка нав'язує свою волю іншим, з одного боку, правдивий (бо складно заперечувати вплив Берліна на прийняття рішень у Брюсселі), а з іншого — фальшивий (справжнім мотором цих змін є криза і тиск фінансових ринків).
Новий формат Європи, що народжується в процесі кризи, не відповідає німецьким запитам. Німецька модель валютного союзу передбачала жорстку бюджетну дисципліну і повну незалежність центрального банку. Збудований на такому фундаменті, валютний союз міг призвести до конвергенції європейських економік. Криза показала, що «союз на одній нозі» вимагає «другої ноги» у формі тісної координації економічних політик держав-членів. Німецькі рецепти, за якими досі будувався ЄС, перестали діяти. Проте загроза наростання соціальної кризи на півдні Європи змушує все частіше говорити про необхідність нового плану Маршалла, за який має заплатити все-таки Німеччина.
Чи це дорога до «німецької Європи»? Але Берліну здається, що Євросоюз виходить з-під контролю. Це суб'єктивне переконання є важливою складовою ситуації, в якій опинилася Німеччина: водночас із переосмисленням соціальної моделі і національної ідентичності відбувається зміна у ставленні до Європи.
Після останніх рішень Конституційного Суду наступні кроки в європейській інтеграції вимагатимуть зміни конституції — передачу більших повноважень на наднаціональний рівень, що порушує святі для демократії права парламенту. Чи таку зміну підтримають громадяни? Уперше в історії німецька еліта стоїть перед необхідністю початку політичних дебатів на тему Європи з суспільством. Без цього повернення до проєвропейського консенсусу неможливе.
Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»