ІГОР БОРКО:Є СПРАВЖНЄ ВИЗНАННЯ І ШВИДКОПЛИННА ПОПУЛЯРНІСТЬ
Наш гість — Ігор Борко, соліст Національної опери України, заслужений артист України, лауреат міжнародних конкурсів. До нього точно підходять визначення «унікальний тенор-бельканто» й «золотий голос», бо справді має золотистий відтінок тембру.
Нині він є одним із найкращих тенорів Європи, який тріумфально виступає на світових сценах. Йому підвладні найскладніші шедеври світової та української класики. Ігор Борко — неперевершений виконавець неаполітанських та українських народних пісень, романсів.
Є всі підстави констатувати, що співоча кар'єра Ігоря Борка складається успішно. Та в дивній країні Україні шлях творчої людини часто встелений не квітами, а шипами. На сцену Національної опери «національне надбання» допускають, м'яко кажучи, занадто дозовано.
— Пане Ігорю, ми з Вами зустрічаємося на початку 2012 року. Цікаво дізнатися про творчі підсумки.
— Було багато подій: оперних вистав, концертів і мистецьких акцій. Певно, більше десятка концертів я присвятив двом ювілеям: своєму 50-річчю і 85-річчю мого викладача, народного артиста України Костянтина Огнєвого.
Відбулися чергові гастролі в США, куди я вперше поїхав у 2006 році після прослуховування в Санкт-Петербурзі. Від України мене запросили одного (й ще кілька співаків з Маріїнського театру). Ця співпраця триває донині. Відбулася моя, здається, шоста поїздка до Америки. Цьогоріч вона була, мабуть, найплідніша — я виступав у восьми штатах, у величезних залах таких оперних театрів, як Гранд-опера Вичита, в якому співав Паваротті. Це взагалі колосальний комплекс, у якому три великі зали. Один із них (на вісім тисяч місць) унікальний, з прекрасною акустикою. Я щасливий, що теж співав у цьому залі. Виступав також із Бостон-опера, Балтімор-опера — в грандіозних спорудах. А ще співав у диво-залі Сирітос-центр у Лос-Анджелесі. Там ідуть оперні вистави, симфонічні концерти, всілякі шоу — зал обладнано суперсучасною технікою. Він має колосальні можливості! Сирітос-центр — це театрально-концертне місто з бібліотеками, виставковими залами, музеями, ресторанами.
Отже, цього разу я об'їхав з операми «Богема» Пуччіні, «Ріголетто» і «Травіата» Верді, «Лючія ді Ламмермур» Доніцетті майже всю Америку. Працював з видатними диригентами світового рівня, скажімо, з Юджином Коном (нещодавно увімкнув телеканал «Меццо» — він диригував концертом пам'яті Лучано Паваротті, співали зірки екстракласу); з Джефрі Рінгом, котрий є керівником симфонічних оркестрів у Маямі, Нью-Йорку, є запрошеним диригентом у багатьох оперних театрах, зокрема у Вашингтоні, викладає; зі Стівеном Вайтом, який є запрошеним диригентом Метрополітен-опера. До речі, в інтернеті про ці гастролі є схвальні відгуки серйозних американських критиків.
Мені дуже пощастило, що я, по-перше, співав з цими відомими майстрами, по-друге, побачив і відчув, як має бути по-справжньому. Є колосальна різниця між тамтешніми оперними театрами і нашими, передусім у підході та ставленні до співака-артиста. У США ставлення просто фантастичне.
— Що саме Вас найбільше вразило, коли Ви співали з видатними американськими диригентами?
— Те, що, відспівавши виставу, я міг заспівати її ще раз. Голос абсолютно не втомлюється, не амортизується. Ти відчуваєш колосальний потенціал, бо не було напруження — голосового, психофізичного. Це йде від оркестру, від відчуття диригентом акомпанементу — тоді голос співака вільно летить, не треба форсувати, видавати потужність не на сто, а на двісті відсотків (бо інакше дуже швидко втомлюєшся). На Заході оркестр акомпанує, тобто не першу роль грає, а слухає співака, не «забиває» його.
— Є оправою діаманта.
— Так, він дійсно тільки помічник, а не лідер, як у нас зазвичай буває.
— Чим відрізняється театрально-оперна справа у них і у нас?
— Почнемо з публіки і доброзичливих усмішок. У нас люди замкнені, стурбовано-зосереджені як на вулицях, так і в театрах. Це ж усе передається, ми живемо в одному просторі. Люди зважують: купити собі їжу чи піти в театр. Коли постає дилема «їжа або культура», то вже не йдеться про велике мистецтво.
Американська публіка підготовлена: вона знає, куди і на що йде. Люди навіть тримають клавіри перед очима, добре знають зміст опери. Вони елегантно вдягнені, ніколи не прийдуть абияк, скажімо, в джинсах тощо. У наших театрах двічі просять: вимкніть мобільні телефони перед початком вистави. Та нещодавно я співав «Ріголетто», оркестр стишився — і раптом зателенькало. Це прояв безкультур'я і неповаги до всіх. Наші люди (не всі, звісно) не думають, куди йдуть, що у храмі мистецтва вони мають перенестися в зовсім інше життя, іншу епоху, тож треба заздалегідь налаштуватися на це.
Іноземці безпосередні, мов діти. Там, де у нас нема ніякої реакції, вони можуть плакати або сміятися. Це кидається у вічі. Наші — більш суворі, скуті, ніколи артиста зайве не підтримають, бо не можуть виплеснути свої емоції, хоч видно, що їм подобається. Певно, рівень сприйняття нашого глядача свідчить про те, що ми ще далекі до дійсно відкритого спілкування. Нас гальмує емоційна стриманість, хоч є абсолютно нормальним аплодувати, щиро радіти і сумувати. Це і релаксація, і більша повнота життя.
— До якої міри постановки в США осучаснені порівняно з нашими?
— Безумовно, американська культура проектує своє бачення життя і на оперу. Відбувається осучаснення театральних костюмів і декорацій. Однак, я думаю, вони вже цим перехворіли, знову повертаються до духу епохи, до замислу композитора і лібретиста. І це мене тішить. У нас усе навпаки. Трапляються, вибачте, просто дурні постановки. У Росії також, куди я їжджу виступати. У виставі «Лючія ді Ламмермур» мого героя Едгара били ціпком у барі зухвалі хлопці, які приїхали на мотоциклах. Сюжетна колізія ніби залишилась авторська, а сучасне трактування вибивало мене з образу, настрою, з внутрішнього стану. Едгар абсолютно інший у автора.
Скажімо, коли його вродлива кохана Лючія з'являється у довгій сукні, мереживах — це викликає трепет душевний. Та ти бачиш перелицьованих у сучасне шкіряне вбрання персонажів. Це обурює, не може перенести нас у відповідну епоху, викликати потрібне ставлення і бачення на дві-три години дійства. З'являються якісь байкери, котрим Аліса заплатила гроші, мене б'ють. Та й Аліса, дочка банкіра, сучасно вбрана фіфа. Замість історії кохання — надумана інтрига: злиття капіталів банків...
Я не прихильник осучаснених версій. Я за традиційні постановки. Більше того, я побачив, що нині у найкращих театрах світу все повертається до першоджерел. Режисери все-таки не вигадали чогось суттєвішого і кращого, ніж класичні трактування.
— Американські гастролі обійшлися без пригод?
— Під час вистави «Ріголетто» у Бостоні, коли я заспівав пісеньку Герцога у третій дії, на високих нотах спрацювала сигналізація. Я навіть спочатку не зрозумів, що сталося. Бачу, люди підводяться і виходять із зали. Потім подивився на імпресаріо — він хапається за голову: «Що таке?» Вистава була затримана на п'ятнадцять хвилин. Я зайшов за лаштунки, імпресаріо жартома запитав: «Що ти наробив? Такого ще не було». А я сам вражений. Довелося повторити сцену. Тривалі оплески — просто шалені! То був фурор. Виникло єднання. Тамтешня публіка, повторю, набагато розкутіша, ніж наша. Вона від захвату тупотіла, свистіла, аплодувала. Вистава пройшла з великим успіхом.
— А чому все-таки спрацювала сигналізація? Здетонували ваші потужні високі ноти?
— Гадаю, що саме так і сталося, бо звібрувало не в залі, а десь на сцені. Там чудова акустика, і коли я вийшов під рампу, то після мого «сі» сигналізація почала репетувати.
— Що було ще, окрім американських вояжів?
— Співав також у Концертгебау (Нідерланди) «Реквієм» Верді. Мав чудовий контракт з чеською Штац-оперою у Празі. Незабутні враження. А почалося так: я співав концерт у Берліні, на якому був присутній заступник директора пан Радім Доланський. Йому сподобався мій спів, і він запросив мене спочатку на виставу «Лючія ді Ламмермур», а потім на два сезони за контрактом у Празьку оперу.
На жаль, у Чехії нині теж дуже великі труднощі з культурою (певно, проблеми ще більші, ніж у нас) — немає грошей. Навіть ідеться про об'єднання оперних театрів — Національного і Штац-опери.
— У Росію Вас запрошують?
— Я гастролював із Казанським оперним театром у Голландії. Неодноразово співав у багатьох прем'єрних виставах, але, мабуть, найвагомішою була постановка «Шукачі перлин», яка пройшла понад 100 разів на сценах театрів Європи.
Їздив із нашою Національною оперою на гастролі в Данію. Співав партію Рудольфа в «Богемі» Пуччіні.
У серпні почалися концерти до мого ювілею — прямі ефіри з великої концертної студії Національного радіо України. Мені пощастило, що теперішнє керівництво в особі Тараса Аврахова це організувало. Пан Аврахов на диво плідно працює з класичними програмами. Побачивши і почувши мене, він сам виявив бажання записати і транслювати по Першому каналу радіо мій вечір. Потім я зробив у великій концертній студії вечір, присвячений народному артистові країни Костянтину Огнєвому. Аврахов знову запросив ТВ-1 для запису. Я не очікував на таку підтримку. На вечір пам'яті Костянтина Дмитровича я зібрав його учнів (кого зміг), зокрема братів Приймаків, Вадима Солодкого, концертмейстера Любов Бєглєцову, котра 25 років із ним працювала. Була донька — Тетяна Огнєва. Вийшло дуже тепле свято пам'яті під гаслом «Тобі, вчителю, присвячується». Людей було море. Ще зо двісті просто вибивали зачинені двері. Цей чудовий концерт транслювало Національне телебачення.
— Що означає «прямий радіоефір» у вашому випадку?
— Це двогодинне спілкування перед живою аудиторією і радіослухачами всієї України. Спів, бесіда, відповіді на запитання і записки. Навантаження — колосальне. Доводиться миттєво перемикатися з одного на інше. Думаю, що вдалося. Бо коли був ще один прямоефірний великий концерт, то двері зачинили вже опів на п'яту (пожежники побоювалися неконтрольованої ситуації).
Один із моїх ювілейних сольних концертів відбувся в Національній філармонії України, знову ж таки з оркестром Національної радіокомпанії під орудою Святослава Литвиненка. З цим колективом я давно співпрацюю, записав понад п'ятдесят творів. Вони є у фонді Національного радіо, їх транслюють у різних програмах, передачах. Це велике щастя, що мій спів звучить для людей.
— У нас просто шаленіє маскульт. Він з усіх боків тисне на академічно-класичне мистецтво. Як Ви вживаєтеся з цією ситуацією?
— Я співав з вокалістами світового рівня і був рівний із ними. Та дуже шкода, що не можу повністю розкрити свій потенціал на рідній сцені Національної опери. Останні постановки пройшли повз мене, хоч я і був підготовленим і заявленим у цих виставах, але не співав. Не дали. Це бачення уже колишнього головного диригента Володимира Кожухаря. Хай це буде на його совісті. Відбуваються речі, яким нема пояснення, бо в них відсутня логіка.
— Невже на керівництво Національної опери не впливають ваші успіхи на світових сценах?
— На моєму творчому вечорі згадали, що нині ніхто, крім Дідика і Борка, стільки разів в Америку не їздив. Це справді так. Та ось вам парадокс. Скажімо, той же Михайло Дідик, зірка № 1, співає в Ла Скала і Метрополітен, а приїздить до Києва — його не запрошують. Які ж ми тоді патріоти?
Я був лауреатом п'яти міжнародних конкурсів і побачив, що після перемог свої своїх ніколи не підтримують (це супроводжує мене все життя). Зате маємо народного артиста України Миколу Баскова, котрий для України нічого не зробив. Маємо народного Кіркорова, який щось робить для нашої попси. А є видатні українські митці, які працюють в національних колективах по 20–30 років і не отримують звання.
— До речі, Ви отримали звання «Народний артист України»?
— Ні. Мій ювілей пройшов без помпи, спокійно і тихо. Головне, що зали були заповнені. А в Національній опері в день мого народження мене поздоровили вітальним написом біля парадного входу.
— Хто нині очолює Національну оперу України?
— Генеральний директор Петро Чуприна. Головним режисером став молодий Анатолій Солов'яненко, замість Дмитра Гнатюка. Музичним керівником — Микола Дядюра. Він, думаю, буде головним диригентом, пройшовши певну процедуру. Мирослав Скорик — художній керівник.
Отже, відбулися великі кадрові зміни. Миколу Дядюру я добре знаю. З ним було багато цікавих проектів і виступів, зокрема й моя перша прем'єра вистави «Лючія ді Ламмермур» в Національній опері (постановка Анатолія Солов'яненка-молодшого). То був справжній іспит для нас усіх. Захворів тенор, котрий наступного дня мав співати партію Едгара. Тож я з Ольгою Микитенко співав виставу два вечори підряд.
Час покаже спрямованість, погляди, політику нового керівництва. Сподіваюся, щось зміниться на краще.
Зрозуміло, що хтось може подобатися чи не подобатися як співак і людина, але ж є принципи відбору. Якщо ти професіонал, ти маєш співати, і цю можливість тобі мусять надати. Має бути не один склад, а три. І кожний склад може бути чудовим і неповторним. Отут якраз доводь свій професійний рівень, хто кращий. А можна не давати співати в другому і третьому складі. У нас це запросто робиться. Артист репетирує, готується, а його не помічають. От і все. І вистава проходить без нього.
Ставлення, бачення і підтримка керівництва — передусім. Хай приходять молоді і доводять, що вони кращі. А для цього потрібне інше бачення — від підбору артистів до репертуарної політики.
До речі, я вдячний, що керівництво опери зробило мою іменну афішу на три вистави — «Богема», «Травіата», «Ріголетто». Дві були аншлагові, та й на «Травіату», яку ми співали з Іриною Семененко, жодного зайвого квитка не було. Оце відповідь, мабуть. Можна когось тягнути, проштовхувати. Дехто нав'язує свою популярність різними штучними засобами. А до інших вона приходить з часом завдяки таланту і праці. Таке визнання є справжнім. А піарна популярність швидко виникає і швидко згоряє за сезон-два.
Я нині перебуваю на злеті. У мене багато гастрольних планів, пов'язаних із США та іншими країнами. Часто запрошують до Росії. Виступаю на теренах України. Скажімо, брав участь в оперному фестивалі Соломії Крушельницької у Львові, в Донецьку та Одесі в оперному фестивалі «Золота корона». А ще співав на міжнародних фестивалях — «Мюзік Фест» (Київ) та «Запрошує Марія Бієшу» (Молдова).
Загалом минулого року я віддав належне Україні, хоч відчуваю, що заборгував. Під час прямих радіоефірів запитували, коли я приїду до Харкова, Донецька, в інші міста. Приємно констатувати, що багато українців знають про мене і хочуть чути. Співакові, творчій людині потрібне визнання. Можна багато працювати, та без позитивного відгуку сутужно. На превелике щастя, є добрі результати. Творчі крила мої міцні, я готовий тішити шанувальників високого мистецтва не тільки по всіх світах, а передусім на Батьківщині.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»