ГРИГОРІЙ ГАРКУША: ГОЛОС І ДУШУ Я ПРОТИСТАВЛЯЮ «ФАНЕРНИМ» ЗІРКАМ
Народний артист України Григорій Гаркуша за життя вписав своє ім'я золотими буквами в академічне музичне мистецтво. Його потужний та глибокий баритон колись вразив таких корифеїв, як Олександр Свєшников і Марк Рейзен. Якось після вистави до нього підійшов сам Сергій Лємешев — соліст Большого театру, видатний ліричний тенор, який, міцно потиснувши руку українця, щиро привітав і побажав подальших творчих успіхів.
На одному з концертів на Сумщині, коли Гаркуша на емоційному підйомі з неперевершеною міццю узяв під час кульмінаційного моменту верхню ноту «соль», розбилася люстра...
Еталонний баритон (так фахівці, бува, визначають голос Гаркуші) сорок п'ять років зачаровує Україну (принагідно ще двадцять країн світу). Митця відзначають палкий темперамент, бездоганна інтонаційна чистота й філігранна технічна досконалість.
Григорія Гаркушу можна почути в Національній опері, Палаці «Україна», Національній філармонії і... на сільських сценах. Щоразу аншлаги і вигуки «браво!». Арії з опер, світова класика від Генделя до Рахманінова, українська — від Лисенка до Стеценка, українські народні пісні, твори сучасних авторів від Платона Майбороди, Олександра Білаша, Ігоря Шамо до Ігоря Поклада, старовинні і сучасні романси — все підвладне голосові й таланту митця.
Щороку Григорій Якимович виступає з концертами перед ветеранами війни. Для нього, до речі, колишнього солдата-танкіста,— це святий обов'язок сина фронтовика.
Позаду сімдесят років життя, а соліст Національної філармонії України і професор Національної музичної академії імені П. Чайковського Григорій Гаркуша вражає молодечою енергією голосу та постави. Його найхарактерніший вислів: «Треба встигнути ще багато зробити».
— Григорію Якимовичу, з чого складається ваше теперішнє творче життя?
— Співаю і викладаю. Торік записав компакт-диск до 65-річчя Дня Перемоги: 18 кращих пісень військової тематики від часів Великої Вітчизняної війни. З цими піснями мене запросили виступити на Южноукраїнській АЕС. Зійшлося все місто, не було де яблуку впасти. Люди скучили, чекають митців. Нині з концертами майже ніхто не приїжджає в малі міста, не кажучи про села, бо де знайти кошти для естрадників, яким треба платити великі гроші.
— Авжеж, корпоративні гонорари — шалені...
— Я недавно з преси дізнався про розцінки. Дехто від двадцяти до ста тисяч євро отримує за вечір. Та нам своє робити. Беру участь у прямих радіоефірах. У різних передачах звучать мої записи.
Що ще було пам'ятного? Запросили на творчу зустріч у Нові Петрівці під Києвом. Прийшли, зокрема, припарадені ветерани, сиділи у першому ряду. Зустріч відбулась у відомій музичній школі, в якій є музей народного артиста СРСР Миколи Кондратюка. Я взяв двох своїх студентів-басів. Знаючи, що граю на гармоні і ложках, мене заздалегідь попросили взяти ці інструменти. Тамтешній викладач баяна зіграв польку, я приєднався з ложками, потім на гармошці зіграв. Співав багато. Щиросердний вечір вийшов.
— Як у народного артиста складається з гастрольною діяльністю?
— Нині з цим сутужно. Була колись чудова організація Укрконцерт, яка планувала гастролі. Де я тільки побував! Систему зламано, та я концертую, часто виступаю безплатно. Навіть у два свої ювілеї (60 і 65 років) виступив у Національному палаці «Україна» (оренду залу допоміг подужати колишній мер Олександр Омельченко).
Поет Петро Перебийніс написав, що єдиний з усіх артистів Гаркуша виступив благодійно. Я міг би, звісно, погодитися на дешеві квитки, аби щось заробити, та сказав: «Хай люди йдуть безплатно, по запрошеннях». Приймали дивовижно.
— А уряд чи Міністерство культури поціновує Вас за це?
— Я не чекаю, щоб вони цінували. Я виступав за покликом душі і серця. Щоправда, після недавнього ювілейного концерту в Національній філармонії був шокований. Вітань — море. А з Міністерства культури — нікого: ні слова, ні квіточки.
Були привітання від голови Верховної Ради Володимира Литвина, голови Київської ради Олександра Попова, голови РНБО Раїси Богатирьової, від філармонії і музичної академії. А Мінкульт проігнорував. Ніколи не возвеличувався і не задирав носа, що я народний артист, відомий, авторитетний. Та все ж дивуюсь. Для кого взагалі це Міністерство культури? Воно для нас чи ми для нього? Та Бог із ним...
— Ви академічний співак широкого спектра: Вам підвладні оперні арії, камерні твори, романси, пісні. А що є вашим «коником»?
— Я все співаю, про мене часто кажуть: «Гаркуша — універсальний вокаліст». Від колег, бува, чую: «Я оперний співак, пісень не співаю». Чому? Навіщо тоді співаком працюєш? Юрій Гуляєв, Анатолій Солов'яненко, Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк співали в опері і чудово виконували пісні.
— Ведуча вашого вечора у філармонії Тамара Стратієнко сказала, що «Григорій Гаркуша — найкращий виконавець пісень на військову тематику».
— Не хочу стверджувати, що я найкращий. Мені дехто закинув: «Чого ти щороку з військовими піснями лізеш в очі?» Я відповів: «Як тобі не соромно? Та в мене душа прагне заспівати для ветеранів війни. Мій батько кулеметником пройшов дорогами війни, живий, слава Богу, повернувся. Батькові казали (я ж у 1941-му народився): «Ти живий залишився тільки тому, що Гриша був малим». Тож як не віддячити?!
— Для декого з молодих дата «1941–1945 роки» ні про що не свідчить, не знають навіть, що таке Велика Вітчизняна війна.
— Це правда, молодь не знає. Тому я хоч піснями нагадую, через що пройшов наш народ... На концертах, трансляціями на радіо і по телебаченню. Диск записав. Стараюсь, щоб молодь все-таки знала, що була така війна, що сила-силенна українців загинула на ній.
— Вас кілька разів висували на Національну премію імені Т. Шевченка. Нагорода оминула, хоч за всіма критеріями Ви гідні її. В чому полягає камінь спотикання?
— Я вже чимало знаю про те, як проходило обговорення перед таємним голосуванням. Скажімо, встає член Шевченківського комітету народна артистка України і каже: «Товариші, як можна Гаркуші давати премію імені Шевченка, якщо він співав «о родіне, о партії, о комсомолє»? Уже тон задала (особливо для членів комітету із Західної України). Вона не знає, що я ніколи не був комуністом. Та всі подумали, що оспівував.
— Тоді майже всі оспівували...
— Інший член комітету каже: «А чому він поїхав учитися до Москви? Що, не міг навчатися у Києві, Львові?» Та я тоді був далеким від політики юнаком, прагнув лише знань.
— А якби в Італію поїхали вчитися?
— Гадаю, не сказали б нічого, претензій не було. Та, звісно, я не мав таких можливостей.
— У Москві була одна з найкращих вокальних шкіл у світі...
— Авжеж, там було престижно вчитися, викладали видатні педагоги, які співали в Большому театрі. Я першим із Дніпропетровського музичного училища відкрив туди дорогу. До того боялися їхати до Москви.
Отже, «за» проголосувало вісім осіб (а треба 15 голосів набрати) — не пройшов. І так було не раз. Пригадую концерт у Національній філармонії в рамках висунення на Шевченківську премію. Прийшов голова комітету Іван Дзюба, ще кілька його колег. Мені акомпанували ансамбль народних інструментів «Рідні наспіви», моя дружина-піаністка. А починав я з органом — виконував духовні твори. Співав на вірші Шевченка, арії з українських та італійських опер, народні пісні. Після Лисенкового «Безмежного поля» на поезії Івана Франка зал шаленів. Згодом казали: «Після Гмирі ніхто так не співав «Думи, мої думи», як Гаркуша.
Телефонує заступник міністра у справах преси та інформації Володимир Стадниченко: «Скажи, а хто був режисером концерту?» Я одразу насторожився: «Я не режисер за освітою, але цю програму в серці виносив. А чого ти запитуєш?» — «Голова комітету Іван Дзюба цікавиться. Каже, що програма «Моя Україно» була грамотно і вдало вибудувана». Я збадьорився. Та все одно не пройшов.
— У нас досі не здатні політику відмежувати від мистецтва. Ця мішанина часто спонукає вшановувати людину не за душу, голос і талант, а за «правильну лінію», зокрема і в минулому.
— Певно, ви маєте слушність. Люди незаангажовані кажуть: «Ну що ще треба? Талант, голос, майстерність у Гаркуші є». Я вже грішним ділом думаю: може, щоразу хтось проти мене працював, може, була звідкись вказівка?
Нічого не зробиш, я це питання закрив. Хай молодші пробиваються. Бо якщо висуватимусь у сімдесят років, скажуть: «Він гроші хоче». І такі були закиди.
— Але ж Шевченківська премія — це нагорода за творчий здобуток. А Ви у хорошій формі, і здобутків маєте на кількох. Тим часом у нас дають звання народних артистів ледь не дівчатам і хлопцям, котрі вдало миготять в «телеящиках» і виступають на «потрібних» корпоративах.
— Факт. Це ж смішно: тільки народилося, а вже зірка. Вмикаєш телевізор — і не чуєш, щоб красивими природними голосами співали народну пісню, твори сучасних композиторів. Лише студійно-електронні голоси «фабрикантів».
А чому б не влаштувати конкурс класичної музики (арій, романсу, народної пісні), як це роблять для естрадників? Це теж потрібно. І можна зробити цікаво. Не всі ж зациклені на «Х-факторі» або «Танцюють всі». Проте маємо жахливий мистецько-інформаційний перекіс на «дешеву юшку».
— Це, певною мірою, конфлікт батьків і дітей. На шоуманію натикається «розумне, добре, вічне», які Ви сповідуєте і впроваджуєте як співак і викладач.
— «Шоуманію» інколи я вмикаю через спортивний інтерес, з неї «пре» самодіяльність.
У музичній академії студенти естрадних пісень не співають. Згідно з програмою на першому курсі треба виконати вокаліз без слів, арію, романс або народну пісню.
Коли молодь закінчує навчання, то не кожен може влаштуватися в оперу, філармонію. Треба, як кажуть, перелаштовувати своє нутро. Але є головне — база, вміння. Дехто йде в естраду, де грошей платять набагато більше, ніж в академічній сфері. Випускники музучилищ, консерваторій озброєні постановкою голосу. Вони знають, як співати на опорі, на диханні, а не горлом. Естрадники без освіти не здатні виспівати сольний концерт навіть у мікрофон. Коли на афішах пишуть «Живий звук», це зазвичай брехня.
— Певно, через відсутність постановки голосу можна доспіватися до крові?
— Авжеж. Заспівати горлом не менше тридцяти творів практично не можливо. Це наче наждаком по зв'язках пройтися. Колись відомі естрадні виконавці їздили заробити копійку до Магадана, на Камчатку, звідти приїжджали — хворіли, на зв'язках виникали бородавки від переспіву. Тому що не мали постановки голосу.
Наші випускники озброєні професіоналізмом. На жаль, гарний голос не гарантує працевлаштування, тим паче, що багато хто не хоче від'їжджати зі столиці. А в опері всі місця зайняті, зазвичай не потрібні баси, баритони і жіночі голоси. Влаштовуються в академічні хори. Та більшість іде в естраду, бере участь у телеконкурсах, перебудовується.
Естрада заполонила буквально все. Щоб виступити мені, академічному співакові, потрібно застосувати колосальні організаційно-фінансові зусилля. А репертуар у мене величезний, я міг би записати чималу кількість компакт-дисків. Та фінанси співають романси. Щоб видати компакт-диск мінімальним накладом на тисячу екземплярів, треба вкласти в його підготовку до сорока тисяч гривень.
— Мене завжди вражало, що провідні оперні і камерні вокалісти не мають своїх компакт-дисків. Доходить до абсурду: з життя йде видатний співак чи співачка, а після них залишається мізерна дискографія.
— Ваша правда. Я якось цікавився у наших корифеїв: «У тебе платівки є?» Відповідали: «Ні». Інколи диски випускають навздогін на основі записів на радіо.
— А як у Вас з дискографією?
— Надолужую. Шукаю спонсорів, домовляюсь, бігаю. Працюю на студії. Окремо зазначу: шість моїх концертів записано на телебаченні, кілька радіопередач про мене зроблено. Їх час від часу транслюють.
Та ще наспіватися хочу. Знову запланував концерт для ветеранів війни, щоб свято зробити для дідусів і бабусь, які життя віддавали за нас. Шукаю гроші, аби квитки викупити і роздати на десять районів (на кожну ветеранську організацію хоч по 30—40 квитків).
— Нині такий час, що всі мимохіть втягнуті в політику, у вир суспільних подій. Звісно, від цього можна абстрагуватись, але ми бачимо, що терплячістю і байдужістю не відсторонишся. Життя дедалі гіршає. Як Ви оцінюєте українську дійсність?
— Я в політику ніколи не занурювався і не занурююсь. Проте, як і кожна людина, звичайно, цікавлюсь нею, інколи дивлюся засідання Верховної Ради, акцентую увагу на несправедливих, на мою думку, рішеннях.
Колись мені пропонували балотуватися до Верховної Ради, я відповів: «Це не моє. Співати для людей, творчість — передусім». Та нині політика нас хапає за барки. От я — чорнобилець другої категорії, маю малюсінькі пільги. Більше двадцяти разів їздив у зону неподалік реактора — ми виступали з концертами для ліквідаторів.
Коли переглядали посвідчення, у філармонії прорвало трубу і залило всі документи. Хтось щось зберіг, а в мене бракувало однієї путівки, що я їздив туди. Я приніс фотографію, на якій співаю у супроводі баяну. Поруч щит з намальованим Леніним, і ліквідатори сидять у масках. Коли показав це клеркам, вони одразу мені все відновили.
Радіаційного пилу і опромінення я нахапався чимало. Пам'ятаю, поїхали на п'ять концертів, після двох чи трьох виступів нас повезли в їдальню колишнього піонерського табору. Бачу скупчення людей. Вони перевіряють речі вимірювальним приладом. Я поклав піджак, а стрілку зашкалило. Ліквідатори кажуть: «Викидайте! Або поперіть, потім перевірте». А я тільки-но з Норвегії повернувся, привіз красивий вельвет і пошив костюм. У ньому замість смокінга їздив, виступав. Дружина випрала, випрасувала. У зоні перевірив на лічильнику Гейгера — і новий костюм викинув на тамтешній смітник.
— Ваше передноворічне бажання?
— Сам собі бажаю, щоб Бог давав здоров'я, голосу, аби ще працювати для людей. Коли відчую, що голос уже не підкорюється, піду зі сцени. Вчитиму молодь у музичній академії, де викладаю п'ятнадцять років. Дай, Боже, здоров'я моїм учням і всім, хто нас слухатиме.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»