ІМПУЛЬС ЄВРАЗІЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ
19–20 грудня 2011 року у Москві відбулися засідання керівних органів низки інтеграційних об'єднань: Митного союзу (Білорусь, Росія, Казахстан), Євразійського економічного союзу (ті самі країни плюс Вірменія, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан) і Організації договору колективної безпеки (до неї входять ті ж країни, що й до Євразійського економічного союзу).
Перелік цих міждержавних утворень свідчить не лише про концептуальну розмитість реального стану справ з інтеграційними процесами на пострадянському просторі, а й про своєрідне розуміння ідеї «багатьох швидкостей» в інтеграційному процесі.
Зустрічі у верхах були присвячені підбиванню підсумків двадцятиріччя роботи міждержавних організацій, які виникли після розпаду Радянського Союзу. Впродовж цього часу завершився період «розлучення» колишніх радянських республік. Однак спільного бачення доцільності нових моделей інтеграції так і не склалося. Насамперед через різне розуміння стратегії розвитку.
Євразійський економічний союз поступово перетворюється на приклад поглибленої економічної інтеграції. Створені та діють наднаціональні органи координації та управління, але попри наявність амбітних проектів на кшталт переходу до 2015 року до спільної грошової одиниці на основі російського рубля, не йдеться про формування федералістської наддержавної структури.
Це й не дивно, адже внутрішньополітичні моделі, які склалися в Білорусі, Казахстані й Росії, незважаючи на поверхові політологічні аналогії щодо схильності до авторитарних методів управління суспільними процесами, мають спільний знаменник — небажання правлячої еліти реально відмовлятися від свого суверенітету та вкотре перерозподіляти власність.
Тому чинна модель Митного союзу може розглядатися не як перспективна модель створення «нового СРСР», для якого наразі не існує ідеологічного обґрунтування, прийнятного для потенційних учасників, а як спосіб адаптації економічних систем до жорстких умов глобальної конкуренції.
Утім, цей процес ускладнюється через дії об'єктивних і суб'єктивних факторів. Найважливіший з них полягає у загостренні геополітичної конкуренції за впливи на пострадянському просторі. Різною мірою до неї залучилося більшість найвпливовіших центрів багатополярної системи міжнародних відносин.
Європейський Союз бачить в очолюваних Росією інтеграційних євразійських об'єднаннях свого можливого партнера та чинник стримування впливу США і Китаю. Натомість Сполучені Штати стурбовані тенденцією до посилення домінування РФ на євразійському просторі, тому дипломатичними зусиллями намагаються обмежити її політичний та економічний вплив.
У свою чергу, Піднебесна, навпаки, зацікавлена у зміцненні зв'язків з існуючими на пострадянському просторі євразійськими угрупованнями і докладає зусиль для їхнього залучення до «Шанхайської організації співробітництва». Причому Росія та Китай, попри помітну конкуренцію за сфери впливу в Євразії, стратегічно зацікавлені в обмеженні західного впливу на ситуацію.
Підстави для цього дають тенденції до розвитку подій у Білорусі та Казахстані. Зокрема, Білорусь все більше заглиблюється в ізоляцію в Європі та наближається до загострення внутрішньополітичної кризи, яка визначить розстановку сил на епоху «після Лукашенка».
Не менш заплутана ситуація і в Казахстані, де також розгорнулася боротьба за владу «після Назарбаєва». На старті січневої парламентської виборчої кампанії загострилася соціально-політична ситуація у Казахстані, де страйк нафтовиків засвідчив негаразди з перерозподілом суспільного багатства.
Помітний вплив на розвиток імпульсів євразійської інтеграції також має президентська виборча кампанія в Росії, яка відродила суспільну дискусію щодо європейських і євразійських цінностей.
Не менш вагомим чинником впливу на євразійську інтеграцію є зовнішньополітична орієнтація України. Навіть призупинення темпу її європейської інтеграції радикально не вирішує наявні економічні суперечності між економічними та політичними елітами України й РФ.
Зокрема, російська сторона роздратована недостатньою активністю України на перемовинах щодо участі у проекті євразійської інтеграції. Росія, попри вступ до Світової організації торгівлі, погрожує не пускати в разі вступу України до зони вільної торгівлі з ЄС українські товари на свій ринок. Крім того, Кремль прагне отримати газотранспортну систему України та домагається її членства в Євразійському союзі.
У разі реалізації цього сценарію розгортання подій постраждають інтереси українських фінансово-промислових і політичних груп, які орієнтовані на європейський, а не євразійський ринок. Тому чинна українська влада змушена знову балансувати на «мінному полі» євразійської інтеграції, намагаючись привести до спільного знаменника різні вектори інтересів.
Щоправда, недавнє завершення процедури вступу Росії до Світової організації торгівлі трохи розширює поле для маневру українській стороні. Адже віднині дійсними є торговельні правила так би мовити третьої сторони, які можуть допомогти налагодити взаємовигідну співпрацю не ціною радикального обмеження українського національного суверенітету.
Оскільки нинішні московські зустрічі відбувалися у передвиборчий період у РФ, зрозуміло, що остаточні рішення стосовно надання потужного імпульсу євразійській інтеграції треба очікувати не раніше від березня 2012 року, тобто часу завершення виборів президента РФ. Очікувана перемога Володимира Путіна, причому не важливо вже — в першому або другому турах голосування — означатиме обрання Росією стратегії оформлення Євразійського союзу.
Реалізовувати її доведеться, найпевніше, в умовах закінчення періоду «відлиги» в російсько-американських відносинах, на тлі фінансової кризи в зоні євро, та під впливом невизначеності зі станом світової економіки взагалі. За цих обставин потенційним учасникам цього процесу спершу доведеться відповісти собі, який зміст вони вкладають у поняття «інтеграції». Відповідь на це риторичне запитання дасть лише майбутнє.
також у паперовій версії читайте:
- РІЗДВЯНЕ КОРЕЙСЬКЕ ЗАГОСТРЕННЯ
- ЧИ CПРАЦЮЄ АМЕРИКАНСЬКА СТРАТЕГІЯ ЩОДО ІСЛАМСЬКОГО СВІТУ?
назад »»»