А МАРШ ЗВУЧИТЬ...
Тетяна Потапова — філолог, етнограф, художник-дизайнер. Її ім'я відоме й за межами України. Вона — людина багатьох талантів.
Не дивно, що її передачі про українську історію і етнографію (вона була автором і ведучою) користувалися незмінним успіхом серед глядачів севастопольського телебачення. Чому севастопольського?
Тетяна Потапова та її чоловік Олег — морський офіцер, капітан 2-го рангу, провели кілька десятків років у цьому чудовому місті. Проте була у них заповітна мрія.
Народилася ця мрія після того, як подружжя дізналося про трагічну і величну долю Євгена Адамцевича. Багато з нас одразу не згадає, хто такий Адамцевич. Лише почувши знаменитий «Запорізький марш», який написала ця людина, добрим словом його згадає. А зміцнила їхню мрію ще одна обдарована людина — Василь Скуратівський.
І. Там, де спочиває Адамцевич
Одного разу, згадує Тетяна Потапова, ми з Олегом проїжджали машиною повз кримське село Холмівку. Нашу увагу привернуло те, що поруч — мусульманське і християнське кладовища. Зупинилися... Вирішили подивитися: що за люди жили колись у Холмівці? Це покоління, які давно пішли від нас. У кожного була своя доля. І раптом натрапили на могилу знаного колись кобзаря Євгена Адамцевича. Я згадала розповідь свого батька Геннадія Ванєєва — він був народним депутатом Верховної Ради незалежної України першого скликання. Тато був істориком, доктором наук, професором. «Коли ухвалили Декларацію незалежності України,— розповідав він,— звучав «Запорізький марш». Цей марш був такої духовної сили, у ньому відчувалася така гордість автора за Україну, її славну історію, що у мене частіше забилося серце. Це надзвичайно талановитий твір».
Коли ми з Олегом ішли до незнаної тоді ще могили Адамцевича, нас немов штовхала якась сила саме у тому напрямку. Після повернення додому прочитали все, що можна було, про кобзаря. Почали піднімати цей історичний пласт. Енциклопедії, архівні матеріали, інтернет. І дізналися про незвичайну, трагічну і величну долю цього Українця.
Він був із Лубен. Коли хлопчикові виповнилося три роки, він осліп від віспи. Був надзвичайно обдарованим і швидко навчився грати на різних музичних інструментах. В 11 років Адамцевича віддали до школи обдарованих дітей. Він чув гру видатних кобзарів того часу, і потім створить свою, оригінальну манеру гри на цьому справді народному інструменті. Як уточнює Тетяна, він грав на звичайнісінькій чернігівській бандурі, яку в його часи називали кобзою.
Крім «Запорізького маршу», Євген Адамцевич створив понад сто музичних творів. У них був і гумор, і сатира, і лірика. Коли до нас приїжджав його онук із Росії, він привіз диск, де записано тексти його творів, звучить його голос. Зі своєю кобзою-бандурою Адамцевич виходив на майдани і співав людям думи, як колись кобзарі.
У радянські часи народних кобзарів частенько ганяли, вважаючи їх жебраками. Були випадки, коли Адамцевича саджали до вантажівки і вивозили далеко за місто. Сліпий кобзар повертався знову. І це притому, що у минулі віки кобзарів шанували на рівні гетьманів, вони у поході йшли відразу за гетьманом. Адамцевич до останніх днів своїх залишався веселим, свободолюбивим. Його слухали Павло Тичина і Максим Рильський.
«Цього творця українського епосу я б назвала українським Гомером»,— говорила мені Тетяна Потапова. Попри свою фізичну ваду, розповідали його близькі та знайомі, Адамцевич сам рубав дрова, голив голову і навіть викопав льох.
Євген Адамцевич останні роки життя провів у селі Холмівка. Він переїхав туди до дочки. Там Адамцевича і поховали. Він народився у 1904 році, а не стало цієї видатної людини у 1971-му.
В Україні є Спілка кобзарів. Нещодавно до могили українського Гомера приїжджав Василь Нечепа. Видатний український кобзар виконував тут, у серці Криму, свої твори. Це стало традицією нашого кобзарства.
ІІ. Український хутір на древній землі Феодоро
Проїжджаючи центральний Крим, неподалік старовинного Бахчисарая ви побачите незвичайну картину: серед древніх скель, у невеличкій затишній долинці, ніби якесь чарівне диво з'являється... українське село давніх часів. Я відразу згадав радянський фільм «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Здавалося, ще мить і поблизу хат, біля криниці-журавля зійдуться безсмертні гоголівські персонажі. Зазвучить голос коваля Вакули і срібний сміх коханої Оксани, застрибають вареники до рота козака Пацюка, закрутить хвостом шкідливий чортяка. Може, знімають якусь нову версію безсмертного Гоголя? Та все виявилося навдивовиж реальним, хоч і незвичайним. Про це трохи пізніше.
У 2004-му Тетяна і Олег Потапови познайомилися з відомим українознавцем Василем Скуратівським. Він подарував подружжю свої книги «Русалії», «Святвечір». Прочитавши ці твори, Тетяна і Олег захопилися історією та культурою українського народу. Мама Тетяни — українка з поліського села, бабуся Варвара щиро розмовляла рідною мовою, співала у церковному хорі. Дуже поважала і знала народні звичаї, обряди. Вже мешкаючи у Севастополі, подружжя часто навідувалося до того поліського села.
Тетяна розповідала, що вона під враженням від книжок Скуратівського. Відновлення зв'язків зі своїми пращурами, їхньою історією, культурою стало духовною потребою. Колись батько-історик говорив дочці: хто не знає своїх традицій, той не вартий майбутнього. Подружжя вирішило створити перший у Криму музей під відкритим небом. Було ознайомлення з рідкісною історичною літературою, багатомісячна робота в архівах, вивчення книг Михайла Драгоманова, Івана Огієнка, Федора Вовка.
Потім розпочався пошук місця, де мав з'явитися музей. У Криму мальовнича природа і краєвиди. Потаповим хотілося щось особливе — щоб сама природа дихала тисячоліттями. Нарешті Тетяна і Олег знайшли такий неповторний куточок — неподалік селища Червоний мак, що славився за радянської доби садами і виноградниками. Прибутки місцевого радгоспу становили шість–вісім мільйонів карбованців на рік. До Бахчисарая — якихось 15–20 кілометрів. А це старовинне татарське місто, де завжди багато туристів. У прадавні часи тут жили скіфи, готи, греки-колоністи, потім виникла могутня християнська держава Феодоро. Недалеко від музею під відкритим небом — древнє печерне місто Іскі-Кермен. Зі сторожевої гори пращури спостерігали, чи не наближаються чужинці. У разі небезпеки запалювали вогнище і тоді люди, що працювали внизу, у долині, ховалися за неприступні фортечні мури.
Крім дослідження архівних матеріалів, історичних книг подружжя Потапових відвідало музей під відкритим небом у Переяславі-Хмельницькому і Пирогові, численні музеї різних міст України. Тетяна і Олег оволоділи фундаментальними знаннями української історії та етнографії. Вдалося здійснити омріяний проект — створити музей під відкритим небом у Криму. Подружжю пощастило: їм допомогли керівники невисокого рангу і більш солідного.
— Тетяно, як удалося подолати труднощі, які виникали на шляху до вашої мрії?
— Перша сердечна подяка депутатам селищної ради Червоного маку. Вони повірили у нашу ідею і дали «зелене світло». Біля гірської річки, там, де нині музей, були руїни комунальної власності. Не було ані даху, ані вікон, ані дверей. Проте все це можна було відновити. Наступний етап більш складний — відведення земельної ділянки. Ми звернулися до Умерова Ільмі Рустеновича, голови адміністрації Бахчисарайського району. Він зібрав групу людей, серед них були архітектори. Нас уважно вислухали. Проект одразу було схвалено. Вони знали: чим більше у Криму буде реалізовано подібних задумів, тим більше можна буде говорити про інтеграцію культур народів, які населяють півострів. У Бахчисарайському районі вже є музей — татарський дім — з його побутом і культурою. Ми створили перше українське село. Ще у 2005-му Рада Міністрів АР Крим ухвалила постанову про побудову 25 етнографічних сіл. Проте вона так і не була здійснена через різні обставини.
Я хотіла б окремо сказати про Ільмі Рустеновича. Він — людина високої духовної культури. Але не кожен здатний підтримати духовні починання, бо світ надто матеріалізувався. Він нас підтримав: молодці, дерзайте! Адже головне від влади, щоб вона не заважала, створювала умови. Перший всеукраїнський рушник, який вишивали всі регіони України, починався де? У Бахчисараї! Ільмі Рустенович узяв тоді до рук голку і зробив стібок. Це символічно. Йому близька культура. У нього немає охорони у приймальні чи попереднього запису на прийом. Ільмі Рустенович сам часто буває на місцях, завжди підтримує ентузіастів. Оце і є відкритість влади!
— Це здорово, що вам із Олегом зустрілися такі люди! Проте створити музей під відкритим небом тут, у центрі Криму... А фінанси? А безліч етнографічних експонатів, які я бачив? Та й інші проблеми.
— Ми з Олегом вклали у нашу мрію всі сімейні кошти. І батьки допомогли. А ще творчі й звичайні люди з різних куточків України.
Мама передала нам предмети побуту, рушники поліського краю. Декотрим речам по 100–150 років. Раніше їх завжди передавали у спадщину як оберіг. Усі вони знайшли своє місце. Зараз я розмовляю з вами у великій світлиці однієї з музейних хат. Тут у нас фактично всі речі, подаровані відвідувачами. Приїжджають знову, відкривають валізи і дістають кераміку, рушники, старовинний одяг... Бачите, ось тут у нас петриківський розпис. Ми вдячні Наталі Рибак та її колегам із Петриківки, котрі щоліта приїжджають, щоб показати дітям безоплатно майстер-класи з петриківського розпису. Вдячні Романові Гриньківу, народному артистові України. Він нещодавно приїжджав (хоч людина надзвичайно зайнята), показував дітям гру на бандурі.
У Косові є комбінат народних художників України. Там працює художниця Люба, я у Пирогові познайомилася з нею. Приїхавши сюди, вона була вражена. Записала у книзі відвідувачів: «Ми побачили українство не комерційне, а те, що відчуваєш усім серцем...»
Люба з колегами-художниками залишила нам предмети старовинного побуту, подарувала костюми, ліжники, ковдри, кераміку, старовинні простирадла. Це було від серця. Цей дарунок ще більше окрилив нас із Олегом — ми на правильному шляху. Нині ці речі бачать діти. Ми пояснюємо їм: оце вишивання Західної України, а це — полтавське. Чим вони відрізняються? Чому намисто з Івано-Франківської області робили з глини?
— Тетяно, всі ваші хати-експонати справжні — не підробка під старовину.
— Звичайно. Першу хату ми перевезли із села Стовпне — це Поліський район Київської області. Інші з Житомирської області. Ми їх розбирали, кожну колоду помічали, щоб зібрати після переїзду. Цим хатам далеко за сто років. Вони ще постоять для наших нащадків. Адже при зведенні їх використовували матеріали з дуба. Збирали хати після переїзду майстри зі знаменитого Вилкова на Одещині.
Нам хотілося, щоб люди, яким не байдужа історія України, звернули увагу на музей і допомогли в його подальшому розвитку. Ось жорна не можемо знайти. Може, хтось через вашу газету допоможе.
— Під враженням того, що ми дізналися про долю Євгена Адамцевича, ми з Олегом вирішили поставити тут, у нашому музеї, йому пам'ятник як символ кобзарського мистецтва. Макет перед вами. Створив його відомий скульптор Олександр Жолудь — член Спілки народних майстрів України. Цей скульптор працював на Хортиці, відновлюючи козацьку історію. Проект пам'ятника Адамцевичу нам сподобався. Проте як реалізувати проект? Ми не стукали в жодні двері, тому що наше життєве кредо — ніколи, нічого ні в кого не просити. Тому що у сильних не просять — вони самі дають, якщо хочуть... Наше завдання — розповісти, що є такий проект. Ми будемо щиро вдячні, коли хтось зробить посильний внесок. Може, хтось захоче окультурити це місце квітами, хтось допоможе матеріалами. Нехай батьки приводять до музею, до пам'ятника своїх дітей. Це буде музейний комплекс, який зберігатиме наші національні традиції.
Узагалі планів чимало. Скажімо, чому б не створити музей української їжі? Є хати зі збереженим побутом, старовинні печі. Думаємо над цим... А ще мріємо створити колекцію старовинної фотографії. Експозиція розповість про династії українців, які жили і живуть зараз у Криму.
— Я бачу на стіні світлиці різні дипломи.
— Ось це — Гран-прі серед екскурсій країн Європи. Існує такий Міжнародний академічний союз. Щороку нагороджують кращі екскурсійні об'єкти. У минулих роках вони були в Каталонії, Римі. В 2011-му нам вручав Гран-прі у Лівадійському палаці італійський академік Бруно Петті. Називається «Червона стрічка» — за збереження культурних традицій.
Є нагорода від кутюр'є В'ячеслава Зайцева «Срібний наперсток і голка» за колекцію одягу, від Торгово-промислової палати України. Свого часу нас запросили до Італії на Міжнародний фестиваль моди. Нашу колекцію було підтримано.
— Чому ваш музей під відкритим небом називається «Скансен. Рідне село»?
— «Скансен» — шведське слово. Понад сто років тому у гористій місцевості з назвою Скансен шведи створили музей під відкритим небом. Там були старовинні хати, предмети побуту. Після цього такі музеї поширилися у світі. Скансен став міжнародною назвою.
...На території музею з'явилася зграйка дітей — вони приїхали на екскурсію зі школи «Таврида».
ІІІ. Морський офіцер — екскурсовод музею
Екскурсії у кримському Скансені часто бувають. Цей музей полюбляють дорослі й діти. З різних куточків України, і не тільки... Екскурсії проводять Тетяна або Олег Потапови. Нині це зробить Олег — морський офіцер. Як і Тетяну, Олега діти слухають із захопленням. Я переконався...
Олег Іванович Потапов — капітан 2-го рангу. У радянські часи ніс морську службу на Далекому Сході, потім у Севастополі. Зараз у відставці. Проте талант — він завжди талант! Колишній військовий моряк розповідає юним екскурсантам-школярам із «Тавриди» про давнє українське село: старовинне бортництво — збирання меду, про вози чумаків на дерев'яних колесах — ось вони... Про хати, де колись жили наші прадіди, їхній побут, речі домашнього вжитку. Чорт створив комара, щоб той літав по світу і куштував, чия кров найсмачніша. Виявилося, людська. Комар хотів це розповісти чортяці, а ластівка вирвала у нього язик. Чорт розлютився і схопив ластівку за хвіст. Бо ж комар тільки пищав, а сказати нічого не міг. Ластівка вирвалася з лап чорта і хвіст у неї став роздвоєним. Розповідав моряк-екскурсовод про те, як наші пращури ставили на подвір'ї солом'яного бичка і говорили дитині: «Не будь такою впертою, як бичок». І дитина змінювалася на краще. А чому не можна через поріг вимітати? Бо, казали батьки, там душі наших пращурів стоять і дивляться, чим ми займаємося.
Перед від'їздом я перегорнув книгу відгуків цього незвичайного музею:
«Величезна подяка за пам'ять про нашого діда Адамцевича. Дякуємо за цікаву екскурсію. Одержали моральну і естетичну насолоду». Онук і онучка Євгена Адамцевича.
«Нам дуже сподобався музей. Неначе пірнули в стародавні часи». Сім'я Коваленків із Москви.
«Велике спасибі за збереження слов'янської культури, виховання дітей у дусі патріотизму». Павло Орловський, Москва.
«Щиро вдячні за збереження української автентичної історії. Нехай Бог вам допомагає! Голова Конгресу українців у Севастополі Богдан Мороз.
Якось музей відвідав татарський народний цілитель. Він лікує при свічках: «У вас навколо чудова енергетика. Тут люди стають чистішими».
А я хочу завершити оповідь словами Тетяни Потапової: «Коли я закінчую екскурсію, то кажу: душу треба зігрівати музеями. Вони справжні обереги народу!»
Володимир КОЛОДЯЖНИЙ, АР Крим — Київ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»