СЕРГІЙ СОЛОВЙОВ: СЕБЕ І ЧИТАЧІВ ВЕДУ ДО МОРАЛЬНИХ І СВІТОГЛЯДНИХ ОРІЄНТИРІВ
Наш гість — Сергій Соловйов, письменник і викладач-науковець, який сільськими манівцями вийшов на столичні дороги, аби побачити вселенські обрії. Певно, це типовий шлях для людини, котра прагне пізнати життя й творити.
Сергій пише романи, оповідання, п'єси й кіносценарії. Працює в Національній академії державного управління при Президентові України, є кандидатом наук із соціальних комунікацій. А ще він ходить журналістськими стежками — як медіа-експерт у канадсько-українському проекті партнерства «Регіональне врядування та розвиток».
— Пане Сергію, долю людини творять батьки й мала батьківщина та власна воля й мужність. Що Вас вивело на теперішні результати?
— Крізь моє життя пролягла борозна, проорана Києвом. Я народився й виріс на Слобожанщині, а військову службу проходив у столиці, навчався в Інституті журналістики КНУ імені Т. Шевченка. Згодом там само закінчив аспірантуру... Все це відбувалося на тлі моїх літературних спроб.
Якось, ще працюючи в районній газеті на Харківщині, надіслав свою повість «Поріг» на конкурс «Гранослов». Конкурс організувала Спілка письменників України, і коли я отримав листа, що став переможцем, і мене запрошують на вручення диплома, поїхав до столиці, як до рідної. Ще перед цим, у Харкові, на літературному семінарі я познайомився з В'ячеславом Медведем, тож радий був зустрітися з ним у Спілці (він тоді був, здається, головою приймальної комісії, а до всього ще й разом із Василем Герасим'юком опікувався проведенням «Гранослова»).
Це я веду до того, що коли бував у Києві у своїх аспірантських клопотах, заходив послухати письменницькі байки до Спілки. Якось Медвідь говорить: «Жив би ти в Києві — взяли б на роботу в Спілку». Я задумався. Надовго. Може, на рік чи й більше. У Київ я не зможу забрати сім'ю — сина, дочку, дружину. Невідомо, як складеться моя доля в столиці, а тут я працюю заступником редактора, тут у мене є житло... Щоправда, хотілося простору, спілкування з однодумцями, чого в провінції часто бракує. Тому я зважував. А в листопаді 2003-го, коли відбулася катавасія з письменницьким з'їздом у лісі, захопленням приміщення Спілки та інші дивовижі, подзвонив Медведю: «Якщо ваша пропозиція в силі — то їду працювати в Спілку».
Уже кілька років у апараті НСПУ я не працюю. Але Київ мене вабить, тому я досі не зміг його покинути.
— Ваші улюблені жанри, теми, проблематика.
— Намагаюся писати так, щоб не ніяково було самому читати. На цьому можна було б і закінчити характеристику своєї творчості, тим більше, що не вмію, не навчився писати багато й швидко. Та от ви говорите про жанри... Створюю роман, у якому віддзеркалилася б наша суперечлива сучасність. Першим у цій низці вже був «Скромний бог» — сатира на компартійних пристосуванців. Він вийшов ще 2003 року. Потому написав роман «Солом'яний двір». Є й телесценарії, та охочіше пишу оповідання.
У письмі, гадаю, треба боятися глинобитного натуралізму й розгнузданого потоку слів, яким чимало авторів прикриває нездатність побудувати сюжет. Є й інша крайність, яку Павло Загребельний назвав «вахтовим журналом»,— це коли автори тільки й фіксують дії свого персонажа, забувши про глибину, багатоплановість. Талановитий твір завжди викликає асоціації. Є кілька пластів, які зачіпають читача за живе, викликають роздуми... Ви ж знаєте, як це буває,— перегорнеш останню сторінку книги, а забути героїв не можеш. Персонажі вже ніби зникли, як п'ятеро отих нещасних із роману Торнтона Уайлдера «Міст короля Людовіка Святого», коли подорожні потрапляли у провалля, але ти не можеш їх забути.
Особисто для себе я виробив критерій справжності твору — це пронизливість. Можна писати про що завгодно і як завгодно, але якщо твір пронизав — чи то сумом, чи радістю, страхом чи жагою (аби не примітивом) — тоді це таки література.
Тепер про тематику, а заодно й проблематику. Я виріс у селі. Але хазяїном не став. Говорю це без фразерства і хизування, просто як факт. Та й врешті добрий господар у місто не втік би. Я знаю своїх однолітків, які господарями стали, а в мене такого злиття із землею, зеленню й живністю нема, хоч тварин люблю. У мене інші захоплення, потрібні хоч у селі, хоч у місті. Знаєте, які? Ну, приміром, дещо навчився в будівництві. Так от — теми моїх оповідань спершу перепліталися із селом. Доволі швидко я від цього відійшов, ледь випробувавши себе в словотворенні. Мені здалося, що я здобув цілий світ, коли зумів висловити себе у прозі, тому пішов далі, де ще стільки тем, характерів, сюжетів... Безодня!
Я писав фантастичні оповідання, гумористичні, містичні, еротичні, детективні. Часом фабула якоїсь новели повніше мене характеризувала, ніж я сам розповідав про себе. Наприклад, в оповіданні «Дощ» є такий момент: хлопчина потрапляє під сильну грозу. Згадує, що бабуся вчила його в мить спалаху блискавки хреститися й говорити: «Спаси нас, Господи, грішних». Та хлопець із характером, підбадьорює себе, але не хреститься, мовляв, то все вигадки. Вранці його знесиленого знаходять непритомним, а коли приводять до тями, він, почувши гуркіт потяга, хреститься й шепоче: «Спаси нас, Господи!» Такий от хід... А я — невіруючий (принаймні відхрещуюсь від спекуляцій довкола релігії). Проте після цього оповідання мені говорили: «Що ж ти обманюєш, ти ж начебто атеїст?»
Невичерпна тема в літературі — стосунки між чоловіками й жінками. Звісно, я не оминув цієї галактики. Завдання, яке хотів виконати,— створити романтичні, хвилюючі розповіді, в яких чуттєвість легкими крилами торкалася б героїв. Щоб було красиво й трішки недомовлено. Кілька оповідань із цієї серії перекладено на хорватську й польську мови, наприклад «Жало», «Два сонця над чорною крижиною». До речі, коли перше із названих оповідань кілька років тому було опубліковане в «Літературній Україні», отримав несподівано багато позитивних відгуків.
Ще одне з оповідань — «Ікона» (вже іншої тематики) — потрапило до рейтингу десяти кращих 2010 р. за версією журналу «Дніпро». Огляд робив Володимир Даниленко. Деякі з них звучали на радіо.
— Цікаво дізнатися про пріоритети науковця Сергія Соловйова.
— Коло моїх наукових інтересів — соціальні комунікації. Мене цікавить реклама, паблік рилейшнз, інформаційні кампанії. Література, кіно, театр — також різновид комунікації. Не всі замислюються над тим, що фільм несе в собі й зразок способу життя, певні установки, виховує на свій лад, формує поведінку. Може, тому в нас майже не знімають українське кіно, щоб українців, врешті-решт не стало? Ми дивимося те, що нам пропонують в основному росіяни й американці. Там свої герої, свої проблеми, іноді дуже далекі від наших, та ними навіщось переймаються наші глядачі.
Не думайте, що я примітизую й закликаю відвернутися від культури інших народів — все-таки справжнє мистецтво тому й всесильне, що зачіпає глибинні основи, спільні для більшості: життя і смерть, любов і ненависть, патріотизм і зрада. Мене як дослідника зокрема цікавить, чому українців ледь-ледь чутно в цьому хорі? Чому ми такі безсилі, коли йдеться про створення динамічного, цікавого твору на історичну тему? Чому нас полонили штампи?
Наука намагається дати об'єктивні відповіді на ці та інші запитання. Мені зокрема хочеться навчити оминути настороженість свідомості й передати людям позитивний, вагомий образ-сигнал. Найкраще це зробити у вигляді фільму з колоритними героями і смаковитими діалогами. Але кіно у нас майже не знімають.
Як стверджують дослідники постіндустріального суспільства, різниця між цивілізаціями у подальшому полягатиме лише в культурі, бо все інше — економіка, наука — знівелюється у глобалізованому світі. І все ж культура залишиться! Хоч, звісно, первинні основи також стесуються, забуваються з часом.
— На міжнародних орбітах майже не бачимо українців, у тому числі нобеліантів, зокрема письменників. Чому так відбувається?
— На міжнародних орбітах українці (за походженням) є. Це художник Енді Ворхол, якого називали всесвітнім тусовщиком, актор Голлівуду Джон Палагнюк, винахідник гелікоптерів Ігор Сікорський та багато інших. А нобеліантів, народжених на території нинішньої України, принаймні шестеро. Це, зокрема, науковці — Ілля Мечников, Саймон Кузнец... Але на момент присудження премії вони представляли інші держави.
Щодо того, чи можуть сучасні письменники претендувати на Нобеля, як на мене, вичерпну і дотепну відповідь нещодавно дав Юрій Винничук. Львівський письменник прокоментував ініціативу професора Інституту філології КНУ Павла Рудякова висунути Бориса Олійника на Нобелівську премію. Винничук нагадав те, що було відомо давно, — не може претендувати на цю премію письменник, якого не переклали основними світовими мовами і не видали у відомих видавництвах. Тобто у нас нема письменників, які отримали б світовий розголос. Тож як їм можна присудити найпрестижнішу премію? Хто їх знає?
Є й інші поважні причини, які не пускають наших літераторів у Шведську академію,— їхні творчі методи. Однак пробувати треба. Навіть у Білорусі, як пам'ятаємо, нещодавно висували на Нобеля поета Ригора Барадуліна. У нас основними претендентами, крім Бориса Олійника, називають Ліну Костенко і Валерія Шевчука. А кілька років тому, коли до Національної спілки письменників надійшов лист від Нобелівського комітету з пропозицією назвати претендентів на премію, заступник голови Василь Шкляр власноручно написав резолюцію про те, що висунути слід Олеся Ульяненка. Далі цього, здається, діло не пішло, та й не мало воно, звісно, перспективи.
Держава ніяк не знайде механізму просування нашої культури на світовому рівні, зокрема перекладів на інші мови. Та навіть у своїй країні ми погано знаємо книжкові новинки — малі наклади, мляве розходження книг по регіонах, і все це ще й душиться навдивовиж примітивними зразками масової культури у пресі, на телебаченні.
Така низькопробна суміш позерства, вульгарності, несмаку особливо діє на незміцнілу молодь, яка вимушено вважає різноманітні шоу, де тільки й чути «ги-ги» або «вау», мало не взірцем мистецтва. Це втрата моральних і навіть, можна сказати, світоглядних орієнтирів, що може погано закінчитися для країни. Можливо, наш майбутній нобелівський лауреат стане тим, до кого прислухається частина людей? Знаєте, це марні сподівання. Ризикну сказати, що нічого радикального в країні не відбувається з отриманням літературного Нобеля. Хай знавці мене виправлять. Принаймні, світ почує про Україну добру новину, а ми повіримо в себе.
— Що можна очікувати від Вас у найближчій перспективі?
— Я й сам хотів би дізнатися, чого очікувати від себе в перспективі! Себто не в сенсі нових творів, а де їх можна побачити надрукованими. Надіслав уривок із роману «Солом'яний двір» в «Українську літературну газету». Лежать готові оповідання. Дописую роман і пишу п'єсу, бо хочеться охопити життя. Але не так, як розумів це ассирійський цар Сарднанапал, на могилі якого було викарбувано девіз: «Їж, пий, веселися, бо все інше не варте й лускоту пальців». Бачте, навіть із цим девізом він залишився в історії.
Царів, тиранів і вождів людство пам'ятає, бо ті потурбувалися, щоб у літописах про них було написано достатньо. Нащадки колись напишуть і про наш час, однак чи правда то буде, чи домисли — ніхто не дізнається. Тож письменникам треба писати багато й проникливо — щоб хоч один вдалий образ чи якийсь клаптик тексту потрапив у майбутнє.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
- НАПУТНЄ СЛОВО ПИСЬМЕННИКА
назад »»»