ЯКА АРМІЯ ПОТРІБНА УКРАЇНІ?
Макроекономічна ситуація в Україні виглядає оптимістично, запевняють експерти, спираючись на дані Держкомстату. Зокрема, у третьому кварталі ВВП зріс на 6,6% (у другому — на 3,8, першому — на 5,3%). Щоправда, у вересні відбулося незначне гальмування промисловості — від плюс 8,9 у серпні до 8,6%. Це пов'язано з волатильністю зовнішнього попиту. Компенсувати цей негатив удалося завдяки виправленню помилок минулих років в управлінні сільським господарством.
«Призов відійде у минуле»
Із проголошенням Україною незалежності й створенням Міністерства оборони один із високопоставлених генералів, презентуючи взимку 1992 року у парламенті програму створення і подальшого розвитку Збройних Сил, заявив:
— Через десять років про таке явище, як призов юнаків до армії, ми згадуватимемо як про рудимент тоталітарного минулого.
Після цих слів зала гаряче аплодувала промовцю, вважаючи, що так воно і буде.
Справді, незабаром військове відомство взяло курс на створення професійної армії. Наприклад, у Державній програмі розвитку Збройних Сил України на 2006–2011 роки сказано, що «станом на 1 січня 2012 року в них не буде жодного військовослужбовця строкової служби». Та не так сталося, як гадалося: нині кількість військовиків-контрактників становить 52 відсотки загальної кількості українського війська.
Задля справедливості зазначу, що у МО наполегливо працювали над її виконанням. Так, за цей час власними силами побудовано десятки гуртожитків для особового складу, переобладнано для їхніх потреб майже 30 колишніх солдатських казарм. Проте це не вирішило житлових проблем людей у погонах.
— Найболючішими проблемами для ЗС є ті, що мають соціальне забарвлення,— вважає міністр оборони України Михайло Єжель.— Переконаний: з їхнім розв'язанням значно легше вирішуватимуться й інші проблеми, у тому числі пов'язані з комплектуванням військ професіоналами.
Важко не погодитися з Михайлом Броніславовичем. Як засвідчують соціологічні опитування, молоді українці не йдуть до армії насамперед через відсутність житла і низьке грошове забезпечення. Вони мають рацію, бо за моральні та фізичні навантаження, які випадають військовослужбовцю, він мусить одержувати не одну-дві тисячі гривень, а значно більше.
— Допоки службу військовика оплачуватимуть за залишковим принципом, професійної армії у нас не буде,— зізнався в розмові зі мною генерал-чиновник оборонного відомства, який не один рік займається цією проблемою.— Ситуація така, що значно вигідніше, комфортніше торгувати на ринку, маючи за день двісті-триста гривень, ніж служити у війську.
Це добре розуміють і у МО, але не можуть нічого зробити: грошей не вистачає на найнеобхідніше. Наприклад, на переозброєння, науково-дослідні роботи, пов'язані зі створенням новітніх зразків військової техніки, вирішення інших злободенних проблем. Наразі в чергах на отримання житла перебувають понад 40 тисяч офіцерських сімей, з яких майже половина очікує власного даху над головою 15 і більше років. Лише для забезпечення їх квартирами потрібні мільярди гривень. А грошове забезпечення? Якщо його підвищувати контрактникам, то, звісно, необхідно збільшувати і офіцерам. Бо не може підполковник із вищою освітою, вислугою 15–20 років і сержант-контрактник одержувати однаково. Для цього потрібні суми, про які в МО навіть не мріють.
Тож коли матимемо професійне військо?
Під час минулих президентських виборів тодішній кандидат на найвищу державну посаду Віктор Янукович пообіцяв, що в разі приходу до влади після 2015 року українське військо цілковито перейде на комплектування за контрактом.
Що мав на увазі Віктор Федорович, важко сказати. Адже «після 2015-го» — це може бути і 2016-й, і 2017-й і значно пізніші терміни. Щоправда, керівник військового відомства Михайло Єжель (відразу після призначення на цю посаду) висловив припущення, що «професійна армія у нас з'явиться не у віддаленому майбутньому, а саме після 2015 року».
Що ж, дай Бог, щоб так воно й було! Однак подібні запевнення ми чули не раз і не два: кожний очільник військового відомства запевняв суспільство у подібних гарантіях. У жодному разі не звинувачую їх у лицемірстві. Всі керманичі МО щиро прагнули мати професійні, мобільні, добре підготовлені Збройні Сили, здатні адекватно реагувати на можливі загрози. Та, як бачимо, «рудимент тоталітарного минулого», тобто призов, і нині існує.
Як зазначають військові експерти, керівництво держави, Міністерства оборони робить мудро, не обіцяючи вже завтра перевести військовиків на контрактну основу. Впевненості, що держава суттєво збільшить фінансування МО, немає. Особливо тепер, коли прогнозують другу хвилю так званої фінансової кризи, інші негаразди.
Задля справедливості зауважимо, що наступного, 2012 року, військовий кошторис України планується збільшити до 17 млрд гривень (тобто на п'ять мільярдів більше, ніж у поточному). Принаймні про це офіційно заявив директор департаменту фінансів МО України генерал-майор Іван Марко, який причетний до його формування. Однак у проекті бюджету, підготовленому в МО, нічого не сказано про збільшення асигнувань на вирішення проблем, пов'язаних із переходом армії на контрактну основу.
Картати за це його керівництво теж не варто. У військах існує безліч проблем, які для них важливіші, оскільки неабияк позначаються на підтриманні ЗС у бойовій готовності.
— Зараз ми подолали, як мовиться в таких випадках, психологічний рубіж щодо переходу на контрактну армію,— запевняють чиновники Міністерства оборони.— Адже понад 50 відсотків особового складу є контрактниками. За великим рахунком, на спроможність армії виконати покладені на неї завдання впливає не стільки контрактний чинник, скільки інші.
Цілком згодний з такою думкою. Скажімо, якщо ми матимемо на всі сто відсотків професійні Збройні Сили, оснащені морально та фізично застарілими зразками бойової техніки і озброєння, випущеними ще в 70-ті роки, то чи допоможуть вони їм виконати поставлені завдання на випадок часу «Ч»? Навряд.
Чи підвищать бойову готовність Повітряних сил контрактники, які обслуговують бойові літаки, коли наліт (у годинах) льотчика становитиме в 10–15 разів менше від потрібного нормативу? Сумніваюсь.
Як свідчить досвід останніх військових конфліктів, що виникають час від часу в різних куточках планети, все більшу роль відіграють технічні засоби ведення війни. А їх у нас якраз і бракує.
«Контрактна армія — не панацея...»
Подібні думки мені довелося чути від багатьох співрозмовників, із якими обговорював цю проблему. Причому як із числа військових, так і незалежних експертів.
— У мене складається враження, що свого часу деякі керівники військового відомства, політики, говорячи про необхідність переходу на контрактну армію, переймалися не стільки обороноздатністю країни, скільки власними рейтингами,— зазначає військовий експерт генерал-майор у відставці Вадим Гречанінов.— Особливо під час виборчих компаній. Вони, гадаю, розуміли, що для цього потрібен не один і не два роки, десятки мільярдів гривень, але про цей бік медалі воліли мовчати.
У звичайних громадян складалося враження, що незабаром українське військо стане таким же професійним, як, приміром, американське. Поспішати у цій справі не варто. Досвід інших держав свідчить, що перехід до професійної армії може тривати 20–30 років, а то й більше.
У суспільстві побутує думка, що всі країни світу, які у нас прийнято називати цивілізованими, мають професійні армії. Та це далеко не так.
Наприклад, армії Греції, Норвегії, Туреччини, які є давніми членами НАТО, комплектують військовослужбовцями строкової служби. Це притому, що їхні військові бюджети в десятки разів перевищують наш оборонний кошторис.
Литва та Естонія, як й інші колишні республіки СРСР, а також недавні партнери по Варшавському договору — Польща, Румунія, Болгарія — теж досі не відмовилися від призову воїнів-строковиків.
Не поспішають цього робити Данія та Німеччина: їхні збройні сили комплектують за змішаним принципом. Іншими словами, у них служать контрактники і строковики. Військовий бюджет Данії торік становив близько п'яти мільярдів американських доларів, а ФРН — понад 46 мільярдів.
Нагадаю, що влітку поточного року німці призупинили загальний військовий призов, не наважившись скасувати його повністю. Одним із головних чинників, що не дозволили повністю відмовитися від призову, був не фінансовий, а можлива зміна ситуації у світі, виникнення загрози національній безпеці країни, як писали німецькі газети.
Загалом, за словами Вадима Гречанінова, із 34 європейських країн у 19 збройні сили комплектують на засадах призову. До них призивають від 0,14 (Швеція) до 1,46 відсотка (Греція) загальної чисельності населення. Не поспішають відмовлятися від призову і Хорватія, Словаччина, Сербія, Австрія. Призовна система існує в п'яти із 28 країн Північноатлантичного альянсу, а в 12 із них — за контрактом.
На думку директора Центру досліджень армії, конверсії і озброєнь Валентина Бадрака, це пов'язано з тим, що утримання професійної армії — справа не з дешевих. Дозволити собі її можуть не всі країни світу, в тому числі ті, що є членами НАТО.
Чинним законодавством України передбачено, що держава на потреби оборони має асигнувати не менш ніж три відсотки свого валового внутрішнього продукту. Проте за час існування цієї норми закону жодного разу її не виконано. Більше того, ця цифра ніколи не наближалася навіть до двох відсотків.
Для порівняння: витрати на оборону Польщі, Румунії, Болгарії становлять з року в рік більш як два відсотки, Франції та Великої Британії — 2,5, Російської Федерації — 2,8 відсотка. Це притому, що ВВП у них значно вищий від українського.
Аби читач краще зрозумів важливість фінансування контрактної армії, звернуся до досвіду Росії. Щоб упродовж трьох років перевести 80 з'єднань російської армії, чисельність яких сягала близько 150 тис. військовослужбовців, на професійні рейки, держава витратила десь 25 млрд американських доларів.
— Щоб українське військо залишив останній строковик, потрібно приблизно стільки ж,— зауважує генерал Вадим Гречанінов.— Де ж узяти двісті мільярдів гривень, якщо весь оборонний кошторис коливається в межах 10–12 мільярдів, тобто в 20 разів менший?
Не слід забувати і про такий аспект вирішення зазначеної проблеми, як мотивація людей до військової служби. Та, яка існує зараз, не витримує жодної критики.
У більшості країн, які мають професійні армії, особа, укладаючи контракт, отримує після його підписання чималу грошову винагороду. В різних державах вона різна, але її розмір вимірюється кількома десятками тисяч американських доларів.
Знайомий журналіст, який неодноразово був у США, інших державах НАТО і добре обізнаний з соціальними стандартами, що існують в їхніх арміях, переконаний, що українцям навіть мріяти про них не доводиться.
— Американський сержант без особливих труднощів може придбати пристойний (навіть за тамтешніми мірками) автомобіль,— розповідає мій колега.— При цьому для військовиків існує спеціальна система пільг і знижок.
Виконуючи миротворчі місії за кордоном, американці отримують 10–15 тисяч «зелених». А грошове утримання полковника українського контингенту в Іраку, який там перебував у 2004–2005 роках, становило 1000–1200 доларів. Ось вам і вся мотивація.
Україні, незважаючи на існування безлічі проблем, потрібна професійна армія. Проте це не означає, що її створення слід форсувати пришвидшеними темпами. Практика інших країн свідчить, що армія, укомплектована за призовним чи змішаним принципом, теж здатна вирішувати функціональні завдання. Бо (за великим рахунком) професіонала можна підготувати і з солдата-строковика. Якщо, звичайно, він не підмітатиме здебільшого територію частин, а переважну більшість служби проводитиме на полігоні, стрільбищі, танковій директрисі.
За теперішніх умов, у яких перебувають Збройні Сили, доцільно військовиками-контрактниками комплектувати сили швидкого реагування, спецпризначення, Військово-Морські Сили, інші частини і підрозділи, які відіграють важливу роль у зміцненні обороноздатності країни.
Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»