«ХТО РОЗУМІЄ МУЗИКУ, ТОЙ ЗРОЗУМІЄ І ЛЮДСЬКУ ДУШУ»
Так могла сказати тільки людина, яка багато сил поклала на те, щоб вивести українське національне мистецтво з хуторянського узбіччя на європейську дорогу і представити його перед іншими народами в усьому розмаїтті й висоті.
Микола Лисенко (1842–1912) був аристократом не лише за походженням, він був ще й «аристократом духу» — одним із кращих представників творчої інтелігенції не тільки свого часу.
Із його ім'ям пов'язано становлення української професійної музики, музичної освіти і оперного театру в Україні.
...Майбутній композитор народився в селі Гриньки Полтавської губернії у дворянській сім'ї. Його батько, Віталій Романович Лисенко, був офіцером кірасирського полку, до речі, товаришем по службі поета Афанасія Фета. Мати, Ольга Єреміївна, в минулому вихованка Петербурзького Смольного інституту благородних дівчат, вважалася гарною піаністкою. Саме вона звернула увагу на інтерес свого первістка до музики і стала його першою вчителькою.
Крім гри на фортепіано, маленького Миколку навчали російської грамоти, французької мови і танців. Хоч про Україну говорили мало, вона оточувала його з усіх боків. Полковий оркестр, домашні музичні вечори, виступи бродячих артистів, а найбільше народні пісні, які хлопчик чув, коли гостював у своєї бабусі, обрядові ігри, в яких із захопленням брав участь, зробили свою справу.
«Увесь той багатий матеріал не пропав марно,— напише пізніше Лисенко в автобіографії.— Неначе крапля по краплі цілющої й живої води, западав у молоду душу. Коли прийшов час роботи, залишилося тільки перевести цей матеріал на ноти, і був він уже не чужий, а відмалечку душею сприйнятий, серцем освоєний». Протягом усього життя композитор збирав і вивчав народні пісні, до речі, у нього більш ніж шістсот їх обробок.
У дев'ять років Миколу відвезли до Києва в школу Гедуєна. Закінчивши її, вступив до гімназії в Харкові, продовжуючи заняття музикою.
Під керівництвом учителів — відомого тоді піаніста Дмитрієва, пізніше чеха Кільчика, з кожним роком грав краще і краще. Закінчивши гімназію, Микола Лисенко вступив до Харківського університету, а через рік перевівся до Київського. Тут він почав вивчати українську мову, а потім збирати і обробляти народні українські пісні, організував університетський хор, який уперше їх виконав, зайнявся композицією...
Усупереч впливу матері, схильної до русофільства, він став справжнім народолюбцем, щирим борцем за розвиток національної самосвідомості й української культури.
У 1864 році Микола закінчив природниче відділення Київського університету Св. Володимира, а через рік отримав диплом кандидата природничих наук. Згодом вирушив до Лейпцига для завершення музичної освіти. Тут у 1868-му видав першу збірку записаних ним народних пісень і десяти власних, створених на слова Тараса Шевченка. Лейпцизьку консерваторію Микола закінчив блискучим виконанням 4-го концерту Бетховена для фортепіано з оркестром, про що з повагою писали німецькі журнали. Пізніше у Петербурзі він закінчив клас у Римського-Корсакова.
1869-го повернувся до Києва. Незабаром вінчався з Ольгою О'Коннор, що доводилася йому троюрідною племінницею. Вона була молодша за чоловіка на вісім років, мала славу розумниці й красуні. У них були спільні інтереси, і це їх дуже зближувало. У квартирі на Хрещатику часто збиралися друзі, спілкувалися, сперечалися, влаштовували музичні вечори. Проте спливали роки, а дітей у них не було, і від цього щастя вже було не таким повним.
Ольга Косач — мати Лесі Українки, друг їхньої сім'ї, пізніше писала в спогадах: «Відсутність «пташенят» була гіркою долею цього шлюбу!» Через 12 років Микола і Ольга розлучилися. Однак оформити офіційно розлучення вінчаному подружжю було не так просто, і вони продовжували жити під одним дахом кожен своїм життям.
Молода піаністка Липська, також Ольга, яка стала його другою дружиною. Початківець-музикант, вона була настільки зачарована його грою, що приїхала до Києва брати уроки гри на фортепіано, і залишилася назавжди. Ольга Антонівна стала не тільки дружиною, а і його соратницею. Вони прожили в любові й злагоді понад 20 років. Багато в чому завдяки цій жінці Лисенко став тим, ким знає його світ.
Ольга Антонівна народила п'ятеро дітей — Катю, Остапа, Галину, Мар'яну і Тараса. Під час останніх пологів, у 1900 році, вона померла. Діти, що з'явилися в цивільному шлюбі, не вважалися законними. Одначе добрі стосунки, що збереглися з першою дружиною, дозволили Лисенкові узаконити народжених у цивільному шлюбі дітей і всиновити їх.
У київській квартирі на вулиці Саксаганського, 95, де 18 років прожила сім'я композитора, нині меморіальний музей. Тут представлено унікальні експонати з творчого архіву Лисенка, фотографії, меморіальні речі, передані музею нащадками композитора. У меморіальній квартирі зберігся аутентичний паркет, ліпнина, кахельні пічки. У вітальні — відреставрований рояль «Блютнер», за яким композитор створив опери «Тарас Бульба», «Енеїда», «Ноктюрн».
Серед творчої спадщини Лисенка — 80 пісень на вірші Кобзаря, фортепіанні та камерні твори. Він — автор двох національних гімнів, що утверджують духовну велич людини і народу. Перший з них «Вічний революціонер» на вірш І. Франка, другий — «Дитячий гімн» на вірш О. Кониського, всесвітньо відома «Молитва за Україну».
Вершина творчості композитора — сповнена лірики і гумору опера «Наталка Полтавка» і героїчна опера «Тарас Бульба», що відтворює картини історичного минулого України. На жаль, цю головну свою оперу композитор так і не побачив, хоч Петро Чайковський пропонував посприяти постановці «Тараса Бульби» на московській сцені.
...Незвичайне творче піднесення в останні роки життя композитора згодом пояснили листи, знайдені в архівах музею. Зворушливим виявилося те, що відкрилося: Лисенко закохався. І як це буває востаннє, почуття його було сильним, але без взаємності. У 1906 році серце композитора полонила учениця Київського інституту благородних дівчат 17-літня Інна Андріанопольська. Це їй він писав: «Я сьогодні зачарований Вами. Все прекрасне в житті й жіночне я знайшов у Вас, і в тому саме освітленні, яке я, відповідно до особистих своїх смаків, ціную, високо ціную...» «У світі цілому немає мені ближчої, ріднішої, милішої за Вас. Я, як божевільний, мчу на інститутську гору і з завмиранням і хвилюванням входжу в інститутський двір, радіючи, що знаходжуся вже там, де і Ви, що ось хвилина-друга, і я можу побачити Вас хоч здалеку... »
Через два роки Інна Андріанопольська поїхала з Києва. Микола Лисенко помер раптово від серцевого нападу.
також у паперовій версії читайте:
- У СВІТІ ЗЛА ТІЛЬКИ ЛЮБОВ ДАЄ ЖИТТЯ
назад »»»