МЕТАМОРФОЗИ «ШАЛЕНИХ» УКРАЇНЦІВ
Творчість українського гурту Mad Heads XL (нині «Мед Хедс») представляє в нашій «Вітальні» його лідер і засновник — вокаліст і гітарист Вадим Красноокий.
Приводом для зустрічі стала поважна причина — 20-ліття творчої діяльності.
Mad Heads XL, певно, одна з найнеординарніших формацій України, яка пройшла вельми своєрідний шлях.
Починали хлопці як тріо (гітара, контрабас, барабани), співали англійською невідоме в Україні рокабіллі. Дебютний альбом Psycholula вийшов у Німеччині в 1996 році. На гастролях за кордоном (у Фінляндії, Іспанії, Росії, Польщі, Німеччині, Великій Британії, Італії, Швейцарії і Нідерландах) українці збирали повні зали.
Альбоми Mad in Ukraine і Naked Flame принесли групі визнання і титул кращої сайкокоманди Східної Європи.
У 2009 році почав набирати обертів проект «УкраїнSKA»: «шалені голови» заспівали українські народні пісні.
Серед цікавих фактів творчої біографії альтернативного гурту: футбольний гімн «Україно, вперед!», рок-гімн «Україна — це ми!» Фактично це про нас. Ці пісні для тих, хто хотів би собі відповісти на запитання: «Хто ми, українці?», «Що робить нас єдиним цілим?»
Кожен виступ «Мед Хедс» вирізняється потужною позитивною енергією і оптимізмом, є справжнім святом надії.
Але парадокс полягає в тому, що, виборовши визнання і в Україні, Mad Heads XL знову націлився на Захід, де все талановите має більший попит.
— Вадиме, є великий битий шлях під назвою «попса», яким крокує багато виконавців, а за ними — сила-силенна слухачів, здебільшого невибагливих. Ви займаєте досить своєрідну смугу, намагаючись бути самобутніми, отже, творчо незалежними і певною мірою альтернативними. Охарактеризуйте суть ваших пошуків. У чому полягає родзинка гурту Mad Heads XL?
— Наша творча стежина ніколи не була однозначною й прямою. Протягом двадцяти років існування гурту ми багато експериментували. Починали з музики, яка на теперішню мало схожа. Це особливо усвідомлювали, готуючи концерти до 20-річчя групи з наміром показати розріз усієї творчої біографії. Ми не з тих музикантів і ансамблів, які один раз знайшли себе, свій образ, своє звучання і успішно експлуатують це багато десятиліть.
— Скажімо, як «Скорпіонс».
— А ще краще назвати AC/DC, вони фактично грають одну й ту саму музику від початку. І це добре, знайдено неповторність, і за неї треба триматися.
Щодо Mad Heads XL — у нас було кілька різних облич. Починали як тріо, грали рокабіллі, яке в Україні ніхто не знав, не розумів. У нас навіть замість бас-гітари був контрабас.
Понад десять років дотримувалися одного стилю, досягли значних висот, розкрилися так, як нам хотілося. Закортіло чогось нового, зняли обмеження. Тепер дозволяємо собі чимало експериментів. Хоч ми завжди щось своє привносили, однак декотрі новостворені пісні майже не виконували, бо вони не вписувалися в рамки стилю. Ми вважали: пісня — класна, але нам зараз не підходить.
Нині підхід принципово інший. Не озираємося на те, в якому стилі граємо. Свою музику вибудовуємо на основі світових досягнень, тобто створюємо власне із суміші різних жанрів.
Можна закинути, що ми шарахаємося. Та є тут ще фінансовий аспект. Люди, котрі з якихось причин не люблять нашу групу, можуть зробити закид, що нам не чуже бажання мати успіх, заробляти гроші, тим паче, що це правда. Однак ми добре знаємо, що таке безсрібництво, ентузіазм, андеграунд, бо тривалий час це сповідували. Тепер гурт андеграундним назвати не можна. Він популярний і грає популярну музику. Однак альтернативним — так, бо ми не виконуємо типову попсу, яку всі слухають. Mad Heads XL — не однозначний формат, який звучить на більшості радіостанцій, і з цим постійно виникають проблеми. Однак ми вже маємо достатній досвід, щоб їх вирішувати і обходити.
Тримаємося свого — завжди робимо те, що нам подобається. Гадаю, це і є основний принцип, який на гроші не розмінюється, тому що тоді втрачає сенс сам процес. Робити улюблене і є, певно, та основа, яка забезпечує нашій групі двадцять років власне обличчя і відрізняє від усього іншого, що існує в Україні.
— А тепер про музичні підвалини гурту.
— Якщо прискіпливо робити аналіз, тобто попрацювати музичним критиком, можна багато чого накопати. У нашій музиці чути елементи реггі, ска (з якого, власне, утворилося реггі), панк-року. По суті, це мішанина з рок-н-рольних музичних стилів. Цю живу, енергійну, драйвову музику можна найкраще сприйняти тільки на концертах під час обміну енергією музикантів і слухачів.
— Англійська мова не відійшла?
— Ні. Втім, останнім часом записували альбоми українською, а найсвіжіший цьогорічний диск — добірка українських народних пісень, виконаних у нашому стилі.
Свої старі пісні англійською ми досі виконуємо на концертах. Крім того, готуємо видання, яке з'явиться в Німеччині на початку наступного року. Це збірка наших пісень останніх років, найбільш відомих в Україні, нещодавно перекладених англійською, такий собі The Bеsт оf... для Європи. Ми знову почали гастролювати за кордоном і плануємо це робити дедалі частіше. Вважаємо, що наш гурт — цікаве культурне явище. У нас самобутні пісні, і нам є чим поділитися зі світом, а не тільки з українськими слухачами.
Певна річ, для того, щоб краще сприймали, треба співати зрозумілою мовою. Особливо це стосується знакових пісень, в яких я висловлюю свою життєву філософію. Хоч, з іншого боку, відмовлятися від української за межами України, навіть коли буде цілком чужоземна публіка, не збираємося, тому що наша мова дуже гарно звучить, напрочуд мелодійна. Вона створює музику і неповторність нашого стилю. Цим також хочеться ділитися. Є люди, котрі обожнюють, наприклад, італійську пісню, хоч ні слова не розуміють. Так само, мені здається, люблять і українську, треба тільки надати їй належну сучасну форму.
Наші великі плани спрямовані на Європу. У нас уже були пробні концерти, нещодавно повернулися з Німеччини, де тричі виступили. Улітку були на фестивалі в Чехії. Приходили українці і росіяни, однак переважно аудиторія була етнічно місцева, яка ні російської, ні української не розуміє, а добре сприймала на слух емоцію, в тому числі народні і авторські пісні у нашому виконанні. Звісно, коли ще співаєш англійською, це допомагає встановити контакт. Для концертів у Німеччині ми спеціально вивчили відому пісню німецькою. Це теж зближує.
— Вам, певно, закидали, що у вас гарна назва гурту для закордону і мало зрозуміла на батьківщині?
— Mad Heads з англійської — «шалені голови». Це класна рок-н-рольна назва, яка на сто відсотків відповідала тому, з чого група починала, і відповідає тому, що робимо у нас на сцені тепер. У цьому плані все гаразд. Інше питання, що англомовні назви для теренів України є певною проблемою, якщо це тільки не загальнозрозумілі слова. На слух наша назва сприймається добре і легко, а пишеться жахливо (у мене було двадцять років, щоб це збагнути). Тим паче, я вже зрозумів, що до Євро-2012 усі українці англійську не вивчать.
На 20-річчя групи ми вирішили офіційно зареєструвати назву кирилицею. Відтепер можна писати, як чуєш, — «Мед Хедс». Власне, так люди давно роблять в інтернеті. Звичайно, англійською теж не буде помилкою, але ми всіх запрошуємо не мучитися.
Щодо приставки XL — вона позначає збільшення кількості музикантів. Ми починали як тріо, потім нас стало шестеро, тепер на сцені — п'ятеро. Ще XL позначило зміни в нашій музиці.
Із висоти 20-річної творчої кар'єри ми дійшли висновку, що просто «Мед Хедс» звучить простіше, запам'ятовується легше, а писати можна англійською або кирилицею.
— Між родичами різне буває. Скажімо, в російській рок-групі «Агата Крісті» брати-близнюки Самойлови виявили себе однодумцями-соратниками. А от гурт «Братья Гримм» розвалився через непорозуміння між близнюками. Як складаються стосунки між братами в «Мед Хедс»? Як відбувається творча взаємодія?
— Ми радше доповнюємо один одного, тому що дуже різні за характерами і темпераментами. Виникають, звісно, якісь робочі конфлікти, це нормально. І на побутовому рівні можуть бути незгоди, як між усіма людьми. Проте з братом порозумітися, напевно, легше, ніж з людиною нерідною. Легше прощати те, що тобі не подобається або з чим не згоден.
Я в групі — однозначний лідер. У Максима свій фронт робіт і свої завдання. Є речі, які ми вирішуємо разом.
— Що лежить на ваших плечах?
— Лідерство — більше роботи і відповідальності. Я пишу музику, тексти, переважно готую аранжування, зазвичай представляю групу публічно. Частково вирішую організаційні питання.
У нас є директор і ціла команда людей, яка працює на гурт, та брат Максим також виконує чимало адміністративних завдань, частково представляє групу публічно, займається всім, що стосується інтернету, опікується сайтом групи. Його місце на сцені дуже важливе. Максим бере на себе значну частину концертного шоу.
І так було завжди, звідтоді, коли він грав на контрабасі. А це інструмент, який привертає увагу, і техніка гри на ньому в нашій групі мало в якій музиці ще використовується, тобто класичний і джазовий контрабас — це зовсім інша подача.
Максим переключився на бас-гітару, відчув більше свободи, тому що контрабас — габаритний інструмент, і з ним не дуже побігаєш по сцені. Щоправда, останнім часом його наздоганяють хлопці з духової секції. Я із задоволенням переглядаю відеозаписи останніх кількох років, бачу на сцені не просто музикантів, а артистів, які, віртуозно володіючи своїми інструментами (це вони роблять ніби й не в першу чергу), передусім налагоджують контакт із слухачами.
Найголовніше — створення атмосфери, енергетична розкачка, яку не завжди можна пояснити словами. Сам не знаю, як вона виникає і чому працює, але, переглядаючи наші відеозаписи, починаю танцювати і розумію, що так реагують і люди на наших концертах.
— Кидається в очі потужна духова секція: труба, тромбон, саксофон. Зазвичай ансамблі спираються на клавішні інструменти і гітари. Чим обумовлено такий склад?
— Духові з'явилися у нас у 2004 році — тоді, коли ми додали XL до назви. Це було пов'язано з тим, що наші експерименти з різними музичними напрямами затребували саме духові інструменти.
На той час я слухав багато музики, де духові активно використовували. Це, нагадаю, реггі, ска, неосвінг — суміш рок-н-ролу та енергійного джазу в сучасному, практично панк-роковому, поданні. Слідом за улюбленими музикантами хотілося теж експериментувати і щось знаходити в царині яскравого, пронизливого — напрочуд позитивного — звучання. Ми, зокрема, брали деякі наші старі пісні, які звучали важко, альтернативно (це був суто панк-рок), і додавали духові партії, нічого не змінюючи в гітарах і барабанах. Звучання виходило потужним, насиченим і на диво оптимістичним.
Життєлюбність духових мені дуже подобається. Цікаво працювати і з будь-якими іншими інструментами. У нас був досвід із фантастичним віртуозом-скрипалем Василем Попадюком, який давно живе в Канаді, виступає по всьому світові. Записали з ним кілька пісень у нашій студії. На першій репетиції він миттєво заграв. Коли пісню повторювали, Попадюк уже так її прикрашав, що бракувало слів від захвату. Я почув, як у нашій музиці може звучати скрипка. Справді класний музикант привносить щось абсолютно нове і свіже.
Мені інколи не вистачає клавішних, іноді — другої гітари. Постійно виникає бажання щось додавати в окремих піснях. Це не завжди можна собі дозволити з технічної точки зору, фінансової, організаційної, адже ми й досі часто виступаємо на невеликих сценах, де п'ятеро артистів ще вміщається, а більше — ні. До того ж концерти дуже різні. Ми не працюємо, як західні зірки, котрі після випуску нового альбому гастролюють по світові з новою концертною програмою, яка скрізь звучить практично незмінно, і її виконує необхідна кількість музикантів. Ми ж сьогодні виступаємо з одними піснями, завтра — з іншими. Тож на сцені має бути універсальна команда, здатна успішно виконувати будь-які завдання.
Звісно, з'являються деякі пісні, де я не хотів би чути духових, але у нас уже склався ансамбль, учасники якого загалом мені дуже потрібні на сцені.
— Ви піднесено відсвяткували 20-річчя групи ювілейними концертами. Що далі?
— Певним чином ми показали свій творчий шлях у розрізі, в контексті нашої історії. Нам цікаво це було зробити, і ми бачили величезну цікавість із боку публіки. Влаштували додаткове театралізоване і світлове шоу. Гадаю, ці концерти стали найкращими, найцікавішими, найрізноманітнішими з тих, які група донині робила.
Після підбиття підсумків рвонемо вперед. Є багато нових задумів, які хочеться втілювати. До деяких старих пісень, які прозвучали на ювілейних концертах, можливо, ніколи не повернемося.
Мене часом запитують: «А чи не хочете зробити програму тільки зі старих пісень? Поїхати з ними в тур, поностальгувати?» Запрошують європейські фестивалі з ретропрограмами. Узагалі-то було б приємно це зробити, але нас переслідує цейтнот. Гадаю, це добра ознака, що не вистачає часу на ностальгію. Постійно робимо щось нове, і воно справді нам цікаве. Поки так буде, варто цим займатися. Коли потягне на ностальгію, тоді, можливо, треба братися за щось інше, або іти кудись у гори медитувати.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»