ВЛАДА ПО-ВІЙСЬКОВОМУ
Більшість держав у світі має армію, у Пакистані армія має державу — така формула найкраще описує роль, яку відіграє тут військо.
Пакистанська армія — найкраща і найсправніша інституція держави, гарант стабільності та гордість громадян; найчисленніша мусульманська армія у світі. Єдина серед мусульманських країн має атомну бомбу.
Сильна армія потрібна з огляду на відносини з Індією, якій Пакистан програв три війни і боїться програти ще. Тому більшість із понад 600 тисяч пакистанських військовиків розташована на східному кордоні. Індія добре підходить на роль смертельного ворога. Чим гірші пакистансько-індійські відносини, тим краще для армії. Водночас військові — найбільша проблема Пакистану.
Після проголошення незалежності Пакистану в 1947 році військові правили країною протягом майже 20 років. У перервах, коли не були при владі, контролювали політичний процес із-за лаштунків і завжди були готові вийти на сцену, щоб узяти владу.
Відставка генерала Первеза Мушаррафа у серпні 2008-го завершила період військової диктатури. Армія повернулася до казарм, але не перестала втручатися у перебіг подій.
Це вона визначає напрями закордонної політики, контролює політичне, економічне і громадське життя. Витрати на оборону в 2010 р. становили 6,4 млрд дол., тобто приблизно 3% ВВП країни і 16% державного бюджету. Пакистан — третій найбільший реципієнт американської військової допомоги після Ізраїлю та Єгипту.
Армія є важливим працедавцем і незалежною економічною інституцією. Під її управлінням перебувають підприємства ВПК, цементні заводи, сільськогосподарські латифундії, будівельні фірми тощо. Точне визначення масштабу цих інтересів неможливе з огляду на відсутність даних і непрозорість системи.
Попри ієрархічну організацію, армія не сторониться внутрішніх проблем. Головні розділи проходять уздовж релігійних і етнічних різниць. Традиційно найбільше представництво в армії мають пенджабці та пуштуни. Небажання останніх воювати на територіях пуштунських племен на кордоні з Афганістаном призвело до відмови армії зробити новий наступ проти терористів, на чому наполягали американці.
Заплановане виведення військ НАТО з Афганістану у 2014 році означає, що в регіоні розпочнуться неспокійні часи. Напади американських безпілотних літаків на цілі у Пакистані, особливо принизлива для військових американська акція вбивства Усами бен Ладена в глибині країни вдарили по престижу армії у суспільстві.
Чи може відбутися в суспільстві критична рефлексія, що дасть змогу йому реорганізувати життя держави? Пакистан має всі підстави стати ефективною демократією, але майбутнє країни, як і регіону, залежить від доброї волі генералів.
На відміну від Пакистану, єгипетські військові ніколи не перебували на других ролях навіть формально. Маршал Мухаммад Гусейн Тантаві, колишній заступник прем'єра і міністр оборони, якого ще два роки тому називали «пуделем Мубарака», очолює Вищу військову раду. Після вимушеної відставки Хосні Мубарака вона виконувала роль виконавчої влади, а тепер самостійно формує політичне, економічне і суспільне обличчя держави над Нілом. Ця рада призначає прем'єра і міністрів, визначає день відтермінованих виборів, а її трактування законів становить чинне право.
Хоч Єгипет 37 років не веде жодної війни, Вища військова рада продовжує тримати зі зброєю понад мільйон осіб. Пов'язані з цим витрати значною мірою покривають американці. За даними контрольної комісії Конгресу, від 1979 року єгипетські збройні сили отримали від США 64 млрд дол. субвенцій. Не без іронії критики системи заявляють, що величезна і добре озброєна армія служить не для оборони країни, а для забезпечення раді центрального місця в управлінні країною і захищає її величезне майно.
Агенція «Рейтер» стверджує, що немає такої галузі послуг і промисловості, де армія не брала б участі в розподілі прибутків, починаючи від виробництва танків типу М-1, будівництва електростанцій, залізниць і доріг, і завершуючи поставками газових бутлів для домашніх господарств. Директорами більшості цих підприємств були і надалі залишаються відставні генерали і полковники.
У Каїрі все голосніше говорять, що Хосні Мубарак подав у відставку не добровільно, а маршал Тантаві, лякаючи президента революціонізованим натовпом на площі Тахрір, змусив його до цього кроку. За цим рішенням був страх втратити військове майно.
Тяжка хвороба президента означала можливість швидкого приходу до влади його сина Гамаля. Правління Гамаля, більше банкіра і бізнесмена, ніж політика, могло означати структурні зміни в єгипетській економіці. Все йшло до приватизації державного майна, що створювало неабияку загрозу для монополії, яку здобула для себе армія.
Нині Гамаль Мубарак сидить разом із батьком на лаві підсудних і з великою ймовірністю потрапить до в'язниці за корупцію. Виживання Вищої військової ради тепер залежить лише від гри з силами, яких пробудила з летаргії єгипетська революція.
Легалізуючи переслідуваних десятиліттями «Братів мусульман» (під прикриттям партії «Свободи і справедливості»), рада прагнула продемонструвати бажання співпраці з єдиною добре організованою опозицією. На практиці випустила джин із пляшки. Опитування громадської думки засвідчує, що на парламентських виборах «Братство» отримає щонайменше 40% депутатських місць і може стати провідною політичною силою Єгипту.
Єгипетська армія завжди користувалася повагою народу і є найсуттєвішим стабілізаційним чинником у державі. Тепер, коли останнього диктатора усунено, армія опинилася самотньою на внутрішньому полі битви і не може ухилятися від відповідальності за подальше життя народу.
Якщо вона не впорається з цим викликом, то зазнає долі турецької армії, котра була змушена поступитися мусульманській партії «Справедливості й розвитку».
У середині літа начальник генштабу турецької армії Ісік Косанер і командувачі суходільних, військово-повітряних і військово-морських сил пішли у відставку. «Я не в змозі захищати своїх підлеглих»,— пояснював Косанер своє ставлення до гучних процесів, де на лаві підсудних опинилося кілька десятків офіцерів і генералів, підозрюваних у спробі повалення уряду Тайюпа Ердогана.
Протягом останнього півстоліття армія скинула чотири уряди. Після кожного перевороту поверталася до казарм, однак майже завжди залишала за собою слід крові. Навіть не перебуваючи на перших ролях у державі, генералітет завжди тримав важелі влади у своїх руках. «У Туреччині,— писав в одній зі своїх книжок історик Філіп Роббінс,— напрями великої політики визначалися не урядом, а військом, яке стерегло ідеї Ататюрка».
Поворотним пунктом стало прийняття в 1999 році турецької кандидатури на вступ до Євросоюзу. «Військові несподівано опинилися в патовій ситуації. Намагання вплинути на політику загрожувало турецьким сподіванням на вступ до ЄС і могло викликати незадоволення суспільства»,— говорить Джарет Дженкінс, експерт інституту Silk Road Studies при університеті Хопкінса.
Від 1999-го роль війська в політиці розпочала зменшуватися. «Армія не могла вже здійснити повномасштабного перевороту, проте ще могла диктувати політикам, що вони мають робити. Політики були настільки налякані, що робили все для уникнення відкритої конфронтації зі збройними силами»,— пояснює Дженкінс.
Як у Пакистані та Єгипті, турецька армія завжди була довіреною інституцією, гордістю народу. Нині також через власну вину армія втрачає в очах турків. За чверть століття після початку конфлікту, в якому загинуло понад 40 тисяч осіб, війську далеко до ліквідації загрози з боку курдських сепаратистів.
Найбільші критики військової еліти не вважають, що підпорядкування армії цивільним, консервативним мусульманам є самоціллю. Не йдеться про те, щоб принизити армію, а зробити її прозорою, відповідальною і ефективною. З такою аргументацією, незалежно від політичних уподобань, полемізувати нелегко.
Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- ОСІНЬ «АРАБСЬКОЇ ВЕСНИ»
назад »»»