БЕЗ ПАМ'ЯТІ НЕМАЄ МАЙБУТНЬОГО
Сильне враження, яке справив на мене прем'єрний показ документального фільму «Відлуння. Марія Стрєлкова» у столичному Домі кіно, спонукало познайомитися з його творцем — режисером Світланою Венік.
Ця ностальгійно-тепла, делікатно-прониклива картина розповідає про долю актриси Марії Стрєлкової, котра знімалася у легендарних фільмах «Чини і люди» (за оповіданням А. Чехова «Анна на шиї»), «Свято святого Йоргена», «Веселі хлоп'ята», «Діти капітана Гранта» і зіграла низку яскравих театральних образів.
Та сьогодні говоримо про Світлану Венік, у доробку якої десятки програм і фільмів про визначних митців, котрі залишили незабутній слід у нашій культурі. Пані Світлана мала щастя спілкуватися з багатьма дивовижними майстрами культури, скажімо, такими, як Андрій Сова, Маргарита Криницина, Леонід Биков, Богдан Ступка, створюючи про них мистецькі твори, що також відбивають бурхливу історію нашої країни.
Минуле в її фільмах ніби вітає усіх небайдужих у майбутньому, заповідаючи високі духовні засади.
— Пані Світлано, Ви зустрічалися з багатьма цікавими людьми. Кожний з них залишав слід, впливаючи на ваше професійне сходження. Яким був початок?
— Починала я з дитячої редакції, з телепередачі «Катрусин кінозал». Мені було 19 років, я тільки-но вступила заочно до Інституту культури, навчалася в чудового педагога, актора Київського театру на Лівому березі Бориса Литвина. Він нас учив, що в режисурі найголовніше — бути добропорядною людиною, уміти розібрати п'єсу так, щоб ти міг відповісти: робить той чи інший персонаж порядно або ні, тобто ти мав бути адвокатом образу. Це вчило не тільки режисури, а й уміння розбиратися в людях, у житті.
Коли ми працювали над «Катрусиним кінозалом», у мене завжди виникало запитання: «Для чого я роблю цю передачу?» Вона обов'язково має давати дітворі щось позитивне, приміром, учити не кривдити ровесника, котрий огрядніший за тебе або літеру «р» не вимовляє, або ж у якого мама прибиральниця, а в тебе тато — директор... Із редактором і автором сценаріїв Людмилою Ісаєвою ми завжди це обговорювали. Наш однодумець ведуча Катерина Парамонова чудово все доносила і додавала від себе.
Коли у моєму житті не стало «Катрусиного кінозалу», я працювала в редакції інформації. Тоді було неймовірне духовне піднесення: перебудова, свобода. Відкрили передачу «Вечірній вісник», де журналісти-інформаційники, котрі робили хвилинні сюжети, могли розмахнутися на п'яти-десятихвилинний матеріал. Вони знімали не тільки те, куди їх відправляла на завдання редакція, самі пропонували редакторові: «Є важлива тема (подія), це ніхто не знімав, давайте ми покажемо». Або журналіст «змінював професію»: їздив уночі в таксі й фіксував усілякі колізії. Передача мала великий резонанс, її любили, я в цьому часто переконувалася.
Нині працюю на каналі УТР у головній редакції літератури, кіно й театру. Знову-таки намагаюся робити те, що, з мого погляду, принесе людям добро. Віддаю належне живим світочам і відроджую забуті імена. Якби це робив хтось краще, я б із задоволенням допомагала, подавала б, як кажуть, патрони, але мені доводиться бути і режисером, і автором сценарію. Намагаюся робити чесно те, що цікаво мені й людям. Може, тому глядачам так сподобався фільм про Марію Стрєлкову.
Коли його задумала, подружка зауважила: «Де ти знайдеш людей, котрі про неї згадуватимуть? Її долю накрив пил забуття». Проте почала, записала перше інтерв'ю, мене запитали: «А ви з тим-то спілкувалися?» — «Ні». — «Обов'язково зустріньтеся». Записала наступне інтерв'ю — нова порада.
Треба віддати належне: люди, які хоч трохи щось знали, миттєво відгукувалися, варто тільки було назвати імена Марії Стрєлкової та її чоловіка Михайла Романова. Величезна подяка народним артисткам України Олександрі Смоляровій і Аді Роговцевій.
— У цьому ряду — народна артистка України Надія Батурина, актриса столичного Театру російської драми.
— Із нею я познайомилася на початку свого трудового шляху в дитячій редакції ТБ, вона вела російськомовну передачу «Спокойной ночи, малыши». Працювала з нею як режисер, точніше Надії Петрівні чомусь подобалося зі мною працювати.
Працювала також із Петром Вескляровим — знаменитим дідом Панасом, ведучим «На добраніч, діти». Коли тепер бачу фільми або передачі про нього на телеканалах, завжди думаю: «Чому вони до мене не звертаються? Я багато чого могла б розповісти, у тому числі про те, що він не пиячив. Це суцільна брехня, що Вескляров п'яним виступав в ефірі. Цього не було ніколи. А от дві накладки сталися: Петро Юхимович забув текст, але не тому, що був п'яний. Такий акторський затиск іноді трапляється: текст із голови геть вилітає.
— Розкажіть докладніше...
— Вескляров завжди приходив заздалегідь. До режисера, ляльководів, операторів звертався так: «Як справи, дитино?» «Ти, дитино, не хвилюйся», «Дитино, все буде нормально», «Дитино, розкажи, де тут у нас малюнки, де я маю бути в кадрі». Я йому все розписувала. Іноді він мені говорив: «Ти знаєш, я тут слова погано знаю, ти довше потримай план на малюнку, щоб я міг підглянути текст» (телесуфлерів для ведучих тоді не було). Та зазвичай він усю казочку знав напам'ять. Однак на одній з рядових передач дід Панас фатально замовкає... Що робити? Показуємо ілюстрацію, я виводжу звук мікрофона, підказую текст: «А лисичка сказала...». Він: «А лисичка сказала...» — і все, не може нічого далі промовити.
— Ступор.
— Так, цілковитий ступор. Мені було його дуже жаль. Він вийшов зі студії, говорить: «У мене все вилетіло з пам'яті, я нічого не міг згадати...» Засмучений, зняв грим і пішов, навіть не попрощався. Головна редакторка була ошелешена. Ми хвилювалися, наступного дня йому зателефонували. Проте ніхто жодних скарг не подавав начальству. Петро Юхимович пояснення не написав. Нас запитали, що сталося, зокрема: «Він пив?» — «Ні». Бо він справді був тверезий. Обійшлося.
— Значного поширення набула легенда про те, що дід Панас завершив одну з програм реплікою: «Ось така ...ня, малята...»
— Матюків я від нього ніколи не чула. Він міг поза ефіром сказати: «Отаке лайно читаю».
— Отже, це його звернення до малят — байка, анекдот?
— Не знаю, хто цю хохму запустив.
— Навіть розповідають, що цю обмовку випадково почула дружина Щербицького і передачу закрили.
— Два казуси із забудькуватістю з ним сталися, а нецензурщини не було. Як єдиний режисер, котра з ним працювала, я не могла цей факт пропустити. Мої передачі виходили тричі на тиждень: у неділю — «Катрусин кінозал», у середу «Спокойной ночи, малыши» з Надією Батуриною, у п'ятницю «Вечірня казочка» з дідом Панасом. Мене могли підмінити на час хвороби чи відпустки. Та зазвичай на період відпустки ми записували кілька передач, загалом був живий ефір, бо запис — це дорого.
Отже, я не чула, щоб дід Панас, розслабившись, сказав брутальність в ефір, тим паче напідпитку. Зізнаюся, після передачі ми могли зрідка коньячок випити — стрес зняти. Адже на казку, розраховану на п'ятнадцять хвилин, іноді «наїжджали» новини, нам повідомляли: «У вас забирають хвилину, дві, три...» Ми гарячково скорочували, потім стрес знімали. Однак дід Панас із нами нерозсиджувався: або одразу відмовлявся, або міг лише пригубити і піти.
— З позиції нинішнього дня, які роки вважаєте найбільш плідними і цікавими?
— Роки горбачовської перебудови. Коли ще не було влади грошей і не було вже влади партії. Ми дихали справді вільно. На запити ЦК «Що буде в передачах?» редактори символічно відписувалися. Ніхто не міг нам наказати: «Це не знімайте, а це знімайте...» Не було таких територій, де б начальство казало: «Я вам забороняю заходити». Може, тому на це не зважувалися, що телебачення тоді було інакше і до телевізійників ставилися з пієтетом.
Тепер телеканалів багато, та, попри це, бачу колосальний недолік у нашому телепросторі — безвідповідальність теленачальників і відповідно телевізійників. Коли щось показуєш, ти маєш розуміти, «як наше слово відгукнеться». Тепер дозволяють собі на когось «наїжджати», обзивати, ображати, пересмикувати фактами задля епатажу, рейтингу, зиску. Або якогось баригу, злодія-крадія підносять за його гроші, всі ми бачимо ці проплачені ефіри.
Державні мужі мають схаменутися, тобто законодавчо відреагувати, щоб телебачення мало можливість робити певні мистецько-культурологічно-просвітницькі речі безплатно (бюджетно). Нині говорять про суспільне телебачення, яке має протистояти маскульту й аморальності. Проте я ніде не чула ґрунтовної відповіді, що таке суспільне телебачення. У моєму розумінні, воно має собі дозволяти робити некомерційні проекти (не пов'язані з рекламою, політикою), які приносять користь дітям, дорослим, свідомим глядачам, роблять наше суспільство кращим.
— Із телепрограм давно позникали передачі для дітей та юнацтва. Хіба що є «Крок до зірок», де маленьких дівчаток і хлопчиків виряджають як завсідників нічних клубів.
— Загалом це постановочний жах, жалюгідна пародія на дорослу естраду. У залі сидять солідні дяді й тьоті, зображують захват і оплески. На все це принизливо і соромно дивитися.
— Розкажіть про ваші доробки.
— Наша редакція створює цикл передач «Кредо» — портрети творчих особистостей. Я зробила творчий портрет народної артистки України, керівника академічного драматичного театру «Колесо» Ірини Кліщевської, народного художника України Миколи Волги. Створила фільм про Віктора Копильця, колись сценариста на студії О. Довженка, нині він знімає і монтує фільми-мандри. Про режисера-корифея Київського театру оперети Сергія Сміяна, йому вже 86 років, але вогник у ньому не згасає, він у курсі справ театру. Про режисера Ігоря Негреску, котрий на кіностудії «Київнаукфільм» знімав незвичайні фільми про тварин: «Лобо», «Мустанг-іноходець» тощо.
Звісно, намагаюся, коли веду бесіду, налаштувати людину на відвертість. Всі розкриваються по-різному, хтось іде на щиру розмову, хтось — ні. Скажімо, моя робота про режисера та керівника Театру на Подолі Віталія Малахова була першою в циклі «Кредо». Я зробила три частини по тридцять хвилин. Нині розумію, що краще б зробила одну тридцятихвилинку, вона була б динамічнішою, але Віталій Малахов вражаюче розкрився, був таким відвертим і цікавим, що рука не піднялася його «різати».
Ми розмірковували про життя, Малахов розповідав про себе, про батьків, зізнався: тільки тепер розуміє, що мав на увазі його тато, коли щось казав. Кажуть, передача вийшла вдалою. Хоч по-режисерському вона не зовсім сучасна, затягнута, але ті, хто має вуха, чує в ній заповітне.
— Крім того, що Ви режисер і сценарист, чи доводиться бути «закадровим голосом»?
— Так. Чесно кажучи, я брала б когось начитувати текст, але обмежене фінансування не дозволяє наймати акторів. Із задоволенням інсценізувала б деякі епізоди чи фрагменти. Скажімо, для фільму «Відлуння. Марія Стрєлкова» запросила б актрису, котра у певних моментах зображувала б героїню. Та бракує грошей. Я розумію, як можна зробити краще, але такої можливості, на жаль, немає.
— Із соціального пакета телепрограм вилучили телеканал УТР. Які аргументи у Вас на його захист? Чому УТР треба дивитися українцям та іноземцям?
— На нашому каналі чимало пізнавальних, культурологічних програм. Він не виплескує насильство та жорстокість. Батьки можуть дивитися його із дітьми й не червоніти перед ними від побаченого.
Нині врешті замислилися, що треба пропагувати Україну у світі (згадаймо невдалий досвід зі Спритком і Гарнюнею). От вам готовий канал, на якому можна показувати все, що є у нас найкращого, цікавого, зокрема наші туристичні маршрути, наукові відкриття, досягнення культури, в тому числі фольклор, ремесла, українську кухню.
Іноземці мають бачити привабливу країну з дивовижною історією та багатою на таланти. А для соціальних ток-шоу є інші канали. Адже іноземцям нецікаво слухати теревені наших депутатів. Це моя особиста думка режисера з великим досвідом.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»