«БЕЗ ПІСНІ Я СЕБЕ НЕ УЯВЛЯЮ...»
МИКОЛІ СИНГАЇВСЬКОМУ — 75
Українське село завжди було щедрим джерелом пісенної творчості. Такою колискою, таким духовним джерелом для Миколи Сингаївського було його рідне село Шатрище на Коростенщині в Житомирській області, де 12 листопада 1936 року в багатодітній сім'ї хліборобів народився майбутній письменник.
1.
Колишній хутір Сингаї, крайня хата якого розміщувалася біля села Шатрище, зусібіч оповитого густими лісами, став для Миколи найріднішим куточком на землі. У родині Сингаївських, де зростало дванадцятеро дітей, Микола спізнав усі дитячі бідування. Особливо дісталося їхній сім'ї під час війни.
Малий Миколка запам'ятав на все життя жахливий випадок, коли в закинутому льосі німецький солдат знайшов їхню схованку, звів затвор автомата, але, побачивши слабеньку жінку з ватагою малечі, не став стріляти, пожалів. А якби фашисти дізналися, що батько тих дітей, Федір Сингаївський, звитяжно воює в партизанських загонах Сабурова і Ковпака, то, мабуть, нікого з них не пощадили б. До речі, у книжці «Від Путивля до Карпат» Сидір Ковпак відзначав мужність Федора Сингаївського у партизанській війні.
Від п'яти років, зазначає Микола Сингаївський, я знав одну педагогіку, ім'я якій — виховання працею.
Як і в багатьох дітей війни, у Миколи Федоровича є своя пам'ять серця, свої асоціації та спогади. «Живуча пам'ять, з нею ми живі»,— пише поет. З усього, що довелося пережити, він виніс сокровенне, що особливо притаманне українцям,— пам'ять душі, пам'ять, яка лікує рани та людські болі добротою щирих сердець:
Мої літа — не перекотиполе,
Вони в житті лишили
добрий слід.
Ти поіменно спом'яни їх,
доле, —
Як хліб духовний
і насущний хліб.
Згадуючи своє дитинство, він говорить: «Людина творить сама себе, де б жила, чим займалася. Робота, навчання, домашні й громадські обов'язки — то першокрок до саморозуміння і самоствердження. З цього починається людський характер, душевне і тілесне загартування».
Спочатку хлопець працював у колгоспі, згодом на будовах Кривого Рогу. З отих перших кроків до борозни і плуга розпочиналася в Миколи дорога до незвіданого, багатогранного і тривожного життя. Від отчої землі сільський хлопець набирався сил і духовної наснаги. Отим першим духовним причастям для нього, тією стихією, що і тепер вирує в його душі, стала українська пісня:
Там я зростав, твій син,
Полісся, —
Малий невтомний трудівник,
Тому зі мною праця й пісня
В душі лишилися навік.
Українська пісня у житті, у творчості Миколи Сингаївського має свій генетичний код. Це жанр мистецтва, до якого небайдужа душа поета. «Душа моя від пісні порадіє, що збудить найніжніші почуття»,— визнає Микола Федорович. Пісня змалку захопила талановитого юнака. Недарма на святкових гуляннях він був гармоністом. Поет каже, що «гармошка для мене і нині дивовижний інструмент у розумінні настрою. Грав на струнах, кохався у народних мелодіях і нині записую народні пісні. Вони — чисте повітря поезії і нашої культури взагалі».
Сусіди кажуть, що раніше було чутно, як Микола Федорович виливав свою душу на гармоніях. А от після трагічної смерті 33-річного сина Ярослава гармошки засумували і не співають...
2.
За 55 років творчої діяльності з-під пера поета, прозаїка, перекладача, публіциста та літературознавця у різних жанрах побачило світ більш ніж сімдесят книжок. У творчому доробку Сингаївського — понад п'ятсот пісень, написаних у співавторстві з відомими українськими композиторами. Торік літературно-мистецька громадськість відзначала піввіковий ювілей славнозвісної пісні М. Сингаївського та В. Верменича «Чорнобривців насіяла мати...», яка стала справді народною.
Подвижницьку діяльність митця на пісенній ниві відзначено званням заслуженого діяча мистецтв України. За твори для дітей та юнацтва у галузі дитячої літератури поета удостоєно літературної премії імені Лесі Українки та премії імені Миколи Трублаїні, а його поезії увійшли до читанок, шкільних підручників і хрестоматій. За збірки поезій «Вогневиця» і «Поступ» йому було вручено літературну премію імені М. Островського.
Микола Сингаївський відомий як перекладач європейського рівня. Письменник плідно працює в царині перекладів із болгарської, польської, французької та новогрецької мов, якими досконало володіє. За подвижницьку перекладацьку працю з болгарської його нагороджено Золотим знаком Спілки письменників і Спілки перекладачів Болгарії. М. Сингаївський зробив своїми перекладами великий внесок у збагачення братніх слов'янських літератур.
Узагалі діяльність Сингаївського у зв'язках із зарубіжними країнами, зарубіжними митцями в нашому суспільстві заслуговує на особливе пошанування. Варто назвати явищем у культурно-мистецькому житті держави книжку Миколи Сингаївського «Ластівка над Сеною» про його відрядження до Франції, видану в 2002 році в Україні. У книзі вміщено оригінальні вірші поета, його переклади з французької та кілька літературних портретів відомих французьких поетів, прозаїків, перекладачів.
Твори поета виходили у світ англійською, румунською, угорською, чеською, польською, іспанською, французькою, новогрецькою, німецькою та мовами народів колишнього СРСР. Російською його перекладали Євген Євтушенко, Роберт Рождественський, Єгор Ісаєв, Леонід Вишеславський. Тільки російською побачило світ понад десять поетичних збірок Сингаївського.
Уся його праця стала взірцем пісенно-поетичної діалектики. «Душа — як вічна українська пісня, з усіх країв додому нас вела...» — зазначає митець. Пісня, яка розпочалася в дитинстві, набула потужного звучання в поетичній творчості М. Сингаївського після закінчення в 1961 році факультету журналістики Львівського державного університету імені І. Франка. Перші поезії автор надрукував 1954-го. Проте не тільки в поетичному слові, а й у різнобарв'ї жанрів визрів багатогранний талант Миколи Федоровича. Адже він також відомий публіцист, прозаїк, журналіст.
Попри все сказане, найбільшого творчого успіху Микола Сингаївський досяг у дитячій літературі. Перша його поетична збірка, що побачила світ у 1958 році, була книжкою для дітей «Жива криничка». Схвальним словом про неї відгукнувся незабутній Михайло Стельмах. Як літературний батько, Михайло Панасович один із перших благословив митця на творчу працю. За все добре і щире поет донині вдячний класикові української літератури.
...А починалося з напутнього слова видатного українського поета, земляка Сингаївського, Максима Рильського, з подачі якого добірка віршів школяра Сингаївського побачила світ у газеті «Літературна Україна» з посвятою поета-корифея.
Під впливом старшого брата Петра, який навчався на філологічному факультеті Київського університету імені Т. Шевченка, школяр Микола захопився поезією. Поштовхом до цього став приїзд зі столиці додому на канікули разом із братом його однокурсника — «живого письменника» Юрка Мушкетика, який цікаво розповідав про університет, про таїну літературної праці. Невдовзі поетичні спроби Миколи надрукували у «районці», а далі його вірші вмістила обласна газета, де тоді відповідальним секретарем працював письменник, доброї душі людина, майбутній Шевченківський лауреат Василь Земляк. Він одразу помітив талановитого початківця, написав йому щирого листа, назвавши юного поета «співцем проліскових гаїв і синіх весен».
Одного разу юний Микола читав свої вірші у присутності самого Максима Рильського, якого обожнював ще з початкових класів. Коли стихла овація, Максим Тадейович мовив до хлопчини: «Вас, Миколо, сам Бог поцілував у голівку». А потім попросив у нього зошиток із віршами. Після того житомирського виступу з'явилася перша публікація юного поета у «Літературній Україні». Про ту їхню першу зустріч, колись у шістдесятому році, Микола Сингаївський нагадав Максимові Тадейовичу, на що той відказав: «Я рідко помиляюся у своїх прогнозах...»
3.
На становлення письменника у дитячій літературі величезний вплив мала журналістська праця на чолі журналу «Піонерія». Цій діяльності Микола Сингаївський присвятив майже півстоліття. Трудився у редакціях газет «Молодь України», «Київська правда», «Літературна Україна», де головним редактором був Павло Загребельний.
Спочатку працював власним кореспондентом, а згодом завідувачем відділу поезії. Саме тоді у письменницькій газеті вперше було надруковано добірки новаторських віршів «бунтівних» поетів: Миколи Вінграновського, Ліни Костенко. Тут з'явилася поема Івана Драча «Ніж у сонці». На шпальтах цієї газети був широко репрезентований і Микола Сингаївський. Тими публікаціями молода генерація «шістдесятників» заявила, що вона приходить до літератури всерйоз і надовго.
«Зараз,— зауважує Микола Федорович,— є охочі стерти деякі імена зі списку когорти «шістдесятників», звузити їх. Я вважаю, що в ньому, крім Вінграновського, Драча, Костенко, Симоненка, неодмінно мають бути і Олійник, і Павличко, і Лубківський, і Діденко, і Гуцало, і Наталя Кащук, і Скунць, і Калинець, і Третяков, і багато інших тодішніх молодих літераторів. Усі вони різні за стилем і творчим темпераментом, але одностайні у прагненні бачити свою рідну Україну щасливою».
Працюючи в «Літературній Україні», Микола ближче познайомився з іншим улюбленим поетом — Андрієм Малишком. На шпальтах «Літературної України» він першим друкував, по суті, дві поетичні збірки Малишка: «Листи на світанні» та «Прозорість». Спілкування з класиком переросло на дружбу. Після «Літературної України» Микола Сингаївський працював заступником директора Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, де керівником був мій батько Данило Бакуменко. Згодом Сингаївський — завідувач відділу літератури та мистецтва журналу «Ранок». Не один рік керував відділом культури газети «Демократична Україна», останні роки Микола Федорович — заступник головного редактора газети «Обрій ПІБ».
Душа письменника горнеться до високого мистецтва, шукаючи не лише слова, а й самого себе в них. І все земне, реальне у його слові отримує крила співучої поезії, крила високої прози, крила мудрої публіцистики. Проте головною справою його творчого життя завжди була і є пісенна поезія.
Воістину пісні Миколи Сингаївського з любов'ю співає народ. Вони стають народними, а це чи не найвище визнання для митця. Недарма одна з численних його поетичних збірок так і називається «Я родом із пісні», що є освідченням автора в любові до цього жанру:
Життя моє без пісні —
не життя,
Без пісні я себе не уявляю.
Душа моя — мелодії дитя,
Тому душею зроду я співаю.
Із роси й води Вам, дорогий друже!
Олександр БАКУМЕНКО,
лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені І. Нечуя-Левицького
також у паперовій версії читайте:
- ІНТЕРПРЕТАЦІЯ В НАРОДНОМУ СТИЛІ
назад »»»