ЗАПОВІДНИЙ «ЄЛАНЕЦЬКИЙ СТЕП»: НА СТОРОЖІ ПРИРОДИ
Мрійна далечінь українського степу заворожує... Його пейзажна гармонія, відблиск зірок на нічному небі, незрима присутність Чумацького шляху, терпкий запах гіркого полину і духмяного чебрецю кличе тих, кого полонила безмежна велич простору і принишкла загадковість минулих подій. Тут на дикому коні гарцювала козацька воля, блискавками проносилися вершники, ламалися довгі списи і стогнали схрещені мечі, падали у високу траву пощерблені шаблі...
1.
Степові ландшафти відзначаються найбільшою різноманітністю, створюють неповторну і різнобарвну природну палітру. Надзвичайно багата історія степового краю. Український степ — прадавня і свята земля, сива історія якої заглиблюється на тисячоліття. У V–IV тис. до Р. Х. (неоліт) у степовому Придніпров'ї існували сурсько-дніпровська та дніпровсько-донецька археологічні культури. Наше коріння заглиблюється до витоків світової цивілізації, що ведуть до легендарних першодержав — Арати (6200 тис. років до н. е.), Оріяни (середина 2 тис. до н. е.), Артанії (VII–VIII ст. н. е.), і трохи пізніше (ХVI–ХVIII ст. н. е.) першої козацької республіки — Запорозької Січі. Велика енергетична сила таїться у цій землі.
Гріх не навести слів основоположника вітчизняної топоніміки М. Надєждіна: «Північне Причорномор'я сміливо витримає суперництво з найкласичнішими країнами земної кулі й у деяких відношеннях утримає за собою першість. Північна околиця Чорноморського басейну, цей величезний простір... напоєний пам'яттю всіх віків, витоптаний слідами всіх народів».
Природне різноманіття степового ландшафту поєднує барвисту красу квітучих у травні–червні міжрічкових плакорів, загадковий спокій і таїнство байрачних лісів, весняний розлив розважливих і нечисленних річок, дзвінкий мелодійний спів жайворонків (журбанів) у високості.
Степова зона становить 40 відсотків площі України, але справжнього, повноцінного (заповідного) степу залишилося менш ніж відсоток її території. А ще кілька століть тому степ був безкрайнім як море. У ньому можна було без належного досвіду зникнути безслідно. Навіть втопитися (!), провалившись до «медової» ями диких степових бджіл.
2.
Доля степового ландшафту нині трагічна. Його історична та біосферна роль залишається непізнаною і неусвідомленою. Степ як природна екосистема та екологічна ніша живої матерії на межі зникнення. До загибелі останніх островків степового біотичного різноманіття — лише крок. Відбуваються глибокі й (не хочу вірити!) незворотні трансформації фізичної і духовно-філософської (архетип, за К. Юнгом) основи степу. Тільки люди, обдаровані даром божого провидіння, і науковці зі світобаченням гуманіста-патріота розуміють суть спустошливих процесів на теренах природної колиски українського етносу — степу. На очах — злам і перебудова корінної (ландшафтної) структури степового біома.
Утім, у новому, третьому (2009 р.), виданні Червоної книги (рослин — 826, тварин — 542) більшість червонокнижних рослин і тварин є степовими видами.
Зону степу України перетворено (починаючи з «пшеничної гарячки» ХІХ ст.) на сільськогосподарський регіон. Під природною трав'янистою рослинністю залишилося близько трьох відсотків території (так звані незатребувані угіддя, збої, «пустирі» — стрімкі схили балок, кам'янисті відслонення, солончаки тощо). Останнім часом навіть мусують питання про їхнє заліснення (деревина в степу теж потрібна). Однак — біда, степ тим і відрізняється від лісу, що там не вистачає вологи для зростання деревини.
Оскільки степи — найбільш трансформований біом, вони потребують належної охорони. З історичних, літературних джерел відомо, що на початку нашої ери ліси займали близько половини території нинішньої України, а степи — більш як третину. За дві тисячі років площа лісів скоротилася утричі, а степів — більш ніж у 50 разів (до 0,63%). Отож за площею степовий біом із тих часів був другим після лісу. Степи дали найродючіші у світі ґрунти — чорноземи — головне наше багатство. Проте увага, яку держава приділяє лісу і степу, неоднакова. Аякже: ліси рубаємо та ще якось садимо, а степи розорали — і хай земля родить, дає врожай. Для чого їх відновлювати,— скаже «споживач»,— для краси, який з того ґешефт?
Ми ще не маємо степового кодексу, фахової науково-дослідної установи (Інституту степу). Щоправда, до 1933 року Степовий інститут існував, поки його не об'єднали з ліквідованим заповідником «Асканія-Нова» та зональною вівчарською станцією. Окрім теоретичних і прикладних питань, Інститут степу розробляв би відповідне законодавче поле, сприяв визначенню державної політики у степовому питанні. Подібний інститут нині функціонує в Росії (м. Оренбург).
3.
До кінця ХVІІІ ст. більшість українських земель (у нинішніх межах) становили степові ландшафти (лучно- і справжньостепові). Починаючи з трипільських, а то й давніших — індо-арійських часів, тут закладалися основи менталітету українців. На безкрайніх степових просторах відбувся розвиток культури, побуту і світогляду пращурів, народився волелюбний дух українського етносу, його самосвідомість. Ці степи населяли кіммерійці, прадавні слов'яни, тиверці, уличі, здіймали пилюку кінськими копитами скіфи, сармати, гуни, половці. Природу степу вони обожнювали, магічно одухотворювали.
Найяскравішу сторінку до історії українських степів вписали запорозькі козаки. У ХV–ХVІІІ ст. від Дністра до Дону були вольності Низового війська запорозького. Духовну велич степу запорожці оспівали у своїх піснях, думах і легендах.
Словами історичної та філософської істини скажемо: окремі часові відтинки нашої минувшини «затамували подих» у високих козацьких могилах і скіфських курганах, позначені шрамами на кам'яних статуях, завмерли у німих поглядах половецьких баб. Там одвічна тінь пробуджених від сну племен. Очима кам'яного ідола дивляться насельники цих степів: роксолани, люди ямної та катакомбної культур, індо-арії прадавньої Арати.
4.
Який він справжній, дикий степ? Він співає і жайворонком, і стогне грозою. У ньому вовки виють по яругах, вистежуючи здобич.
Різноманіття квітучих рослин, особливо навесні і на початку літа, створює неповторну красу різнотрав'я степових краєвидів, забарвлює їх у різні кольори, одягає у пухнасті ковилові ковдри.
Можливість нетрадиційного «спілкування» (усамітнення зі степом) залишають нам нині заповідні окрайці Півдня України. Їхня унікальна природа має високий морально-духовний та інтелектуально-гуманістичний потенціал. Меланхолія степового пейзажу виховує, збагачує: людина вбирає в себе неповторні враження від споглядання божественної краси.
Природний заповідник «Єланецький степ» — один із наймолодших українських заповідників, перший і поки що єдиний степовий заповідник у Правобережній Україні. Створений у 1996 році для охорони найбільшої у Північно-Західному Причорномор'ї ділянки цілинного степу. Площа — 1675,7 га.
Розташований заповідник у Єланецькому та частково в Новоодеському районах Миколаївської області. Історія його створення розпочалася давно. У 1978-му тут було організовано заказник місцевого значення «Роза» площею 300 га. У 1982 р. на площі 976 га було створено ландшафтний заказник місцевого значення «Єланецький». У 1990 році з ініціативи місцевих природоохоронців і після неодноразових звернень учених було ухвалено рішення про резервування 2000 га під майбутній заповідник «Єланецький», а 1996-го вийшов указ Президента України про створення заповідника, який дістав остаточну назву — «Єланецький степ».
Відтоді у заповіднику залишилися «зоопарк» і «палац природи». Перший був створений у заказнику «Роза» за допомогою фахівців із «Асканії-Нова». Це огороджена ділянка степу, де в напіввільному стані утримують бізонів, куланів, оленів плямистих і муфлонів. Так званий Палац природи було побудовано для налагодження відпочинку, екологічної освіти дітей та юнацтва. Він чудово вписується в навколишній ландшафт і складався з гарної будівлі оригінальної архітектури та допоміжних споруд (обсерваторія, їдальня, душові, відкриті майданчики тощо). Нині комплекс потребує капітальної реконструкції.
Згідно з фізико-географічним районуванням заповідник перебуває в межах Дністровсько-Дніпровської провінції Північностепової підзони Степової зони, на степових відрогах Придніпровської височини Південнобузько-Дніпровського межиріччя.
5.
Територія заповідника — це яружно-балковий комплекс, до якого входить нижня частина кількох великих балок (Прусакової, Орлової та Рози), що належать до гідрографічної мережі річки Громоклії — правої притоки Інгулу. Днища цих балок широкі й вирівняні. Подекуди з-під поверхні виступають червоні граніти, великі брили яких надають місцевості особливої своєрідності. Схили балок порізано різними за розмірами, переважно сильно задернованими ярами. Крутизна схилів не перевищує 15°, але в деяких місцях досягає 30–40° і більше. Завдяки значному ерозійному розчленуванню заповідник відрізняється від суміжних територій, що зазнали антропогенного пресу. Специфічною особливістю рельєфу «Єланецького степу» є обмаль вододільних ділянок, які були розорані на початку ХХ ст. Привододільні ділянки території заповідника було порушено надмірним випасом, кар'єрними розробками вапняку та лісомеліорацією.
Найпоширенішими ґрунтоутворювальними породами є леси, а на схилах балок — вапнякова жорства, мергелі та суглинки. У ґрунтовому покриві переважають малогумусні й щебенюваті чорноземи, а також виходи лесів і елювію (продукт фізичного вивітрювання) вапняків. Характерною ознакою ландшафту заповідника, яка надає йому мальовничості, є виходи вапняків, котрі місцями утворюють високі й круті стінки.
Постійних водотоків на території заповідника немає. По днищах балок проходять русла струмків, які наповнюються водою лише навесні та під час дощів. Однак завдяки особливостям геологічної будови (наявності кількох шарів водопідпірних глеїв) тут існує принаймні три водоносні горизонти, водою яких наповнюють колодязі та джерела, а в Прусаковій балці утворилися великі заболочені ділянки. Від численних колись джерел води у заповіднику залишилося тільки одне. Через бездумну оранку більшість з них зникла під шаром ґрунту, що змивається з навколишніх ланів. Із часом вони можуть відновитися і знову стати окрасою цих місць.
6.
Територія заповідника, незважаючи на більш-менш невеликі розміри, характеризується значним біотичним різноманіттям. У ньому ростуть природні та штучні деревно-чагарникові насадження, є плакорні ділянки.
За складом і територіальним розподілом рослинності заповідник «Єланецький степ» відрізняється тим, що в ньому майже половину площі займають перелоги різного віку. Через це одним із основних завдань заповідника (разом із охороною ділянок цілинного степу) є відновлення природної рослинності на трансформованих ділянках. Відбитком недавнього господарського освоєння території заповідника (інтенсивне випасання худоби, оранка) є наявність у складі його флори великої кількості бур'янів і культивованих рослин.
Водночас природна рослинність заповідника надзвичайно багата і різноманітна. Вона представлена справжніми степами різних варіантів та їхніми кам'янистими різновидами, а також лучно-степовими, лучними, лучно-болотними та оригінальними чагарниково-деревними комплексами. Тут охороняють п'ять степових рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги України: формації ковили Лессінга, ковили української, ковили волосистої, ковили найкрасивішої, ковили вузьколистої.
У флорі заповідника — 423 види судинних рослин, серед яких переважають степові та лучно-степові види. До Червоної книги України занесено п'ять видів ковили, сім видів рослин, поширених тут, занесено до Європейського Червоного переліку. Ендемічних рослин налічується 33 види, частина з яких є вузькими ендемами вапнякового субкомплексу та гранітних відшарувань Середнього Побужжя.
Незважаючи на значне господарське освоєння навколишніх територій та наслідки колишнього господарювання в заповіднику, його тваринний світ зберіг головні зональні риси. На території заповідника та його найближчих околиць мешкає приблизно 1500 видів безхребетних тварин, із них більш ніж десять відсотків — рідкісні. Понад третину їх занесено до Червоної книги України. Загальна кількість зареєстрованих у заповіднику хребетних тварин становить 181 вид. Цікавою особливістю є значна щільність популяції полоза чотирисмугого, або Палласового.
Серед птахів домінують жайворонок польовий та щеврик польовий, численними є чекан лучний, славка сіра, вівсянка садова, припутень, або витютень та ін. Трапляються сиворакша, кам'янка-танцюристка, шпак рожевий.
Незвичний також для материкового степу лежень, або авдотка — мешканець приморських ландшафтів, Криму, долини Дніпра та його великих приток. От уже ледачий птах! Цілий день спить або вилежується (від того назва) десь у високих заростях трави чи кущів, а з присмерком, а то й вночі виходить на «промисел».
Ще одна особливість тваринного світу заповідника — у значному поширенні тут хижих птахів, насамперед дрібних соколів, лунів, сов. З інших рідкісних видів тут зустрічаються змієїд і орел-карлик.
Із хижих звірів переважає лисиця, зустрічаються ласка, тхір степовий, інколи заходить вовк. Із диких копитних у заповіднику мешкає козуля, дикий кабан. Провісник весни у степу — байбак. Цих звірів було випущено у степ на початку 80-х років із вольєрів.
Заповідник «Єланецький степ» має сприйматися передусім як частка ландшафту Правобережжя України, що в природному стані майже не зберігся. Головною і невід'ємною складовою цього ландшафту є тварини та рослини, які поки що не стали рідкісними, але зумовлюють зональну своєрідність регіону. Зберегти цей ландшафт у всій його цілісності — головне завдання заповідника.
У заповіднику створено екологічну стежку завдовжки 1,2 км, маршрут якої проходить біля вольєра зоопарку. Відвідувачі мають нагоду ознайомитися з історією появи заповідника, його рослинним і тваринним світом, побачити на власні очі спосіб життя мешканців вольєра. Маршрут по стежці діє від початку квітня до середини жовтня.
Володимир ГЕТЬМАН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»