АКТОР ІЗ КОМЕДІЙНОЮ ЗОВНІШНІСТЮ І ДРАМАТИЧНИМ ЄСТВОМ
Станіслав Колокольніков щиро-дитинно усміхається веселими вустами і сумними очима. Він здається незахищеним диваком, однак уміє бути не тільки гострим на слово, а й зухвалим і саркастичним (поза сценою). Та навіть його сарказм — не руйнівний глум, бо актор має добру душу, хоч через свою наївність (або принциповість) може висловити щось болюче на чиюсь адресу.
Колокольніков полюбляє іронізувати передовсім на свою адресу. На власному сайті в автобіографії він насмішкувато кепкує над собою: «16 листопада 1961 року мир і мистецтво знайшли мене. І хоч у календарі цей день позначений як день РАДІО і ТЕЛЕБАЧЕННЯ, мені дістався ТЕАТР. Та й виліз я на світ божий в 19.30, що суттєво, бо саме в 19.30 у театрах тоді починалися вистави».
16 листопада актор Київського академічного державного театру «Колесо» Станіслав Колокольніков «відмотає» 50 років життя — плідного, цікавого, яскравого, корисного.
Вітаємо талановитого митця і зичимо здоров'я, щастя і гарних ролей!
— Станіславе, відгуки про Вас іноді полярні. Хтось у намаганні визначити ваше амплуа каже: «Колокольніков — органічно комедійний актор». Хтось заперечує: «Ні, він насправді трагедійний за натурою, акторськими барвами, малюнком». Хтось стверджує: «Його стихія — ліричність, він м'який акварельний актор». А насправді що є вашим стрижнем?
— Розумієте, так дивно склалося в моєму житті, що нутро в мене драматичне, а зовнішність — комедійна. Це мій біль, скажімо так. Коли я вступив до театрального інституту, народний артист України Михайло Резнікович увесь час повертав мене у комедійний бік. Мені було важко, складно, тягло (бо здавалося цікавішим) до драматизму, трагізму, ліризму. Проте з роками я звик до комедійності, набрався якихось власних, вибачте, штампів (у хорошому розумінні), мені навіть нецікаво бути трагічним. Розумію, що публіка більше полюбляє комедію, а коли граєш драму, не розумієш, чи повірила тобі публіка, бо ти комедійний за зовнішністю. А в комедійній ролі відразу відчуваєш: глядачі все зрозуміли, пішли за тобою, тобто віддача миттєва.
Я дуже люблю деякі драматичні сцени, де намагаюся винаходити комедійні барви, мені подобається, коли іноді навіть сміх у залі проскакує, бо не можна давити людей однією драмою, всім важко живеться, хочеться чогось світлого навіть у драматичній виставі.
— Наведіть конкретний приклад.
— У «Жінках Моцарта» (у цій виставі Колокольніков грає дві ролі — жіночу і чоловічу.— В. К.) є драматичні епізоди, коли я вже граю не Цілі Вебер, а Шиканедера: мій перший і останній монолог про Моцарта. Постать генія музики загалом трагічна (у спектаклі є моменти, пов'язані з його смертю), але це не заперечує іронії, сарказму, доброї усмішки.
Мені надзвичайно імпонує образ Іслаєва у «Місяці на селі» за Тургенєвим. Там є драматичний момент у житті розгубленої світлої людини, котра зустрілася з величезним коханням і неможливістю щось подіяти з собою у ситуації-вузлі. Порядний чоловік, Іслаєв нестямно закоханий у свою дружину, але він розуміє, що поряд є інші й кращі, більш освічені, цікаві люди. Він усвідомлює, що без неї жити не може, втратити її не може, і тримати не буде, хоч: «Без Наташі я не дихатиму». Ця драматична нота мені подобається, хоч моє прочитання теж трошки комедійне. З цього дивакуватого персонажа можна покепкувати, і нехай зал із нього кепкує, сміється, чому ні.
Узагалі я ніколи не боявся бути смішним у житті, мене це тішить, людина, котра до себе серйозно ставиться, ще смішніша.
Гадаю, мені справді вдається бути комедійним, драматичним і ліричним.
Слово «амплуа» забудьте. Може, для кіно актор із амплуа — це добре, а для театру — ні. Ти весь час один і той самий? Нецікаво. Я б сказав, соромно. Не можна себе грати весь час, це ж театр, треба не бавитись, а грати інших людей. Я взагалі сам собі нецікавий, тож показувати себе комусь — несерйозно.
— Мене вразила вистава «Кавказька рулетка». Вона трагічна: про події в Чечні, про молоду слов'янку-снайпера, котра воювала на боці чеченців і мала дитину від коханого — командира однієї з «банд». Після загибелі чоловіка вона тікає з цієї м'ясорубки, за нею навздогін (для ловитви) чеченці відправляють іншу жінку. На терезах шантажу — діти обох жінок. Протиборство двох матерів (у купе вагона) неймовірно трагічне. І раптом у це протистояння вривається блазень-клоун в особі цинічного веселуна-провідника вагона у вашому виконанні. Цей контраст ще більше підкреслює трагізм подій. Ви, як на мене, напрочуд точно впіймали інтонацію, малюнок ролі. Як сталося це влучання?
— Це закладено в драматургії, Віктор Мережко — хороший драматург. Персонаж провідника, я так розумію, він спеціально ввів, бо якби це була чиста драма, дуетний поєдинок двох жінок зі своїми трагедіями, це, мабуть, не можна було б витримати. Потрібно було якось розряджати цю обстановку, зокрема чудовими дотепними текстами.
У нашому театрі не вся драматургія така добротна, доводиться її вивищувати режисурою, грою, а тут автор просто подарував цей персонаж. Зрозуміло, сказати, що Мережко все виклав на блюдечку, теж не можна, бо якщо ви дивилися фільм «Кавказька рулетка», там інакше прочитання цього образу, як на мене, нецікаве. Психологічних ножиць у фільмі немає, образ — побутовий, провідник не досягає рівня диявола, спокусника, пересмішника.
— На межі клоунади...
— Авжеж, ми саме таким замислювали цей персонаж. У період репетицій з режисером Іриною Кліщевською розуміли, що кожна сцена, на відміну від фільму, має бути зіграна інакше, навіть стильово, тому що треба було заплутати глядача, аби до останньої сцени не було зрозуміло, який насправді мій персонаж: свій, чужий, позитивний, негативний, добрий, чесний, підлий, підступний, глибинний, поверховий...
У моєму розумінні — це єдине правильне прочитання, і воно справді добре працює у цій виставі. Якщо актриси грають якусь константу, у них трагедія, мета — воювати за своїх дітей, за своє ставлення до життя, то за що провідник бореться? За гроші, за виживання; ловить підло момент, хоч теж робить це задля своєї сім'ї, у нього дружина не працює, троє дітей, мати на пенсії. Він — еталон повсякденного шкурного життя. У жінок — трагедія, а в нього — цирк-шапіто.
— Актор, який набув певного статусу, напрацював ім'я, намагається розширити діапазон діяльності. Які Ви для себе бачите шляхи? Телебачення, кіно, співпраця на радіо, можливо, якісь одноразові контракти в інших театрах?.. До речі, художній керівник «Колеса» до цього ставиться толерантно, з розумінням і ніколи не засуджує актора, коли він десь підробляє.
— Ми живемо в такій країні й у такий час (хоч «Времена не выбирают, в них живут и умирают», як написав поет Олександр Кушнер), коли важко вижити на бюджетну зарплату. Звісно, шукаємо можливості ще десь заробляти. Та й цікавість рухає: хочеться спробувати там, там, там. Колись я вів дитячу передачу «Мрії збуваються» на УТ-1. Є певний досвід участі в серіалах. Проте на зйомках розумієш: це зовсім інша професія, це взагалі зовсім інше, така маленька зрада, бо це не театр, а я все-таки театральний актор.
Якщо потрапляєш до серіальної обойми, то треба вибирати між театром і телебаченням, бо, як сказав Пушкiн, «служенье муз не терпит суеты». Коли складається альянс із кіно, перестають складатися стосунки з театром, актори змушені йти з нього, тому що в кіноіндустрії свої контракти, умови, інші ритми життя, які не збігаються з ритмами театру.
Так, і мені хочеться зніматися у кіно, може, щось буде. Одначе я не зациклююся на цьому, мені добре в театрі.
— Коли я домовлявся з Вами про інтерв'ю, Ви сказали: «Я їду на зйомки». Що мали на увазі?
— Знімається черговий серіал, нічого цікавого, у мене скромна роль: я зіграв арт-директора ресторану радянського періоду. Єдине, що для мене було приємним, на знімальному майданчику працював із Володею Цивінським, із яким давно по-акторському чи по-людському не спілкувався.
Завдяки серіалам іноді перетинаюсь з цікавими колегами, то, скажімо, працював із Остапом Ступкою, то у «Костоправі» грав разом із Олексієм Горбуновим, якого не бачив ще з інституту. Життя не зводить, а на зйомках зустрічаєшся. Звісно, це також підробіток. Щоправда, не завжди вдається до пуття збагнути, в чому ти знімаєшся. Дають текст ролі, ти його озвучуєш, пробуєшся. Якщо підходиш, вдягають, гримують — і вперед. Отаке нині кіновиробництво. Це не театр. До речі, вам сподобалася вистава «Жінки Моцарта»?
— Сподобалася, Ви там напрочуд різний.
— Це приємно чути. Мені цікава була ця робота. Минає час, а вистава і роль не набридають (як і «Кавказька рулетка»). Шкода, що спектакль «Жінки Моцарта» не часто йде, він, певно, не комерційний, але я з великим задоволенням у ньому працюю. До речі, з цією виставою пов'язано запитання, з яким до мене часто звертаються: «Чому ти досі не заслужений артист? Тобі вже час ним бути».
— Це мене також дивує.
— У мене є більша фішка, тобто вагоме напрацювання в житті. Завдяки виставі «Жінки Моцарта» на двох різних міжнародних театральних фестивалях отримав дві нагороди у двох головних номінаціях: за найкращу чоловічу роль і за найкращу жіночу. Я таких аналогів не знаю, і наші театрознавці про такі прецеденти не чули. Тож тихенько тішуся. Заслужених багато, а хто таким може похвалитися?
— У трьох останніх прем'єрах театру я Вас не побачив. Чому? Може, режисер приберігає Вас для чогось іншого?
— П'єса «Фатальний флірт» Шніцлера мені не здалася сучасною, хоч вона була знакова для свого часу. Втім, у виставі я один раз усе-таки зіграв, підмінив Олександра Бірюкова. Тож роль батька є в доробку, вона складна для введення.
У «Примадоннах» для мене не знайшлося ролі, на жаль. У виставу Puch Up 1-3, де зайнято вісім дійових осіб, теж не вписався. Принагідно зазначу: я не можу скрізь грати, у мене і так багато ролей. Коли виступатиму щовечора, то мене не вистачить надовго, це виснажливо.
На підході вистава «Отак загинув Гуска» Миколи Куліша. Якщо все складеться добре, я гратиму Гуску. Є попередній розподіл, ні в кого він начебто не викликає нарікань. Це знову комедійний персонаж.
— У «Колесі» прислухаються до думки актора? Чи при розподілі ролей є компромісність?
— До актора прислухаються. І компромісність є, але певна. Коли ситуація так складається, що інакше неможливо, тоді ти мусиш братися за роль, не маєш права відмовлятися.
У нас маленький театр. Це, скажімо, у Театрі російської драми імені Лесі Українки, де працює 160 штатних акторів, дехто роками чекає ролі, б'ється за них, там двоє-троє грають одну роль. У нас цього немає. Не хочеш, хай інший хтось зіграє. У нас можна повередувати.
— Чи є у Вас амбіція грати у залах від п'ятисот глядачів і більше? Чи немає заздрості до колег у великих театрах?
— Я грав на таких сценах, скажімо, у Черкаському театрі, де зал уміщає сімсот глядачів. Коли працював у театрі-студії Володимира Пилипенка, ми виступали тільки на «тисячниках» і більше. Я все це пройшов, у мене немає амбіцій чи заздрості, «Колесо» на фестивалях і гастролях грає у великих залах, це корисний акторський тренаж. Однак мені цікавіша камерна ситуація, коли очі в очі, подих у подих із глядачем.
— За це я і люблю «Колесо». Бачу акторів на відстані руки, сам ніби перебуваю у вирі подій і пристрастей, і розумію: тут фальш не пройде.
— Це неприпустимо. Інколи можна трошки недограти, відстань дозволяє, це вже такі маленькі секрети камерного театру. Проте переграти неможливо, тоді лізе фальш.
— У камерних театрах виникає шалений ефект співпереживання. Я з великою шанобливістю ставлюся до театрів імені Франка, імені Лесі Українки, але там немає того контакту. Для мене камерні актори кращі, бо більш природні, щирі.
— У нас інша специфіка. Коли ми приїжджаємо з виставами на великі сцени, то вдвічі більше викладаємося, тому що енергетика у великій залі інша. Не можу сказати, що там гірше, ні, там просто зовсім інакше.
— Треба голосом форсувати, гротескувати жести...
— Додаючи голос, теж треба не награвати. У нас усе-таки оранжерея, ми у вигіднішому становищі. Маємо можливість грати камерно. Що це означає? Не надриваючись, на диханні, пошепки, не сценічним шепотом, а своїм можна доносити слова, ледь-ледь видихаючи звук, тобто такі нюанси програвати, які важко подавати на великій сцені, взагалі неможливо: глядачі не почують, не побачать.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»