А ПОЧИНАЛОСЯ ТАК...
УКРАЇНСЬКОМУ ТЕЛЕБАЧЕННЮ — 60
Юрій Омельяненко — жива історія вітчизняного телебачення. Починав із будівництва та налагодження в 1950-му першого в Україні телецентру в Києві, очолював його передавальний комплекс. Пізніше брав участь у монтажно-регулювальних роботах на багатьох телерадіоцентрах України і Союзу.
Рівно 60 років тому сталася подія, учасником якої, з-поміж інших, був Ю. Омельяненко і яка дає підставу вважати 5 листопада 1951 року днем народження українського телебачення. Отже, розповідає учасник Великої Вітчизняної війни, заслужений зв'язківець України, орденоносець, кандидат технічних наук Юрій Омельяненко.
Вихованець радіофакультету КПІ, його першого післявоєнного випуску, він блискуче написав дипломну роботу на телевізійну тему. На той момент кадрів телевізійників не було. Хоч рішення щодо спорудження телецентру в Києві існували, як і фінансування. Розпочалися підготовчі будівельні роботи за адресою: вулиця Малопідвальна, 13.
Ця новина надихнула молодого ентузіаста. Вдалося подолати організаційні труднощі, адже молодого спеціаліста Омельяненка відрядили за розподілом на Далекий Схід, де він почав трудовий шлях. Серед тих, хто допоміг юнакові реалізувати свою мрію, був, зокрема, земляк, мамин односельчанин і однокласник, генеральний конструктор авіаційних і ракетних двигунів, Герой соціалістичної праці, лауреат Сталінської премії, академік Архип Люлька.
Коли всіх формальностей було дотримано, Ю. Омельяненко обійняв посаду інженера з радіофікації та телебачення. Тільки-но закладався фундамент під антенну опору і технічний корпус. Для цього потрібно було насамперед ліквідувати суцільні руїни, щоб мати будівельну ділянку розміром хоч би 200 х 150 м на пагорбі, що здіймався на стику вулиць Прорізної, Малопідвальної й Новопушкінської.
До речі, як подейкували, цю місцину вибрав у 1949 році Микита Хрущов, котрий тоді очолював ЦК КП(б) України. Вона виявилася не зовсім вдала — надалі один із найбільш густозаселених районів: труднощі з ремонтом вишки, додержанням норм технічної безпеки. Проте все це було потім. Зрештою перша телевізійна вишка України вірою і правдою прослужила понад 20 років, поки на зміну прийшла зведена на Сирці нова, сучасна за проектом, у розробці якого брав участь Ю. Омельяненко. У здійсненні цього задуму велика заслуга наших учених-патонівців.
Будівельники лише за два-три місяці 1950-го виконали підготовчі роботи, а далі в тому ж ударному темпі пішло зведення 190-метрової антенної башти та інших споруд. Друга ділянка — Хрещатик, 26, де згодом мав з'явитися телевізійний апаратно-студійний блок зі студіями.
...Кінець зими 1951 року. На будмайданчику на Малопідвальній, 13 все споруджували водночас і на всіх об'єктах. Монтували металоконструкції башти. Ширився фронт внутрішніх опоряджувальних робіт на технічному корпусі. Прокладали інженерні комунікації, зводили підпорні стіни в бік Новопушкінської й Прорізної, потужну трансформаторну підстанцію...
Не слід забувати, що все відбувалося в умовах розрухи — наслідків недавньої війни. Темпи і напруження двозмінної роботи п'яти сотень зайнятих на будові людей були колосальні за відсутності більш-менш пристойної механізації. Зате на важливий об'єкт працювали численні будівельно-монтажні організації, промислові підприємства республіки й Союзу.
Для нинішнього телеглядача з його комфортом початку ХХІ ст. важко уявити той перший, історичний, телесеанс. Ось що пригадує Юрій Омельяненко — останній живий з його організаторів:
— Наближалися жовтневі свята 1951 року. Четвертого листопада на об'єкт завітало високе начальство. Оглянули все, розпитали, що і як, я доповів, у якому стані обладнання і об'єкт загалом. Відчувалося, що керівництво хотіло б відзначити свято телепередачею. Проте прямої вказівки ніхто давати не хоче. Я ж із пропозиціями також не виходив. Отак у невизначеності й розійшлися.
Наступного дня вранці ми почали звичні включення деяких блоків, виміри режимів. У нас для настроювальних робіт було тимчасово встановлено два телекінопроектори, контрольним був фільм «Алітет іде в гори». Я вирішив спробувати без оголошення провести пробну його передачу в ефір на зниженій потужності передавачів зображення і звуку. Включили. Пішло кіно, на моніторі все нормально. Єдине, що не так — плівка не в той бік перемотана і собаки разом із Алітетом бігли не вперед, а назад...
Ми зателефонували на кілька контрольних точок, де вже поставили телевізори. Як іде? Чудово! Тільки рухається все навпаки! Тоді ми перемотали плівку і повторили передачу, цього разу вже зателефонувавши керівництву. Пам'ятаю тільки одну фразу начальника: «Кращого кіно я в житті не бачив!». Наступного дня надвечір пройшов революційний фільм, здається, «Велика заграва».
Та, як мовиться, Бог любить трійцю. Отже, третьою телепередачею стала перша в СРСР позастудійна пряма трансляція військового параду з Хрещатика. Тоді наші колеги-зв'язківці з третього поверху недозведеного ще будинку (Хрещатик, 26) двома дослідними телекамерами на пересувних дерев'яних штативах провели цю передачу. Можливим це стало тому, що в ті роки згаданий будинок на Хрещатику, 26 «дивився» на головну, ще не забудовану перед ним вулицю столиці.
Скільки ж було гордості у нас, першопроходців київського ТБ — будівельників, налагоджувальників і експлуатаційників тієї, ще багато в чому недосконалої апаратури, коли 5–7 листопада 1951 р. на маленьких екранах телевізорів КВН-49 і Т-2, якими володіли тоді лічені (було їх близько 200) щасливці-кияни, пішли перші передачі. Перша черга Київського телецентру почала передачі достроково. Більше того, наші контрольні точки в конторах зв'язку (тодішня їхня назва) повідомляли про приймання цих передач у Обухові, Кагарлику, Козельці, Гребінках, Макарові, Димері, Білій Церкві та ін., тобто на відстані до 60–70 км у всіх напрямках.
Тут слід нагадати і про те, як відбувався перегляд цих передач. У кожну квартиру, де був КВН чи Т-2, тоді набивався десяток, а то і більше сусідів, друзів і навіть малознайомих людей. Тож вечорами в неділю і ще в якийсь день тижня, коли це дозволяв стан налагоджувальної апаратури передавачів, ішли дво-тригодинні телекінопередачі. Студійні розпочалися наприкінці 1952 року. Спочатку в СРСР, до кінця 1950-го, виготовляли телевізори на один канал, лише в 1951-му почався випуск триканальних приймачів, придатних для другого київського каналу.
Юрію Омельяненку запам'ятався і такий епізод. Десь у січні 1952 р. до відомої будівлі на Малопідвальній, 13 прибула делегація народних артистів із Театру імені І. Франка з настійливою, хоч і трошки курйозною пропозицією: провести першу в СРСР телевізійну передачу спектаклю франківців «У степах України». Телевізійники відповіли, що студій поки що немає, як і будь-якого придатного для такої мети приміщення. Однак «делегація» наполягала, мовляв, давайте спробуємо, обмежившись хоч однією дією спектаклю.
Наступного дня привезли декорації: частину сільської хати, плетений тин, соняшники, і почали прилаштовувати все це до паркетної підлоги. Доставили і телекамеру — одну з тих, що використовували при передачі військового параду. Поставили прожектори, почали якусь подобу репетиції класичної сцени полеміки Галушки і Часника «про комунізм і соціалізм» у виконанні Ю. Шумського і Д. Мілютенка. Біля дверей імпровізованої студії зібрався весь персонал. Аякже! Побачити таких знаменитостей та ще й в екстремальних умовах. Та вже через 10–15 хвилин від потужних прожекторів температура в невеличкому приміщенні піднялася до 40 градусів, актори працювати не могли. А тодішні телекамери діяли тільки при потужному освітленні.
...Цими осінніми днями Юрій Іванович особливо часто згадує події 60-річної давнини, численних колег і друзів (більшості з них, на жаль, уже немає серед нас), із якими вершили славні діла. То був початок розвитку сучасного електронного ТБ, і Україна належала до засновників нової сфери. В ті часи на європейському континенті кількість телецентрів не перевищувала сім–десять. Досконалої телеапаратури, а тим паче досвіду її експлуатації практично не було ніде.
Ветеран пильно стежить за нинішнім розвитком галузі, радіє здобуткам, переживає за невдачі. Його цікавить, як іде перехід на цифрове телебачення. Його глибоке переконання: суть проблеми — в якості кадрової складової, у підготовці й гартуванні відданих справі фахівців, знавців і патріотів своєї професії. Таких, якими були піонери ТБ в Україні.
Євген СОКИРКО
також у паперовій версії читайте:
- НЕ СТАЛО ТВОРЦЯ КАРДІОСТИМУЛЯТОРА
- «ПЛАНШЕТНИК ЗА 35 ДОЛАРІВ»
- ВРАЖАЮЧІ ТЕМПИ ПРОГРАМИ A400M
назад »»»