ОЛЕГ СКРИПКА: Я СТВОРЮЮ КУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ
Олега Скрипку можна відрекомендувати так: український музикант і співак (діапазон від фольк-року до джазу), композитор, лідер гурту «Воплі Відоплясова», громадський діяч, організатор музичних фестивалів «Країна Мрій» і «Рок Січ». А ще він приклався до мюзиклів («Вечори на хуторі поблизу Диканьки, «Попелюшка»), до озвучування мультиків (у норвезькому мультфільмі «Карлсон, який живе на даху» його голосом розмовляє саме Карлсон).
Приводом до зустрічі з Олегом Скрипкою стала непересічна подія: в столичному Палаці спорту 20 листопада відбудеться величне шоу-панк-ревю з космічним «присмаком» під назвою «25 років на орбіті».
Головну етно-рок-капелу України «ВВ» мають підтримати на сцені епатажні інтернаціональні друзі: німецька панк-рок-діва Ніна Хаген, білоруси «Ляпис Трубецкой», росіянин Гаркуша, українці Юрій Здоренко та група Grader, Олександр Піпа та @traktor, «Бумбокс», Ноггано, Лесь Подерв'янський, Gorchitza і заслужений академічний Ансамбль пісні і танцю Збройних Сил України.
У різношерстій творчості друзів, наче в дзеркалі, відбиваються уподобання Олега Скрипки, а сам він залишається напрочуд самобутнім і, певно, найкреативнішим і найукраїноцентричнішим артистом.
— Я пам'ятаю, як Ви починали. Це мало вигляд виступів самодіяльного гурту, в складі якого співав-стрибав Скрипка-вулкан з баяном, згодом — із трубою. Тепер Ви — справжній професіонал, який пройшов вогонь, воду і мідні труби. У чому полягають ваші внутрішні зміни?
— Звісно, я піддався загальнолюдській еволюційній трансформації як будь-який виходець із Радянського Союзу. Уявляв себе листочком з дерева в бурхливому потоці буття: мене кудись несе по перекатах, камінню, кудись викидає — і все це чудово. Життя, мов пригодницький фільм. Були якісь бажання, здібності, я їх реалізовував у межах того потоку.
— Та ж, певно, одного разу взяли до рук і вітрило...
— До речі, класна метафора... Річка винесла до Франції. Там я, спілкуючись з різними людьми, побачив, що є істотна різниця між мною та європейцями. Та я ніяк не міг вербалізувати суть цієї розбіжності. Коли ж у нас не виходила робота в студії, одна людина мені сказала, що треба самому задавати тон і напрямок руху. Тобто бурхливий потік, вітер і човник той самий, однак треба брати, як ви сказали, вітрило і починати плисти своїм курсом, навіть проти вітру.
Я в певний момент це зрозумів, практика довела до того, що, крім, «ВВ», я почав створювати власні сольні проекти, фестивалі, тобто формуватися як особистість. Найбільше ми здатні змінити себе, а потім уже світ змінюється навколо нас. Ця основна свідомо-вольова трансформація почалася понад десять років тому й відбувається досі.
— На початку кар'єри Вас сприймали як рокмена. Згодом побачили, що Ви почали вбиратися в одежі фольку. То хто є Олег Скрипка?
— Я відповів би філософськи: «Я є ніхто», бо людина, як і Всесвіт,— це пустота, з якої може випірнути будь-що. Справжній митець народжує витвори, ґрунтуючись на своїх властивостях і об'єктивній реальності, і вони можуть бути напрочуд різноманітними. Різноплановість — це є властивість моєї натури і «ВВ». Спочатку ми співали різні за характером пісні, а тепер взагалі скачемо по стилях і жанрах, змінюючи образи та іпостасі. Ти є ніхто і ти є все, якщо маєш талант і працелюбство.
— Виходить, що в царині жанрів і стилів Ви всеїдний, без обмежень і табу?
— Мусить бути демократія. Нічого не треба забороняти. Все, що на душу лягає, можна грати, аби воно було потрібно комусь, крім тебе, тому що творчість не егоїстична, вона потребує виходу до публіки. Ти шукаєш слухача — споживача свого культурного продукту, потребуєш аудиторії, постійно тестуєш: потрібно це людям чи ні?
— Тут є небезпека піти на поводі у публіки. Є чимало митців, які тягнуть публіку не вгору, а вниз, опускають її.
— Оце і є егоїзм: прагнення подобатися будь-якою ціною. Якось я розмовляв з попсовими виконавцями. Вони казали, що слухають дуже вишукану музику, називали світових виконавців найвищого ґатунку. Я запитав: «А чому самі непотріб співаєте?» — «Бо це публіка хаває». Тобто «зірка» вважає, що вона високого рівня («я собі кум, пан і король»), а люди — бидло, їм треба давати щось примітивне.
А насправді — як вона ставиться до інших, так глибинно ставиться й до себе. Це означає, що в людини є комплекс: вона себе не поважає, не бачить у собі естетичного рівня, межі, яку неприпустимо переступати. Тож інших людей по собі міряє — от у чому справа, проте собі забороняє визнати, що сама себе не поважає, і ілюзорно думає, що слухає іншу, кращу, музику, а низькою годує народ.
— Це, мовляв, для душі, а це для публіки...
— Тут є обманка. Насправді те, що для публіки, те і для душі людина робить. І це проблема не тільки певних виконавців, а й узагалі українців, якщо поставити питання глобально. Чому Україна не може реалізуватися як держава стільки століть? Чому українці не можуть реалізуватися як особистості на своїй землі? Чому постійно шукають винних навколо, бо чимось не задоволені? Чому українці поважають, люблять і слухають музику інших народів і не слухають свою, не знають своєї історії, не носять свого одягу, не розмовляють своєю мовою? Чому?
Усе просто — тому що не можуть собі дозволити себе поважати. Це є примітивний базовий комплекс меншовартості, самонеповаги. Коли людина почне з дитинства себе поважати, вона запитає: «Хто я? Що мені подобається? Ким би я хотів бути? Куди маю рухатися?» І тоді можна вивчити і мову, і історію, і спілкуватися з гідними людьми, слухати хорошу музику, ходити на чудові концерти тощо. Тут ще може бути момент самоорганізації, тобто треба знайти аргументацію, за що я можу себе поважати, а потім уже починати поважати себе.
А за що — є, фактаж довкола прекрасний, він скрізь. І в чудовій кав'ярні-книгарні «Культ РА» на Володимирській, де ми з вами спілкуємося. Тут є книжки і диски, які спонукають до того, щоб пишатися: я — українець. Але треба сюди прийти, розгорнути книжку, прочитати її, тобто зробити зусилля.
Українці — розчулені мрійники і романтики. Це чудова властивість, але для того, щоб романтизм дав результат, cлід сконцентруватися на конкретному завданні. Отака трансформація у мене відбулася на Заході. Певно, мені пофартило, що це сталося саме у Франції. Бо французи майстри концентруватися на маленьких деталях: вони ставлять собі завдання, аналізують його, розбивають на маленькі етапи і кожен чітко виконують. Виявляється, це неважко: розбити глобальне завдання на маленькі кроки. До речі, Франція з тих країн, де не так багато попси.
— Чому?
— Тому що французи себе поважають. У них узагалі виховання дитини й внутрішній діалог людини починаються із самоповаги. Вони цікавляться культурою всіх країн світу, освічені, інтелектуальні. Повага до французької національної культури навіть не обговорюється. Це взагалі не предмет дискусій, диспутів, ніде навіть слова не почуєш, чи потрібна французька мова. Це настільки апріорі, це такий пріоритет, що він десь у генах прошитий на рівні ДНК, він у крові, в серці.
Ось чому французький націоналізм такий глибинний, базовий, і він працює на націю, яка існуватиме тисячоліття.
А українці багато століть перебувають на межі існування, тому що любов до рідного не у всіх розчинена в крові з якихось причин, може, об'єктивних. Але нам є з кого брати приклад. Навіть у складних умовах радянщини ми все одно мали гідних представників українства. Згадаймо Івана Миколайчука, Володимира Івасюка, Павла Загребельного, Олеся Гончара, Василя Симоненка, Миколу Вінграновського, Микиту Хрущова...
— Навіть Микиту Хрущова?
— Так. Персонажі різні і ставлення до них різне, однак у досить складних умовах вони хоч і фігурували як представники радянської культури і державності, та базово були українцями, на рівні, так би мовити, хромосом.
— Чим український рок принципово відрізняється від російського?
— Тим же, чим українці в принципі від росіян відрізняються. У нас розвинена чакра сердечна, тобто емоційна. Там, де дух перебуває. А в них розвинені дві чакри: низька — агресії і висока — ментальна. Росіяни дипольні, тому їх постійно перевертає. У музиці — агресія і сила, в словах — імперативність-наступальність, а серця не вистачає. Музика все ж таки — це серце, як не крути. Недарма філософи і митці кажуть: треба співати серцем. Тому наші виконавці сильніші, та програють у конкуренції, бо не вистачає агресії. Наш соціум нині потребує агресії. Без неї тебе просто не помітять. Базарний натовп треба розпихати ліктями.
— Завдяки чому Вас помічають? Ви більш агресивний, ніж колеги?
— Скажімо, стоїть юрба, однак завжди є якийсь стовп-ліхтар, тумба чи авто, на які можна вискочити, заспівати пісню — і тебе помітять. Ідеться про відчуття мізансцени, яке у мене є. Коли я, мов кентавр, стрибаю по підмостках, це ж я не просто так стрибаю. Моє завдання — увійти в резонанс з публікою. Музика потребує не статичності, а руху, і тоді хвилі, які спрямовую на публіку, повертаються. А для цього потрібне розуміння мізансцени: як і де ти можеш розташуватися, якої активності має бути потік музичний чи вербальний, щоб бути почутим. Це вже режисерський підхід.
Тепер я зрозумів, що, крім поїздок з потужними турами Україною, треба створювати культурний контекст. Нинішній контекст, в якому ми живемо, надто посередньої якості, на жаль. Тож важко певний месидж, вістку, телеграму донести. Необхідно об'єднати людей, які є твоїми однодумцями, створити мистецький прецедент, який трансформує культурний процес так, що зверне на себе увагу людей, котрі насправді цікавляться конкретною живою музикою, а не «самограйками».
— Я так розумію, «Країна Мрій» — це якраз спроба створити контекст.
— Уже не спроба. Це вдало створений контекст, який реально працює. Переоцінити вплив фестивалю «Країна Мрій» важко. Це як спалах супернової зірки, навколо якої простір починає формуватися інакше. В Україні вже маємо ультрамоду на етно, модно одягати й вишиванки, стимулюється розвиток гончарства, кераміки, різьбярства. Певна кількість виконавців починає (в хорошому розумінні) гнати кон'юнктуру, бо вони знають, що буде фестиваль, і треба підготувати матеріал. Після виступу на «Країні Мрій» їх починають запрошувати на інші мистецькі події. Я продивляюсь програми інших фестивалів і бачу, що плеяда наших виконавців активно бере в них участь, а ми задаємо тон.
— 2005 року Ви відмовилися від звання заслуженого артиста України. Тепер не шкодуєте, що так вчинили?
— Абсолютно не шкодую. То був месидж, удар у дзвони. Я думав: ще є можливість виправити ситуацію, врятувати демократичні завоювання, якщо, наприклад, подати владі сигнал, що вона не тим займається, що треба опікуватися соціально-економічно-політичними змінами, а не замилювати очі, зокрема врученням нагород, часто за принципом кумівства. Печально, що месидж не був сприйнятий.
— У 2008 році Міністерство культури і туризму висунуло вашу кандидатуру на присвоєння Шевченківської премії як режисера-постановника етнічного фестивалю «Країна Мрій». Ця справа загальмувалась.
— Я тримаюся думки, що фестиваль «Країна Мрій» як самобутнє культурне явище заслуговує на таке висунення, але буде неправильно висмикувати для нагородження лише когось одного, хто причетний до «Країни Мрій»: довкола фестивалю щороку трудиться дуже багато людей!
— Ви періодично порушуєте плин свого творчого життя, йдете на експерименти, влаштовуєте якісно нові імпрези. Яких несподіванок можна від Вас чекати? Можливо, плануєте альянс із симфонічним оркестром?
— Співпраця з симфонічним оркестром — це дуже сподівано, банально. Хто тільки з рок-колективів з ними не виступав! Ми ж двадцятого листопада будемо грати з Державним оркестром Збройних Сил України, якраз відсвяткуємо 15-ліття співпраці (початок стався після нашого повернення з Франції).
Є новий проект — джазовий. Я зібрав джаз-бенд «Забава» з молодих музикантів, дуже фахових, які в джазі вже утвердилися. Певно, майже перед усіма рок-музикантами постає питання: «А що буде далі?» Ну рок — це здорово, а які будуть наступні кроки? От я і заспівав джаз, випустив альбом (це фактично перехрестя ретро-джаз-кабаре, української ліричної пісні, французького шансону та класичного рок-н-ролу). Тепер хочеться ще проїхати Україною з туром. Це поки що мрія. Я не бачу форми, в якій він реалізується.
Я заспівав пісні Богдана Весоловського, який жив в Україні до війни, а потім подався до Торонто і ще багато чого написав. У двадцятому столітті після Володимира Івасюка це людина «номер два» — за талантом, кількістю пісень і якістю. На його піснях виросло кілька поколінь діаспори, і ось вони через мене прозвучали в Україні. Ще одна біла пляма в українській історії розфарбована в кольори.
Існувала думка, що українського джазу нібито не існувало і не існує. А виявляється, є чудові автори, прекрасні виконавці, є багата історія. Так сталося, що в радянські часи і це для нас закрили. Богдан Весоловський високого рівня композитор, його ліричні пісні про кохання натхненно звучать. Сподіваюсь, що у них буде красиве майбутнє.
— Побажаю, щоб у Вашу орбіту потрапила творчість талановитої Квітки Цісик, яка рано пішла з життя. Вона цікава мелодійною романсовою основою. Є тепер і фестиваль у Львові її імені, в якому беруть участь представники діаспор, котрі своєрідно її інтерпретують. А Ви дуже поліфонічний. Гадаю, на музичному небосхилі була б цікавою зустріч двох зірок — Олега Скрипки і Квітки Цісик. У якій формі? Це можна придумати.
— У мене є ідея зробити фестиваль українського романсу, об'єднати різних виконавців. Та ж сама Ніна Матвієнко живе, здрастує і чудово співає. Є співаки, які виконують українські романси історично правильно, першоджерельно. Найпопулярніший твір ХХ ст. «Очи черные» — це романс романсів, написаний українським автором Євгеном Гребінкою. Існував український варіант — первинний. Він, на жаль, не зберігся.
Отож було б чудово створити фестиваль під назвою «Очі чорні», але для цього теж потрібні і час, і енергія, і партнери потрібні. Я звертався до телеканалів з пропозицією втілити такий серйозний проект українського романсу, але цю ідею треба штовхати. Це ж не дешевеньке шоу, хоч я впевнений — якщо все грамотно зробити, це сколихне всю країну, яка вміє співати серцем.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»