ЙОГО МОЛИТВОЮ БУЛА УКРАЇНА
Його називають розумом і серцем нашого народу. І в цьому немає перебільшення. Франко увійшов в історію української та світової літератури як геніальний письменник. Ще молодого українського інтелектуала, поета, публіциста, перекладача Гете, Шіллера, Гейне, Золя, Гоголя, Толстого вже знала Європа. Його творча спадщина багата й різноманітна — майже шість тисяч творів. Але доля самого письменника виявилася трагічною і безжалісною до нього, особливо в останні роки життя.
155 РОКІВ ТОМУ НАРОДИВСЯ ІВАН ФРАНКО (1856–1916)
Він рано втратив батька, потім — матір. Важко сказати, як склалася б подальша доля обдарованого, але бідного сільського хлопчика, якби не вітчим. Гриць Гаврилик не кинув дітей, які осиротіли, хоч вони не були йому рідними. А Іванові дав можливість не лише закінчити школу, а й Дрогобицьку гімназію.
Весь світ перекинувся в душі вразливого гімназиста, коли він уперше прочитав «Кобзаря» Шевченка. Мабуть, відтоді й почав формуватися його світогляд. Серйозно цікавлячись польською, німецькою і французькою літературами, він чітко усвідомив, що основою його літературної мови може бути лише рідна мова.
Ще гімназистом Іван Франко надрукував свої перші літературні твори у студентському університетському часописі «Друг» у Львові, а коли восени 1875 року вступив на філософський факультет університету, з головою поринув у роботу журналу. Він писав для «Друга» вірші, надрукував у ньому першу свою велику повість «Петрії і Довбущуки» і переклад роману «Що робити?» Чернишевського. Тоді Франко приєднався до студентського гуртка так званої москвофільської партії, яка в Галіції на той час була ще сильною.
Проте під впливом листів київського професора Михайла Драгоманова молодь, яка групувалася навколо «Друга», ознайомилася з російською літературою епохи великих реформ і прониклася демократичними ідеалами, після чого знаряддям своєї літературної мови обрала мову галицького простого народу — русинську. Річ у тім, що українці західного регіону були переконані, що вони є окремим народом і не мають нічого спільного з українцями, так само, як і з поляками. Називали себе «русинами». І Франко першим 1893 року почав вживати слово «український».
У 1870-ті в Галіції почав зароджуватися страйковий рух робітників, який активізував і діяльність демократичної молоді. Іван Франко виявляв особливий інтерес до життя і боротьби робітників, він неодноразово виїжджав до Дрогобича і Борислава, ночував у їхніх будинках, власними очима бачив страхітливі картини їхнього життя та праці. На початку 1877-го з-під його пера вийшли «Бориславські оповідання», що відкрили нову сторінку в українській літературі,— про робітничий клас.
Розлютовані масовою втратою молоді, старі москвофіли відправили в австрійську поліцію донос на редакцію «Друга». Усіх її співробітників було заарештовано. Іван Франко провів у в'язниці дев'ять місяців у нестерпних умовах, в одній камері зі злодіями та волоцюгами. Після виходу з в'язниці від нього, як від небезпечної людини, відвернулося все галицьке консервативне товариство. Франкові довелося піти з університету. Закінчить університетський курс він лише через 15 років, коли готуватиметься до професорської кафедри.
Після виходу на волю письменник не збирався здаватися і продовжив свою діяльність. Наприкінці 1878 року він став редактором Praca, який по суті перетворився на орган робітників Львова. Іван Якович розпочав видавати «Дрібну бібліотеку», для «Слов'янського альманаха» написав низку новел, повість «Борислав сміється», працював над перекладами творів Гейне, Гете, Байрона.
За обсягом перекладеного Франко не має рівних. Він писав трьома мовами, а перекладав із чотирнадцяти. Якби можна було зібрати всі переклади письменника, з них би вийшла багатотомна антологія світової літератури. З її кращими досягненнями він ознайомлював свій народ. І водночас, друкуючись на сторінках російської, німецької, польської, чеської преси, ознайомлював її читачів із життям і культурою українського народу.
Неможліво обійти мовчанням і деякі факти особистого життя письменника. Дослідники вважають, що у житті Франка було три жінки, яких він кохав. Сам поет у вірші «Тричі мені являлася любов» одну назвав боязкою, як лілея біла, другу — гордою княгинею, а третю — приємною для очей. Але якій із них присвятив Каменяр свою ліричну збірку «Зів'яле листя», можна тільки здогадуватися.
Припустімо, що «лілеєю» була Ольга Рошкевич — перша жінка, яку Іван Франко покохав палким, глибоким і чистим юнацьким коханням, присвятив їй безліч своїх віршів. Але батько Ольги — Михайло Рошкевич, який спочатку погодився на їхній шлюб, після арешту Івана заборонив доньці будь-які зв'язки з арештантом. У Ольги був сильний характер, вона не хотіла рвати ці стосунки, та обставини змусили її вийти заміж за іншого. Їхнє кохання тривало ще десять років, але доля обох склалася нещасливо.
У 1886 році в Києві Іван Франко повінчався з іншою Ольгою — Хорунжинською, яка народила йому чотирьох дітей — Андрія, Петра, Тараса і Ганну. Одруження коханої людини Ольга Рошкевич сприйняла дуже боляче, але не відвернулася від нього — привітала, ось тільки писати почала все рідше. У селі Лолин Долинського району на Івано-Франківщині, де колись жила Ольга, історію цього кохання символізує герб села — на ньому зображено церкву, два серця і перо письменника.
Бідність, безперервна і важка праця, сімейні негаразди підривали здоров'я письменника. У нього розвинувся ревматоїдний артрит. В останні дні життя, у травні 1916-го, Франко майже нічого не писав. Його права рука була паралізована, ліва теж відмовлялася працювати. Іван Якович ходив по своїй бібліотеці, читав Біблію грецькою і латиною, але від сповіді відмовився. Сказав, щоб передали людям, що його молитвою були такі слова: «Люблю Україну, люблю її поневолений катами народ».
28 травня 1916 року Іван Франко помер. Похований він на Личаківському кладовищі у Львові. Самотня, покинута дітьми, його дружина Ольга померла у липні 1941 року і теж знайшла спокій на цьому кладовищі, неподалік від чоловіка.
Тетяна НОВІКОВА, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:
- СЛОВА СВЯТОГО РЯДУ
назад »»»