ПЕТРО ОСАДЧУК: СПИТАЙ СЕБЕ, ЯК ЖИВ ДЛЯ УКРАЇНИ
Як можна стисло охарактеризувати відомого українського письменника і громадського діяча Петра Осадчука? Він є універсальним, у ньому зійшлися риси-грані, притаманні зазвичай окремим митцям. Осадчук є водночас патріотичним ліриком, політичним сатириком, публіцистом, афористом-філософом, його твори густо просочені українським національним гумором.
На чому ґрунтується своєрідний морально-етичний кодекс Петра Осадчука? Можливо, ось ключ: «Стверджую, виходячи з тієї безвиході, в яку заганяє життя: політика — це правда про те, що обіцяють, але чого ніколи не було й не буде; а поезія — це правда про те, що було або могло бути, але, як і загублений рай, відійшло, відбуло або відвернулося від нас, щоб ми не торкалися його, не обмацували похітливими пальцями, не могли його обміняти чи продати; поезія — це добрий зцілющий погляд божества, невидимого і всюдисущого, допоки земля і люди на землі; поезія — це загадка душі, а не розуму, тим паче блудливого і лукавого розуму, яким живиться політика, особливо в наш час великого лицедійства з постійним перевдяганням та заміною декорацій і масок (Із книжки «Віддзеркалення безодні», 2006 р.).
— Петре Іллічу, Ви маєте той вік, досвід і статус, які спонукають відтинати другорядне і зосереджуватися на головному, суттєвому. Розкажіть про ваші пріоритети.
— Насамперед зазначу, що я живу під своєрідним девізом: «Мій кожен день — останній день. Мій кожен подих — перший подих». Щодня я щось читаю, пишу, нотую. У мене є грубезний зошит (двадцять п'ятий за ліком; перший я розпочав десь двадцять років тому), куди я занотовую свої враження від почутого, прочитаного, побаченого (зокрема й на телевізії). Часто ці нотатки сумні, критичні.
У День Незалежності я вітав багатьох своїх знайомих із двадцятиріччям державної незалежності умовно незалежної України. Згадую про те, як все починалося, коли я був депутатом першого і другого скликань Верховної Ради України. Ми були великими політичними романтиками, думали: якщо проголосили незалежність України, то почнеться новий відлік історії. Проголосити теж було важко, але в кількасот разів легше, ніж створити незалежну Україну. За 20 років сталося дуже багато всіляких подій, уряд змінювався більше десяти разів. Маємо четвертого президента, але таке враження, що ми нібито дистанціюємося від того відліку часу, який здавався початком нової історії.
Пам'ятаю патріотично налаштованих моїх виборців. Я щомісяця приїздив на роботу в округ, говорив з людьми, відповідав на запитання. Мені говорили: «Ми проголосували за незалежність України, а ви там, у Верховній Раді, вже так зробіть, щоб усе було гаразд». Один чоловік навіть казав: «Чого ви там багато балакаєте і приймаєте без ліку різні закони? Треба ухвалити один закон, за яким все має бути добре». Я, як міг, роз'яснював, залежно від рівня освіти, культури, інтелекту співбесідників. Але передовсім тлумачив, що державу не будують зверху. Держава — складний комплекс, її треба будувати одночасно і зверху, і знизу. Якщо будувати тільки зверху, можна зробити прекрасний — навіть позолочений — дах, але все завалиться без міцного фундаменту і стін. Тож, будь ласка, підключайтеся.
Згодом, коли йшов на вибори до Верховної Ради другого скликання, в моєму виборчому окрузі були й ті, що пред'явили мені претензії щодо мого перебування в лавах КПРС, за колишнє членство в ній мені страшно дорікали. Я казав, що у нас не було іншої системи, замало було таких партійців, як я. Зрештою, колись були щирі українські комуністи, та їх у тридцяті роки майже всіх репресували, відстріляли. Так, я був членом КПРС, але ж став одним із ініціаторів створення Народного руху України, співавтором програми, писав те, що думав, що було результатом аналізу, і не тільки мого, а багатьох інтелектуалів, які гуртувалися навколо ініціативної групи.
Я не припиняв своєї роботи як літератор, як журналіст, дуже багато писав статей до «Літературної України», інших видань, порушуючи різні складні питання того часу.
Пам'ятаю, як у середині дев'яностих років на мене знову напосілися мої славні виборці. Згадуючи скасування кріпосного права в 1861 році, я написав статтю про те, що було багато кріпаків, котрі плакали-шкодували за своїми панами, хотіли з ними бути, на них працювати, їм служити. У мене виникла паралель, що серед нас є багато сучасних радянських кріпаків, які не знають, що робити в цьому житті, тому озираються назад і звинувачують тих, що нагорі.
Коли ми часто посилаємося на Конституцію України і на тезу «Народ є джерело влади», слухаємо, що народ каже про владу, я запитую: «А хто її обирав?»
Якщо народ — джерело влади,
А при владі наруга і зло,
Значить, має серйозні вади
Замулене джерело.
Зміна формацій має йти паралельно зі зміною свідомості. А зміна свідомості — надзвичайно повільний процес, особливо, коли людина стикається з такими проблемами, як у нас (безробіття, корупція, малі зарплати і пенсії). Тоді лунають звинувачення на адресу влади. Вона завжди погана, коли немає нормального прожиткового мінімуму.
Якщо ми запізнилися на понад 350 років з державотворенням, то як за мить історії прогаяне здобути? Це не можливо. Державотворення дуже складний процес: економічний, соціальний, психологічний, філософський.
У нас рівень свідомості низький. Лідери різних партій висловлюються дуже різко, претензії загалом справедливі, і говорять начебто однаково про сучасні проблеми: безробіття, низькі зарплати і високі ціни, невдалі реформи... Але дорікають ніби з різних боків барикади, нетерпимо і категорично.
— Чому вони представляють різні партії, чому цих партій так багато? Чому вони не об'єднаються в одну силу?
— Ото ж бо! А тому, що кожен, відчувши запах владних дивідендів, почуває себе вождем чи вождиком, прагне фігурувати, очолювати і не хоче підкорятися.
Мені здається, що свобода втрачає найбільше тоді, коли її забагато. Зрозумійте мене правильно. Мають бути якісь гальма, регулятор, особливо в морально-етичному плані. Я не хочу, скажімо, дивитися на голих дівок, які представляють якусь феміністичну асоціацію, роздягаються біля парламенту, Кабміну чи прокуратури на знак протесту. Що це таке? Демонстрація цицьок, вибачте на слові? Форма боротьби? Епатаж? Мені цей «голякізм» не подобається. Звичайно, молоді люди, які наросли за двадцять років незалежності, можуть мені пред'явити претензії, що я мислю старими категоріями. Але що значить — старими категоріями? Є вічні цінності. Є морально-етичні вартості нашого народу. Ми повинні їх пам'ятати і сповідувати. А маємо цілковитий аморальний бедлам, який ні до чого конструктивного не доведе.
Я був недавно у рідному селі. Вразила бур'ян-трава там, де ніколи її не було. Заходжу у вулицю, наче в якийсь сектор лісу. Де дорога, де хатки, де двори? Все заросло. А люди спиваються. Пройшов місцями, де були раніше ферми. Все зруйновано і розкрадено.
— Якою є ситуація з літературою?
— З нею у нас начебто все гаразд. Виходить багато книжок за кількістю назв. Але наклади — мізерні. Чому так? Через так званий ринок. Прирівняли книжку до ковбаси і капусти.
— І навіть до горілки.
— Нижче горілки поставили. Мовляв, ринок все відрегулює. Нічого він не відрегулює в гуманітарній сфері. Мають бути корпоративні державні регулятори. Але погоня за прибутком, за грошима на дурняк породжують хаос.
Привозних книжок — левова частка, гадаю, відсотків вісімдесят везуть з Росії. Я за те, щоб ми інтегрувалися, взаємозбагачувались. Однак не можна ж так захоплювати книжковий ринок! Завозять без усілякого мита, контрабандно. Це називається дружбою народів. Яка ж це дружба? Книжкова агресія.
Державна й громадська інертність є вбивчою. Наведу такий приклад. На моїх очах видавництво «Радянський письменник» переназвалося в «Український письменник». Я (Петро Осадчук 18 років працював у Спілці письменників України відповідальним секретарем Київської письменницької організації, потім — заступником голови НСПУ.— В. К.) був проти такої назви, казав: «Назвіть видавництво скромніше, скажімо, «Кобзар» чи «Відкритий простір», не треба так прямолінійно називати». До чого я веду? У видавництві «Радянський письменник» виходили українські книжки солідними накладами. Я знаю, які там обмеження були, сам часто видавався, особливо у поетичних збірках вимагали реверанси в бік «партійної церкви», тобто перші три-чотири сторінки мали бути на тему партії і Леніна. Та в глибині, всередині книжок, були нормальні філософські, навіть патріотичні вірші. Отже, виходила українська література під псевдонімом «радянська». А тепер при НСПУ є «Український письменник», де із важезним рипом зрідка виходять українські книжки,— треба знайти спонсора, заплатити гроші і отримати невеличкий наклад. Вибачте, за що ми боролися?
Робимо не так і не те. Сукупність причин і чинників дають негативні наслідки.
Я давно відчував, що не туди йдемо. Це виливав у чотирирядкові вірші. Нині збираю книжку, можливо, на три тисячі таких віршів — сатиричних, гумористичних, філософських. На початку дев'яностих років я написав:
Наша воля сягнула безмежності,
Призабувши реальні спроможності,
Ой, боюсь, що Майдан Незалежності
Перезвуть на Майдан Незаможності.
Нині ці прояви набувають гротескності. Тож треба таки офіційно переназвати Майдан Незалежності на Майдан Незалежності від України?
— Знаючи здавна вашу творчість, я Вас сприймав здебільшого як патріотично налаштованого лірика. З роками сарказм, сатира, політизованість заповнили ваше поетичне річище.
— Бо таке життя. Мене дуже турбує те, що відбувається в суспільстві. Я вже обмовився, що готую книжку чотирирядкових мініатюр, яка називатиметься «Пень-клуб». Вона починатиметься так:
Малі сини великого народу
Ведуть в майбутнє через пень-колоду,
Змагаючись затято день у день,
Хто з них найкращий і найбільший пень.
Політика мене затягує, суспільні коливання переймають.
— Тож поет міркує як державотворець.
— Певно, так.
І те не так, і се не так,
І дні не дні — ночей одміни.
Не гоноруйсь, що ти козак,
Скажи, як жив для України.
Звичайно, винні нагорі —
Від можновладців лиш напасті.
А ти прокинувсь на зорі
Й пішов на спільне поле красти.
Стріляють там, стріляють сям,
А в нас — не бомбові руїни.
Спитай себе, зборовши страм:
Ти що зробив для України?
Йшли вгору, вийшли під укіс,
Над прірвою тріщить попруга.
Щось мало тих, що тягнуть віз,
Охочих мало перти плуга.
Не вміє той, не хоче та,
А той і та чекають тужно.
Ще трохи — і століть мета
Впаде під ноги безоружно.
Клястись на вірність у піснях —
Немає нам в світах заміни.
А хто всерйоз обрав свій шлях,
Готуйся вмерти для Вкраїни!
Ось про що ключове писав і пишу. І лірика виплескується, бо душа ще жива. П'ять років тому вийшла книжка «Відкрите море душі» у видавництві Вадима Карпенка.
— Що Вас тішить і засмучує, коли Ви дивитеся на нову літературну поросль?
— Тішить те, що багато молодих талановитих людей з'явилося, і вони цікаво розвиваються. Засмучує те, що чимало молодих, уміючи тримати перо в руках, навчилися комбінувати, маніпулювати словами, компілювати. Якось я написав нігілістичний вірш щодо деяких псевдоталантів. Він закінчується так:
Метафори, як пси з трущоб,
Вигавкують щось агресивне.
Писати вірші ні про що
Заняття вельми продуктивне.
Таких теж дуже багато. Се неминуче в умовах, коли все дозволено. Дозволено навіть безмежно любити Україну, що раніше не зовсім дозволяли, звинувачуючи поетів у буржуазному націоналізмі. А нині є такі, що люблять свою вітчизну через призму «пупоцентризму», тобто насамперед себе, а вже потім народ.
Незрідка літературний слон відрізняється від літературного зайця своїм вагомим місцем у творчому процесі, великою масою, тим, що займає більше простору у світі живих, аніж його малопримітна паралельна творча реальність. Вага в літературі кожного з них з'ясовується після зникнення тіла зовні оманливої персональної присутності.
Сучасна українська поезія — то ціла велика планета зі своїми материками, архіпелагами, островами й острівними державами, зі своїми лісами й перелісками, дрімучою тайгою і джунглями, де всякий звір проживає і полює один на одного, де й люди, трапляється, полюють одне на одного. Все тут є! І окремі високі дерева, і лісові масиви, і чагарники, і корякуваті яблуньки та груші, в тому числі груші на вербі, і гордовиті дуби, і сріблясті ялини. Все є! Немає, на щастя, поки що людоїдства.
— Чи не закидають Вам, що Ви надто політизований поет?
Поезія й політика — різні явища, але вони існують в одному світі. Коренева основа сучасної української поезії при всіх її формотворчих перевантаженнях переважно здорова, глибоко народна, а в кронах цього пошарпаного змінними вітрами і громами-блискавками загадкового дерева гуляє зцілюючий вітер свободи. Хай що б там казали про заангажованість літератури чи навпаки, як би нарікали естети на шкідливість патріотичних освідчень, у кращих зразках віршів натрапляємо на чутливі струни серця, що нагадують про важливу функцію Поезії, висловлену одним із митців діаспори:
Давно би вже померла Україна,
Та їй поети вмерти не дають.
Кожен поет, незалежно від тембру і висоти громадянського голосу, є речником свого народу. Кожен поет поєднує в слові земне й небесне. Кожен поет є універсальною мембраною свого часу, що вловлює найтонші коливання атмосфери під небом Вітчизни і загадкові, незрідка тривожні сигнали з-за обрію, з далеких світів і країв. «Хто не чує голосу поетів,— казав Гете,— той лише варвар, хоч ким би він був».
Думаю, поезія — це завжди політика. Яскравий приклад у минулому — вірш В. Сосюри «Любіть Україну». Якби його розумно використати нині й спрямувати у сферу винятково чуттєву, то згодом в Україні міг би статися демографічний вибух, щоб любов'ю порятувати Україну від вимирання.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»