ЗАКАРПАТСЬКІ ЖЕРТВИ ГОЛОКОСТУ
Вийшов у світ 9-й, останній (додатковий), том серіалу «Книга Скорботи України. Закарпатська область».
Історико-меморіальний серіал видано на виконання указу Президента України і відповідного розпорядження Закарпатської обласної державної адміністрації. Він є своєрідним продовженням двотомної обласної Книги Пам'яті, в якій увічнено імена закарпатців, котрі полягли в боротьбі з фашизмом. На сторінках томів Книги Скорботи — імена мирних громадян, котрі стали жертвами Другої світової війни 1939–1945 рр. і фашистської окупації, а також окремих подій і акцій, пов'язаних із війною.
Десятки тисяч людських трагедій
Історична ситуація в Закарпатті склалася так, що найбільші втрати людей — це втрати серед мирного населення, переважно жертви Голокосту. В таблиці, що друкується в післямові до дев'ятого тому, наводяться узагальнені цифри втрат мирного населення внаслідок війни і фашистської окупації, а також бойових дій та інших подій і акцій, пов'язаних із війною та нацистським терором у розрізі кожного міста обласного значення і району.
Слід зауважити, що, попри багаторічну і скрупульозну пошуково-дослідну роботу, проведену редколегією обласної Книги Пам'яті, редакторським складом регіонального відділення Пошуково-видавничого агентства «Книга Пам'яті України», численним активом, навряд чи вдалося знайти і оприлюднити імена всіх уродженців (мешканців) краю, життя яких передчасно обірвала Друга світова війна. Причина — фактор часу.
Змінилися покоління, тому відновити точно долю кожної людини тієї, нині вже далекої, епохи надто складно. Невипадково доля багатьох персоналій характеризується словами «зник безвісти». Редакційна колегія усвідомлює: певна частина таких людей пережила війну, не загинула. Особливо це стосується громадян єврейської національності, яких — від столітніх бабусь до немовлят — навесні 1944 року було депортовано окупаційним режимом у фашистські концтабори смерті для знищення. Лише небагатьом родинам і деяким сміливцям удалося сховатися від депортації у хащах гірських лісів, і там, завдяки підтримці й допомозі місцевого українського населення, пережити чорні дні.
Така людиноненависницька злочинна акція нацистів, що реалізувалася з німецькою педантичністю на всіх захоплених гітлерівцями територіях, увійшла у свідомість народів світу під назвою «Голокост». Бранців із Закарпаття окупанти спочатку зібрали в нашвидкуруч влаштованих гето, а потім депортували у комплекс концтаборів «Освенцім» («Аушвіц») — «Біркенау», що функціонував поблизу польського міста Освенцім Бєльського воєводства. Частини Червоної армії звільнили цю місцевість від окупантів наприкінці січня 1945 року.
Завдяки стрімкому наступу радянських військ фашистські душогуби не встигли реалізувати зловісний задум зі знищення всіх ув'язнених — частину з них радянським воїнам пощастило врятувати. Щоправда, і в тих екстремальних прифронтових умовах в останні дні перед визволенням велику частину бранців, котрі ще трималися на ногах, есесівці погнали під багнетами пішки — далі від фронту на захід, до інших концентраційних таборів, зокрема «Бухенвальда» і «Равенсбрюка» у Німеччині, «Маутхаузена» на території Австрії. Там далі тривала жахлива акція зі знищення ні в чому не винних мирних громадян.
Неможливо без болю й гострого сумного щему читати сторінки томів обласної Книги Скорботи — так багато в них людських трагедій. В'язнів концтаборів нелюди-нацисти знищували родинами. Так, Мартон Москович із с. Кальник Мукачівського району загинув у фашистському таборі з дружиною Регіною (уроджена Лебович) та дітьми — дочками Тубі (1922 р. н.) і Естер (1932 р. н.), синами Аароном-Вольфом (1929) і Авраамом (1935). У концтаборі «Біркенау» фашисти за день — 27 травня 1944 року — знищили дітей Рейвена Кауфтайла з м. Тячіва: синів — 17-річного Давида-Іцхака, 16-річного Хаїма-Цві й чотирирічного Авраама-Єгошуа; дочок — 11-річну Зелду-Браху, десятирічну Цлуве-Рівку, дев'ятирічну Шейндл-Леу, восьмирічну Нехаму і п'ятирічну Естер. Таких фактів тисячі!
Чим завинила перед фашистськими окупантами 18-річна Юдіта Баумель з м. Мукачевого, котру вбили нацисти на початку 1945 року в концтаборі «Равенсбрюк»? Лише за те, що народилася в єврейській родині? Хіба у неї був вибір? Хіба від неї залежало, в якій сім'ї народитися?! Дівчині жити б і жити, стати мамою, народжувати дітей, з любов'ю виховувати їх, а потім онуків і правнуків, радіти їхньому щастю. Не судилося... Безжальні кати, вишколені на людиноненависницькій расистській ідеології, зловтішно обірвали юне життя.
Її землячці Леах Розман виповнилося лише три рочки, коли потрапила до газової камери концтабору «Біркенау». А Зеліг Вайнбергер зустрів свою останню мить в «Освенцімі», коли йому було 85. Яку загрозу окупаційному режимові міг становити цей дідусь, що окупанти не дали йому можливості померти природною смертю?! Разом із ним у газовій камері загинула дружина Рівка Вайнбергер — у вісімдесят два. Як і однорічна Рейзл Якоб із с. Веряця, що на Виноградівщині. Така сама трагічна доля була і в ужгородця Тібора Хоніга. Він загинув у газовій камері 19 травня 1944 року — на свій день народження. Фашистські окупанти дозволили йому прожити на білому світі два роки... Нещадний трагічний мортиролог можна продовжувати...
Отже, переважна більшість бранців фашистських концтаборів — жертви Голокосту. Як свідчать дані таблиці, усього до Книги Скорботи занесено понад 87 тисяч людей, котрі загинули в нацистських таборах і гето. Наскільки близька ця цифра до реальних людських утрат? Дослідник цих подій Йєшаягу А. Елінек у своїй книзі «Карпатская диаспора. Евреи Подкарпатской Руси и Мукачева (1848–1948)» пише про це так: «По приблизительным оценкам, в течение 36 дней депортации около 115000 подкарпатских евреев было отправлено в Аушвиц. Этот показатель учитывает и неопределенное количество евреев (около 15000) из исторического комитата Мараморош, вместе с его южной, румынской, частью. В поездах из Ужгорода также было около тысячи, а может, и больше евреев из районов Собранце й Снины нынешней Словакии. В итоге около 100000 евреев с Подкарпатской Руси были отправлены в Аушвиц, где большинство из них погибли».
Автор книги зауважує: «Д-р Нахум предполагает, что примерно 12000 евреев вернулись из лагерей, тогда как раби Фрейлих предполагает, что в живых осталось около 25 000 евреев. Можно допустить, что реальное количество уцелевших находится где-то посередине». Якщо виходити з цих оцінок, наші цифри близькі до реальних.
Загинули в лавах гортіївсько-угорської армії
Слід брати до уваги, що в томах серіалу увічнено пам'ять і бранців фашистських концтаборів не тільки з числа закарпатських євреїв. Кривава і безжальна машина нацистського терору нищила людей різних національностей. Так, брати-українці Йосип і Михайло Клованичі з с. Боронявого Хустського району були вояками угорської армії, але загинули не на фронті, а у фашистському таборі румунського міста Тимішоара в 1943 році. Можна навести й інші подібні приклади смерті закарпатських українців у гітлерівських таборах.
Чимало військовозобов'язаних закарпатців чоловічої статі було насильно мобілізовано гортіївською окупаційною владою в угорську армію. Їх послали на фронт воювати за чужі інтереси — на боці гітлерівської Німеччини. Там, на фронті, зникли безвісти українці Іван Глюдзик, Василь Присташ, Андрій Цоцко І Федір Яночко з с. Анталівці Ужгородського району. А їхній земляк угорець Вінце Яворський загинув на фронті 23 квітня 1944 року. Полягли в боях на річці Дон, що в Російській Федерації, в складі угорської армії й Василь Голяк та Михайло Лемко з Хустщини. А Іштван Пушкаш із міста Хуст, 1912 р. н., був мобілізований до угорської армії в 1942-му і загинув на фронті в с. Красне, що на Харківщині, восени 1942 р. Петро Сушанин із с. Сільце, що на Іршавщині, був мобілізований до угорської армії й помер від ран у шпиталі в м. Ужгород 24 жовтня 1943 року. Похований на кладовищі угорських воїнів, що поблизу мікрорайону «Шахта» в обласному центрі.
За поіменними даними обласної Книги Скорботи, всього таких налічується понад 3100 осіб.
Померли в таборах військовополонених
Більш ніж дві тисячі двісті закарпатців різних національностей, за нашим поіменним обліком, померло в радянських таборах військовополонених — від хвороб, виснажливої праці, виробничих травм як у роки війни, так і в перші повоєнні роки. Так, Ян Петев і Йожеф Матьола з с. Мужієво Берегівського району померли в таборі військовополонених у м. Самбір Львівської області у 1946 році. У таборі в білоруському місті Борисов завершили життєвий шлях Габор Буда, Йожеф Дока та Імре Кедебец із с. Попове Берегівського району. А їхні односельці Бейло Павлович Бакша, 1919 р. н., і Лайош Андрашевич Бакша, 1904 р. н., зустріли свій останній день у таборі військовополонених у російському місті Красноуральськ, що в Єкатеринбурзькій області.
Серед цієї категорії померлих чимало тих, хто за постановою військової ради 4-го Українського фронту № 0036 від 13 листопада 1944 р. «Про реєстрацію колишніх солдатів і офіцерів німецької й угорської армій, військовозобов'язаних, чиновників і службовців угорської поліції і жандармерії на території Закарпатської України» був ізольований у таборах військовополонених.
Цією постановою воєнним комендантам населених пунктів було наказано «бывших солдатов и офицеров немецкой и венгерской армий задержать и под конвоем, как солдат противника, направить на пункты военнопленных». Постановою також передбачалося «...военнообязанных лиц немецкой и венгерской национальностей, проживающих на освобожденной территории Закарпатской Украины, отдельными командами при списках под конвоем направлять на пункты военнопленных». Військовозобов'язаними було визначено осіб чоловічої статі віком від 18 до 50 років.
За даними заступника голови обласної редколегії Книги Пам'яті, доктора історичних наук О. Довганича, усього за цією постановою було ізольовано в таборах 22951 особа, з них 14202 — колишніх солдатів, сержантів і офіцерів угорської армії і 8564 військовозобов'язаних. Цих людей збирали зазвичай у таборі в м. Свалява Закарпатської області. Умови там були несприятливі, лютували епідемії. Тому смертність серед бранців була велика.
Отже, чимало з них додому не повернулося — померли як у Сваляві, так і в інших таборах від хвороб, виснажливої праці, важких умов, виробничих травм, недоїдання й холоду. Так, ужгородець Габор Молнар, котрий народився 26 серпня 1901 року, службовець, потрапив до табору в м. Свалява 17 грудня 1944 р. Був відправлений на роботу в російське місто Норильськ Красноярського краю, де і помер 20 травня 1952-го. Там його могила.
Інші причини
Хоч при визволенні Закарпаття від фашистських загарбників частинами Червоної армії великих боїв не було, все ж війна є війна, і смертей мирних жителів через бойові дії уникнути не вдалося. Найбільше таких жертв було у м. Чоп, залізничний вузол якого інтенсивно бомбардували 16 вересня і 7 жовтня 1944 року. Радянським військам довелося звільняти від фашистів цей населений пункт двічі — у жовтні та листопаді 1944-го.
За нашими даними, там загинуло і померло від ран 88 мирних жителів. Так, 15-річні школярі Шандор Андрейчик та Ілона Балог, домогосподарка Естер Бреза, 1860 р. н., деякі інші мешканці міста загинули під час авіаційного нальоту 16 вересня. Петер Колотушун, 1907 р. н., Зузанна та Іван Корлайсен, Ференц Купаш та інші загинули за таких самих обставин 7 жовтня, а Елек Роллей, Шарлотта Іллеш і Андраш Тюх померли від одержаних при бомбардуванні ран наступного дня. Ганна Іванівна Роман, 1925 р. н., із с. Довге Іршавського району та її однолітка й односельчанка Марія Чичура загинули 24 жовтня 1944 року під час артилерійського обстрілу.
Гинули люди й через інші причини. Євген Митрович із Хуста помер від вибуху ручної гранати 29 жовтня 1944 року; Георгій Пинзель, 1929 р. н., із с. Біласовиця Воловецького району загинув, підірвавшись на міні 10 жовтня 1944 р., а Терезія Бодак із с. Астей Берегівського району загинула з такої ж причини 14 грудня того ж року. Подібні випадки непоодинокі. Всього в томах обласної Книги Скорботи зафіксовано 386 таких жертв.
У наведеній у післямові таблиці в останній графі «Інші втрати» є цифра 227. Переважно це жертви сваволі й жорстокості фашистських недолюдків. Добре відомий у Закарпатті патріот Іван Рогач із селища Великий Березний був страчений нацистами 7 лютого 1942 року в Бабиному Яру в Києві. Є й інша версія його смерті. Як зазначено в збірнику архівних документів і матеріалів «Тернистий шлях до України», Іван Андрійович був убитий гестапівцями в Києві ще в грудні 1941-го.
Андрій Гашпар і Федір Нілабович із селища Воловець страчені окупантами в рідному краю під горою Бозьова. Серена Коер, 1913 р. н., із м. Берегового, вбита гортіївцями в 1941 році. Василь Врановський, житель міста Хуст, закатований окупантами в березні 1944 року. Така доля спіткала і Петра Білака з с. Підвиноградів, що на Виноградівщині. Гафія Бішко з с. Розтока Воловецького району вбита угорським жандармом за те, що не захотіла залишити свою хату при відступі загарбників у жовтні 1944-го. А Ганну Глебу, селянку с. Сойми Міжгірського району, застрілено того ж жовтня угорським вояком, коли брала воду з криниці, — за порушення комендантської години. Степан Фігур, учитель з смт Міжгір'я, був застрілений угорськими окупантами у ніч з 21 на 22 березня 1939-го на полі між дорогою і річкою. Були й інші випадки смерті людей. Наприклад, Марія Лазарович із м. Мукачевого загинула 31 березня 1943 р. при пожежі шпиталю в Житомирській області.
Отже, в умовах кривавої війни люди гинули в найрізноманітніших умовах і за різних обставин, причин.
Проте головною причиною загибелі переважної більшості мирних жителів, імена яких увічнено на сторінках томів обласної Книги Скорботи, були людиноненависницька расова політика і практика терору на території Закарпаття німецьких і угорських фашистів.
Антилюдське обличчя нацизму з його ідеєю расової й національної вищості було продемонстровано в усій своїй облудній сутності виразно і переконливо. І в цьому актуальність видання історико-меморіального серіалу.
Пам'ять про ті події потрібна не мертвим, вона потрібна живим. Тож коли нині в якій-небудь країні чи на рідних теренах побачимо на вулиці намальовану на паркані свастику або зухвалий змах руки з фашистським вітанням «Хайль!», коли почуємо чи прочитаємо огидні просторікування радикал-націоналістів про меншовартість деяких народів, згадаймо мільйони співвітчизників, загиблих від рук нацистів, а також слова перестороги полум'яного чеського патріота-антифашиста Юліуса Фучика: «Люди, будьте пильні!» На жаль, цей тривожний заклик залишається злободенним і в наші дні.
Дев'ятий том, як і попередні томи серіалу, випустили на високому видавничому і поліграфічному рівні Всеукраїнське багатопрофільне державне ордена Дружби народів видавництво «Карпати» і поліграфічне підприємство «Спектраль». Наклад видання — 1000 примірників.
Борис ГВАРДІОНОВ, відповідальний секретар Закарпатської обласної редколегії Книги Пам'яті
також у паперовій версії читайте:
назад »»»