АРАБСЬКІ РЕВОЛЮЦІЇ: НА РОЗДОРІЖЖІ
У грудні минулого року Туніс розпалив вогонь революції, який згодом перенісся на Єгипет, Лівію, Ємен і Сирію. Західний світ назвав ці поривання до свободи «арабською весною народів». Здавалося, що мусульманські країни Північної Африки досягли пункту неповернення і впевнено прямують до свободи, рівності і демократії, а, отже, тих цінностей, які становлять основу функціонування сучасних держав на Заході.
Європа і США відразу простягли руку допомоги революціонерам, які на той час самі ще не визначили спільних цілей і прагнень. Може, це сталося тому, що Європейський Союз і Америка прагнули повірити в прогресивний характер проголошених змін, а можливо, і тому, що тісні відносини з арабським світом завжди в інтересах обох західних потуг.
Протягом своєї довгої історії держави Африки і Азії пережили багато переворотів. Так сталося в Ірані, де шиїтський великий аятола Хомейні усунув із трону шаха Реза Пехлеві. Зрештою, так само було і в Тунісі, де президент Бен Алі в 1987 році повалив свого попередника Хабіба Бургібу і встановив у країні жорстоку диктатуру.
Тепер уже сам Бен Алі, який правив Тунісом, як власним обійстям, мусив рятуватися втечею. Під охороною кількох відданих офіцерів він тихцем утік з оточеного палацу до Саудівської Аравії. Коли Франція відмовила йому в притулку, він із вдячністю прийняв гостину монархів у Ріаді, незважаючи на те, що король Абдулла поставив умову повної його відмови від політичної діяльності.
Інші члени родини мусили залишитися вдома, і нині 25 родичів диктатора постали перед судом у Тунісі. Прокуратура звинувачує їх у розкраданні державного майна. Сам Бен Алі заочно засуджений на 35 років ув'язнення, хоч від самого початку було відомо, що Саудівська Аравія не видасть його і не допустить екстрадиції.
Утім, у Тунісі система диктатури й нині функціонує без особливих змін, незважаючи на відсутність диктатора. Поліцейське прослуховування діє, як і за колишніх часів; цензура радіо, телебачення і преси не скасована. Міністри фінансів і юстиції, звинувачені в корупції, були звільнені після тижневого процесу. Керівник охорони Бен Алі — Алі Серьяті, спійманий на фальшуванні документів, на незначний час опинився за ґратами. Нині він знову на свободі. Всі його колеги перебувають на службі, ніби ніколи і не було перевороту. Також більшість членів кабінету зберегла свої портфелі.
Виконувач обов'язків президента Фуад Мебаза, голова парламенту за часів Бен Алі, пообіцяв вільні вибори 24 липня. Потім цей термін переніс на кінець року. Тепер розпочалися розмови про весну наступного року. Ніхто його не підганяє, хоч конституція передбачає парламентські вибори протягом 60 днів після відставки уряду.
Американський публіцист Джордж Фрідман зауважив, що «швидкий розвал режимів, як це відбувалося у Східній Європі в 1989 році після падіння комунізму, не повторився в арабському світі. Три засади, які формували західне розуміння арабської весни народів, виявилися помилковими: віра в абсолютну непопулярність чинної влади; теза, що опозиція презентує переважну більшість народу, а також переконання, що жодна сила не зможе зупинити руху опору».
У Тунісі поліція розігнала натовп громадян, які стежили за першим днем процесу проти екс-президента Єгипту Хосні Мубарака. Для тунісців це було своєрідною виставою. Але єгипетське телебачення не показало прихильників і противників звинувачуваного президента, які мали сутички перед будинком поліцейської школи, де відбувається процес.
Важко сказати, який вирок буде ухвалено в Каїрі, та одне вже відомо: кривава революція мало що змінила в політичному житті Єгипту. Щоправда, втратили свої посади багато міністрів, а маріонетковий парламент припинив функціонування, однак та сама Вища військова рада, яка в минулому була справжнім інструментом влади диктатора, продовжує діяти в майже незмінному складі. Відмовляючись від посади 11 січня нинішнього року, Хосні Мубарак передав повну відповідальність за країну в руки голові ради, особисто відданого йому міністра оборони і начальника генштабу Мохаммеда Хусейна Тантаві.
Маршал Тантаві донині виконує свої обов'язки. Це від нього і решти членів військової ради залежить майбутнє Єгипту. Від нової легальної опозиції відбрунькувалися 15 малих партій, які не можуть знайти спільного знаменника для своєї діяльності і тому не мають впливу на військовий режим. Єдину, добре організовану політичну силу становить Партія свободи і справедливості, яка сформувалася на базі «Мусульманського братства». Раніше братство вважали бастіоном ісламського фундаменталізму, а нині воно знаходить партнерів для діалогу навіть у Білому домі.
Світова політика не знає сентиментів, особливо, коли опитування громадської думки показує, що брати мусульмани можуть отримати 40% голосів виборців на майбутніх виборах. Ось тільки дискусія про характер цих виборів відсувається з місяця на місяць. Очевидно, що чергового терміну, призначеного на кінець жовтня, також не буде дотримано. Партія свободи і справедливості відкидає проект нової конституції, вважаючи його занадто ліберальним. А без нової конституції не може бути ні парламентських, ні президентських виборів.
Іноземний капітал, чутливий до суспільних турбуленцій, пливе з країни широким потоком. Завмерли або скоротилися до невпізнанності галузі промисловості, позбавляючи джерел доходів найбідніших єгиптян. На відміну від 10-мільйонного Тунісу, країни, яка має широкий прошарок людей з вищою освітою і міцно вкорінений, активний на ринку капіталу середній клас, Єгипет не підніметься з економічного занепаду без міцної і добре продуманої підтримки США та заможних європейських та азіатських держав.
За даними інституту Афробіз, шанси на швидке економічне відновлення має Туніс. Найбільшим викликом для постреволюційної влади є вдосконалення системи управління, а проблемою — майбутній бюджетний дефіцит, викликаний необхідністю значного збільшення соціальних виплат та дотацій на енергію та продукти харчування, що вкрай необхідне, аби утримати внутрішній спокій. Скорочення багатомільйонних доходів від туризму Туніс буде змушений вирівняти політикою підтримки малих підприємств.
Ситуація у 80-мільйонному Єгипті значно складніша. Щоправда, державний секретар США Гілларі Клінтон обіцяла негайну допомогу на суму 150 млн доларів і — за умови згоди Конгресу — безмитний імпорт бавовни та інших товарів до Сполучених Штатів, але для найбільшої країни Африки це означає те саме, що аспірин для онкохворого. Також обіцяний кредит Світового банку в розмірі двох мільярдів доларів на будівництво нової залізниці і електростанції та на модернізацію іригаційної системи не розв'яже фінансових проблем країни над Нілом.
Для поліпшення життя бідноти необхідне радикальне подолання корупції. За часів Мубарака відбулася широка приватизація майже всіх провідних галузей промисловості. Найбільш привабливі підприємства, в тому числі вся нафтохімічна промисловість, стали власністю жменьки близьких до колишнього президента бізнесменів. Значна частина власності потрапила до рук кількох членів Вищої військової ради. Сумнівно, що генерали при владі і їхні працівники добровільно погодяться розстатись із загарбаним майном. І, як досі, на горизонті не видно жодної сили, яка може їх до цього змусити.
Нині погляд західного світу спрямовано в бік Лівії. США і ЄС поставили на повстанців, не знаючи ще їхніх намірів по-справжньому. Великій Британії і Франції не заважало, що Тимчасова національна рада у Бенгазі не опублікувала свого політичного маніфесту, не мала ні чіткої програми демократизації країни, ні підтримки об'єднаної опозиції. Революціонери розбилися на два табори — східний у Бенгазі і західний — у гористому регіоні поблизу Тунісу. Їхні протиріччя спричинили вбивство голови ради Абдули Фатаха Юніса, а єдиною спільною метою була розправа з Каддафі.
Після захоплення Тріполі падіння режиму стало фактом. Канцлер Німеччини Ангела Меркель чекала на цей момент, щоб обіцяти новій Лівії фінансову допомогу в розмірі 1,5 мільярда євро. ФРН від цього не зазнає жодних втрат, оскільки гроші будуть передані із заморожених рахунків Каддафі в Німеччині. Також Італія почала просувати свої інтереси: міністр закордонних справ Франко Фраттіні приїхав до Бенгазі, щоб нагадати голові ради, що багатомільярдні лівійські інвестиції в його країні — це не приватні внески Каддафі і його родини, а державна інвестиція, тобто не претендуйте на ці гроші, бо вони не ваші.
Та найістотніше питання залишається без відповіді: чи мають бачення післяреволюційної Лівії держави НАТО і як вони уявляють собі майбутні відносини з країною, де проживає замість одного народу 120 арабських і берберських племен? Коли мине ейфорія перемоги, майже напевно вибухне жорстока боротьба за поділ як матеріальних, так і політичних трофеїв. Спроба захоплення багатих нафтових родовищ може призвести до нової громадянської війни.
Лівійська революція досі не висунула харизматичного лідера, який зміг би запобігти черговому заколоту. Західний світ бачить можливість створення нового порядку на цьому посттоталітарному полі у формі хоч би якихось зародків демократичних структур якщо і не в дослівному розумінні, то принаймні як початку процесу демократизації.
Натомість існує підозра, що поки Лівія залишатиметься багатою на нафту, при кожній, навіть недемократичній, формі правління вона знайде підтримку прагматичного західного світу.
Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- ІРАНСЬКА ЗМОВА У ВАШИНГТОНІ?
назад »»»