ЖОВТНЕВІ «ПОЛІТИЧНІ БАРВИ»
Нинішня політична осінь в Україні видалася гарячою. Проте навіть на цьому загальному тлі тиждень, що минає, особливий. Події, що відбулися нині, можуть неабияк змінити життя не лише вітчизняної еліти, а й кожного, як любив говорити попередній президент, «маленького українця». Отже, уважніше погляньмо, до яких реалій ми підходимо і хто нас туди веде.
Сходили до Європи?
Схоже, що цього тижня остаточно завершилася епопея під умовною назвою «Як Президент України Янукович до Європи ходив». Події, що почали стрімко розгортатися одразу після винесення вироку Юлії Тимошенко, підійшли до своєї кульмінації. Нині ми отримали найбільше охолодження відносин між Україною та західним світом від моменту здобуття нашою державою незалежності.
Отже, на початку нинішнього тижня Віктор Янукович у різкій формі відреагував на заклики євроспільноти повернутися в демократичне і цивілізоване річище і принаймні дати шанс засудженій екс-прем'єрці Юлії Тимошенко на проведення справедливої апеляції. Імовірно, за новим законодавством, про що, до речі, говорив тиждень тому і сам український гарант. Зціпивши зуби, з натугою, але все-таки говорив. У перші кілька днів після негативної реакції європейців на вирок печерського «служителя Феміди» Президент був трохи приголомшений.
Однак цього тижня стало очевидно, що «партія війни» в його оточенні отримала перемогу. Тож офіційний Брюссель зробив заяву про те, що зустріч із українським Президентом наразі відкладається на невизначений термін.
Таке враження, що посадовці, до чиїх обов'язків входить хоч сяк-так формувати президентський порядок дня, упродовж останнього тижня перебували в розгубленості. Ще минулого вікенду, коли з Європи уперше пролунав сигнал про небажаність візиту Януковича до Брюсселя саме тепер, у прес-службі Міністерства закордонних справ якось невпевнено заговорили про те, що... Янукович нібито зовсім не планував відвідувати столицю Євросоюзу. Мовляв, 20–21 жовтня його стопи мають бути спрямовані до територіально віддаленіших Куби та Бразилії.
Проте у понеділок український Президент в інтерв'ю провідним інформагенціям почав розмірковувати про протилежне. Він заявив, зокрема, що поїде до Брюсселя навіть попри нинішнє охолодження у відносинах. «Європейці поки не підтвердили зустрічі, але я їду в четвер у будь-якому випадку в тому напрямку»,— спробував зробити непогану міну при провальній грі український Президент.
Та вже наступного дня із Брюсселя замість запрошення надійшла інша інформація. Офіційний представник Європейської комісії Піа Хансен заявив, що візиту не відбудеться: «Ухвалено рішення перенести цей візит на більш зручний момент у наших двосторонніх відносинах». Себто не хоче Віктор Федорович дослухатися до позиції євроспільноти — ніхто його до цього не змушуватиме.
До речі, як і за часів Леоніда Кучми, нинішня так звана багатовекторність демонструє справедливість приказки про те, що святе місце порожнім не буває. Так, у момент різкого погіршення відносин із Євросоюзом Віктор Янукович провів зустріч зі своїм російським колегою Дмитром Медведєвим. Про тонкощі нових «домовленостей» ми, напевно, матимемо можливість дізнатися (про так звані Харківські угоди громадськість також дізналася не відразу).
Поки що очевидно: коли угода про асоціацію між нашою державою та Європейським Союзом не побачить світ найближчим часом, на нас може чекати інший «союз»: троїсте митно-геополітичне утворення РФ, Білорусі та Казахстану. Медведєв знову прямим текстом вказав В. Януковичу, що якихось особливих форматів входження до цього конгломерату не може бути, натякаючи на виголошену українським Президентом ще навесні «митну формулу» три плюс один.
Словом, геополітичні шарахання тривають. Ось тільки запитання: як довго? Адже навіть деякі публічні висловлювання Віктора Януковича, здавалося б, на неполітичні теми, змушують замислитися. Скажімо, у січні в Давосі він щиро бажав побачити у фіналі Євро-2012 на столичному стадіоні гру збірних України та Польщі. А цього тижня, поспілкувавшись із Д. Медведєвим, не менш щиро виступив за фінальний матч Україна — Росія. Зрештою, чому дивуватися, панове. Усе це називається «багатовекторністю».
Справа Тимошенко: семи років уже мало...
Тим часом людина, засудження якої спричинило такий шквал критики щодо української влади, залишається за ґратами. Немає жодних натяків на пом'якшення вироку. Принаймні тим, хто сподівався на ухвалення законодавчих змін, які б дозволили декриміналізувати статті, за якими було засуджено Юлію Тимошенко, «регіонали» дали вичерпну відповідь. «Ми не збираємося змінювати законодавство заради однієї людини. Який посил ми зробимо суспільству?» — заявив цього тижня керівник фракції ПР у Верховній Раді Олександр Єфремов.
Така заява головного парламентського «регіонала» змусила бютівців заявити про початок процедури розпуску чинної Верховної Ради. Депутати з фракції Юлії Тимошенко привселюдно біля парламентської трибуни зібрали підписи з відповідною вимогою. Судячи з того, з якими кислими виразами обличчя вони робили цю процедуру, схоже, вони й самі чудово розуміють її безперспективність. Тож акція певніше за все нагадувала фразу з Михайла Жванецького: «Процес завжди важливіший за результат. Бо процес — це життя, а результат — це смерть».
Утім, представники влади також не відзначаються далекоглядністю. Ненависть і страх перед Тимошенко в сильних світу цього такі великі, що нині вони з усіх сил намагаються реанімувати ще одну трохи призабуту справу проти Юлії Володимирівни — справу корпорації «Єдині енергосистеми України» (ЄЕСУ), що її екс-прем'єр очолювала в середині 90-х.
Розвиток цієї справи може виявитися ще абсурднішим, ніж попередня під керівництвом Родіона Кірєєва. Річ у тім, що в суспільній свідомості ще від часів «пізнього Леоніда Кучми» чітко окреслилася така формула: якщо проти Юлії Тимошенко не залишилося аргументів, потрібно діставати справу ЄЕСУ.
Ця газово-політична «жуйка», здається, набила оскомину всім. Проте, як виявилося, СБУ, що реанімує її, в цьому переліку є винятком. А даремно. Головний лейтмотив тієї справи — буцімто невиплачено 405 мільйонів доларів російському міністерству оборони. Упродовж багатьох років хто тільки не займався цією справою, намагаючись довести провину Юлії Тимошенко,— суди, парламентські слідчі комісії, українські та російські урядовці. А віз, як мовиться, й нині там. Інакше Юлію Тимошенко засудили б уже так давно, що вона могла б устигнути на волю вийти.
Одне зі звинувачень у тих «бородатих» справах зводиться до того, що тодішній уряд Павла Лазаренка нібито надавав державні гарантії російській стороні: якщо скандальна корпорація в повному обсязі не розраховуватиметься за газ, борги ляжуть на плечі нашої держави.
Довести наявність таких гарантій досі не вдавалося. Більше того, це було б невигідно державі, бо фактично поклало б на її плечі додатковий фінансовий тягар. Наразі ініціатори поновлення цієї справи наполягають на існуванні таких гарантій уряду. Тому ситуація ризикує набути ознак цілковитого абсурду. З одного боку, влада інкримінує Юлії Тимошенко перевищення нею службових повноважень за давання директив на підписання газових угод-2009, котрі немовби завдали Україні збитків. З іншого — чинний уряд добровільно готовий визнати гарантії за старі борги ЄЕСУ.
Цікаво буде подивитися за розгортанням цієї ситуації, якщо її таки доведуть до суду. Неупереджені й стовідсотково незалежні українські судді в гонитві за справедливістю можуть винести рішення на кшталт: визнати Юлію Тимошенко винною, після чого вітчизняний Кабмін змушений буде сплатити російському міністерству оборони згадані 405 мільйонів доларів. Дарма, що російські колеги цих коштів нібито не просять. Чого не зробиш задля справедливості щодо держави та Юлії Тимошенко!
Цей абсурд є найбільшим, але не єдиним. Бо справа ЄЕСУ вичерпала себе ще й за терміном давності. Юлії Тимошенко інкримінують злочини, передбачені ч. 5 ст. 191 Кримінального кодексу. Це «привласнення або розтрата чужого майна, яке було ввірене особі чи перебувало в її віданні, і вчинено в особливо великих розмірах або організованою групою».
Згідно із законом, такі злочини караються позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років, а термін давності по них — десять років.
Нагадаймо, що Павло Лазаренко, котрий буцімто надавав урядові гарантії й таким чином прикривав сумнівну діяльність «Єдиних енергосистем», перестав бути прем'єр-міністром і взагалі мати якесь відношення до українського уряду влітку 1997 року. Тож зазначений термін давності сплив ще кілька років тому. Чого, по ідеї не можуть не знати в Генпрокуратурі та СБУ. Хоч... Чого тут дивуватися, якщо справи в нашій державі виписуються так, що в них з'являється, скажімо, 31 квітня і подібні нісенітниці.
ПР готова ухвалити закон, що забороняє сонцю світити
Хоч би там як, а одну відверту нісенітницю цього тижня вдалося подолати. Ідеться про скасування парламентом свого ж рішення про скасування в Україні так званого зимового часу, а точніше природного, біологічного часу, за яким мають жити громадяни нашої держави.
Ще 20 вересня Верховна Рада ухвалила попереднє «соломонове» рішення, після чого в державі піднявся суцільний переполох. Працівники Гідрометцентру, експерти обсерваторії й навіть міністр із надзвичайних ситуацій Віктор Балога в один голос закликали парламентарів не гратися з часом і, образно кажучи, припинити крутити ним, як циган сонцем.
Питання про «час» було ключовим на одному із засідань Закарпатської обласної ради. Ще б пак, найзахідніша область України за таких умов змушена була розпочинати трудовий день затемна.
Узагалі в Україні не перший раз порушують питання про доцільність коригувати час двічі на рік. Мовляв, біологічний ритм людини важко перебудовується під час таких переходів. Коли вели відповідні дискусії, мали на увазі недоцільність переходу на так званий літній час (котрий за своєю суттю є неприродним і був установлений тільки для сякого-такого заощадження електроенергії в масштабах держави).
До слова, не лише в Україні діють такі переходи. Більшість держав Європи також користується цим, можливо, не надто досконалим механізмом. Цього року ідея скасувати переходи на літній час прийшла до наших північних сусідів — росіян. Одразу низка українських ні від кого не залежних депутатів вирішила й собі провести таку «часову реорганізацію». Але чомусь так, щоб зрівнятися в часовому вимірі з Москвою. До чого тут опіка за нещасними українцями, що негативно перебудовуються до переведення годинників?
Неймовірний спротив, улаштований різними інституціями, змусив спікера парламенту Володимира Литвина уважніше поглянути на те, що ж він разом зі своїми «підопічними» наробили. Литвин навіть мав мужність визнати власну помилку і цього пленарного тижня твердо вирішив повернути Україну до природного часового поясу. Та де там! «Регіонали», котрі, схоже, вважають, що їм уже підвладні навіть закони природи, побачили в намаганні відновити «зимовий» час... якийсь політичний підтекст.
Найбільше переймався цим питанням «куратор» усіх голосувань фракції ПР Михайло Чечетов. Десь разів п'ять він прокричав, що «рассмотрение этого вопроса именно сегодня — это удар в спину нашим Президенту и Премьер-министру, которые синхронно встречаются со своими российскими коллегами». «Мы что, хотим сорвать переговоры?»,— аж захлинався М. Чечетов під здивовані погляди бютівців, «нашоукраїнців», «литвинівців» і навіть комуністів. Одного разу М. Чечетов говорив настільки емоційно, що навіть проговорився: «Лучше всего было, когда мы жили по московскому времени». Коментарі, як кажуть, зайві. Що тут можна сказати. Якщо людина здатна помітити «политическую пыль» навіть в такому питанні, то чом би не політизувати, скажімо, теорему Піфагора? Чи найпростіший арифметичний приклад, що 1+1=2...
На щастя, уже ввечері того пленарного дня, мабуть, дочекавшись завершення переговорів «двух президентов» і таким чином ліквідувавши «удар в спину», депутати повернулися до цього питання і віддали шану його величності Хроносу, гнівити якого не радили навіть стародавні мудреці. Поки що здоровий глузд, хоч і з запізненням, переміг. Однак тільки в одному питанні, і то — чи надовго?..
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»