ПОВІЙ, ВІТЕР, З УКРАЇНИ В УСІ УСЮДИ
Валерія Вітера змалку спокушали дві музи — Музика і Кіно. Та він віддав перевагу малярству. Хоч талант музичний він має дивовижний. Корифей радянського хорового мистецтва Олександр Свєшников пропонував їхати вчитися до Москви. Згодом у фільмі «Українська рапсодія» Сергія Параджанова юний Вітер, виконуючи роль німецького хлопчика, божественно проспівав «Аве, Марія».
Але освіту він здобував спочатку у Київській художній школі, а потім у Київському художньому інституті. Та музика вперто вабила. У шістдесятих Валерій Вітер співає в складі ансамблю «Березень», згодом стає солістом університетського гурту «Веснянка». Притому малює, малює... Чергова спокуса постала у вигляді ВІА «Кобза», що швидко набув статусу, як нині кажуть, культового. Вітер віддав колективу півтора десятка років життя, об'їздив увесь Радянський Союз і світ від Канади до Японії.
І знову-таки Валерій не полишає малювання. У 1987 р. він робить вибір і зосереджується на діяльності художника-професіонала. Виставки, нагороди в Україні та за її межами. Престижні музеї вважають за честь мати в колекціях його роботи.
Однак у новому тисячолітті музика знову спокушає невгамовного Валерія Вітера: він створює (чи відновлює) ансамбль «Кобза-Оригінал». Концерти, записи (диски гуртові й сольні). Стає остаточно зрозуміло: Валерій Вітер немислимий в одній іпостасі. Це образотворчо-музична особистість, дивовижно талановита в обох проявах: як плакатист, аквареліст, портретист і співак, автор композицій, продюсер.
А ще Валерій Вітер володіє вражаючим талантом пам'ятати: найкращі, найплідніші миттєвості і здобутки свого життя, своїх батьків, друзів. Він доброзичлива людина, яка притягує до себе інших, неймовірно світла, і це сяйво випромінюють його плакати, картини і пісні.
— Пане Валерію, життя митця — це щоденні підсумки. Які з них були найзначиміші останнім часом?
— Найзначиміше для художника — персональні виставки. Їх я намагаюся робити щороку, інколи двічі на рік. За кордоном мої плакати живуть своїм життям, навіть демонструють їх на виставках (як згодом я дізнаюся) у Манчестері, Брно.
Відбулася виставка портретів у галереї «Неф» у Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику. На них зображені здебільшого мої друзі-однодумці, видатні люди України: Юрій Рибчинський, Ніна Матвієнко, Алла Кудлай, художник-мініатюрист Микола Сядристий, бізнесмени, дівчата, жінки. Звісно, я намалював портрет коханої дружини. Цю виставку я об'єднав з творчими музичними вечорами, які раніше проводив на Андріївському узвозі у 2004-2005 роках. Відновив їх в «Арт-кав'ярні»: щочетверга презентував програми, складені з українських, російських, циганських романсів, військових, бардівських, вуличних пісень, на вірші Сергія Єсеніна тощо, — на основі дисків, які випустив. Співав твори з репертуару ансамблів «Березень» (я мав честь співати у першому рок-гурті в Україні) і «Кобза».
Останній мій диск — «Біла мрія» на слова Миколи Сядристого. До нього увійшло дванадцять пісень. Між ними — поетичні рядки-містки, які записав мій друг Олександр Ігнатуша, чудовий актор, володар прекрасного голосу, який в Україні для мене є тембрально найкращий. Все органічно поєдналося.
— Чому поетично-музичний збірник названо «Біла мрія»?
— Тому що Сядристий дуже любить білий колір, тобто чистий. Зрозуміло, що «Біла мрія» спонукала до презентації і кількох концертів.
Кілька вечорів я присвятив моїм батькам. Вони пройшли дуже складний життєвий шлях (війну, повоєнні часи). На пам'ять про них я записав два диски пісень, пов'язаних з війною, — «Діна» і «Сергій» (за іменами мами й тата). У фіналі ми разом співаємо пісню «По долинам и по взгорьям».
На ці камерні музично-поетичні вечори приходили мої друзі зі своїми друзями, дехто по чотири-сім разів. Майже п'ятсот осіб їх відвідало. Мені допомагали соратники-музиканти Олександр Лисенко (синтезатор-фортепіано) і Георгій Гарбар (флейта, вокал). Я співав і грав на гітарі.
— Ваші концерти разюче відрізняються від усього мною баченого.
— За домовленістю з дирекцією Києво-Печерського заповідника всю організацію я брав на себе, зокрема запрошував публіку: друзів, знайомих, колег (від них поширювалася ланцюгова реакція). Приходили представники різних видів мистецтв, дипломати. На кожному концерті був цікавий гість: Юрій Рибчинський, Ніна Матвієнко, дипломат Володимир Огризко, художник-академік Андрій Чебикін... Я не просто оголошував номер і співав, а розповідав про своє життя, друзів, про історію творів. Потім хтось із публіки щось теж пригадував, так виникала співбесіда. Принагідно можна було випити келих вина, філіжанку кави, перекусити. Вечір тривав понад три години.
— Ви не сказали, що лунало багато дотепів і жартів.
— Так, усе було замішано на гуморі, звучали анекдоти, веселі спогади-бувальщини-байки.
У моєму арсеналі одинадцять різних програм, близько трьохсот пісень було використано. Свої імпрези я поєднував не тільки з відкриттям власної виставки, а й з виставками інших художників, наприклад Равіля Акмаєва, мого друга з Донецька. Тобто люди, які прийшли до нього на виставку, потім автоматично залишилися на концерті. Або, скажімо, була виставка угорської карикатури, яку запропонував зробити голова Товариства українсько-угорської дружби Тібор Вашш. Для неї ми навіть вивчили угорську пісню.
Останні два сезони були дуже насичені, напружені й тяжкі, бо була ще робота в майстерні: я малював акварелі й олійні портрети. А ще потребувала часу маленька донька. Та завдяки цьому я живу.
— Ви людина весела й жартівлива. Розкажіть навскидь якусь хохму з життя художників.
— Веселих пригод було море. Пригадую давню, коли ще працював у «Кіноплакаті». Майже щотижня я випускав плакат під якусь прем'єру фільму. Працювати доводилося напружено, інколи всю ніч. Після худради (до речі, корисна річ, друзі радили, як краще зробити), коли розумієш, що робота схвалена, буде надрукована, і ти отримаєш гроші, з колегами ми йшли відзначити удачу. П'ємо вино, розслабляємося. Якось усіх повеселив мій друг плакатист Толя Іконников, чоловік народної артистки СРСР балерини Валентини Калиновської. Його майстерня була на Костьольній. Виходимо з неї у час пік на Хрещатик, щоб перейти на інший бік до кав'ярні. До підземного переходу досить довго йти, а через Хрещатик — швидко. Ми пішли підземним переходом, а Іконников зобразив каліку, язика вивалив і зашкутильгав через вулицю. Міліціонер зупинив транспорт заради хворої людини... Дружина Іконникова Валентина випадково проходила повз, вражено вирячилася на нього, докоряє: «Толю, я розумію, що можна випити, але ж не до такої міри». А тут і ми підійшли. Вона каже: «Бери з них приклад». Всі від душі сміялися. Ми досі при зустрічах пригадуємо цю хохму.
Багато непередбачуваного було під час поїздок за кордон. У Фінляндії я був одинадцять разів, жив у своїх друзів. Малював портрети і оселі. Якось замовили намалювати садибу багатих людей, котрі мали 750 гектарів землі з потужним фермерським господарством.
Мене привезли на машині. Я почав малювати п'ятиповерхову будівлю, яка мала вигляд чи то палацу, чи то ангару. Раптом біжить хазяїн господарства, каже: «То корівник. А наша оселя одноповерхова, ось там стоїть».
Майже всі фіни живуть в одноповерхових видовжених будинках (а наші крутелики будують три-чотириповерхові вілли за височенними парканами). У фінів зазвичай кілька кімнат, сауна, на другій половині діти живуть, тож нічого зайвого, все скромно. Заможні люди, але все рахують. Особливість фінського побуту: великі потужні холодильні камери, іноді на цілу кімнату. Запасливі. Навіть туші лосів зберігають (якщо полюють), упродовж року електроножем відрізають при потребі для приготування їжі.
— Вас знають передусім як плакатиста. Ви зазначили, що на Заході плакат цінують, відбуваються виставки. А що в Україні?
— Колись жанр плаката був вельми популярний у всіх радянських республіках. Існувало видавництво «Політвидав», асигнувалися шалені гроші на видання плакатів — агітаційних, меморіальних, екологічних, історичних, до різних подій — мільйонними накладами. Був кінематографічний плакат, театральний, музичний...
У лихі дев'яності це жанрове розмаїття зійшло нанівець. Якийсь час я ще знаходив замовлення, зокрема, для мерії французької Тулузи створив одинадцять плакатів, які заохочували відвідати певні спортивно-культурні заходи: футбольний матч, тиждень української кухні, виставки скульптури, живопису, фотографії, шаховий турнір, концерт симфонічного оркестру...
Нині спостерігаємо досить примітивне ставлення до рекламного плаката і його створення: він перетворився в набір елементів з інтернету.
— Фотошопівський колаж плюс слоган.
— Так, дешева юшка. Справжній плакат коштує досить дорого. Це фактично оригінальна картина. Однак бізнесовим структурам, банкам легше замовити сурогат якійсь дівчині, котра на комп'ютері щось скалапуцяє. Така продукція засмічує простір Києва і країни, від неї мало користі, і хоч певну функцію вона виконує, але творчої, художньої складової в ній майже немає. Плакат стає дієвим, коли за нього береться художник-професіонал, тоді твір має шанси жити не тиждень, місяць, а рік чи десять. Багато моїх плакатів з роками не втрачає актуальності, вони ніби створені вчора чи сьогодні.
На Заході люди розуміють, що таке плакат і що таке гарний плакатист. Майстрів цінують по обидва боки океану, скажімо, у Польщі чи Японії в потужних видавництвах, корпораціях, що видають диски з музикою і фільмами, працюють відомі художники, котрі створюють оригінальні речі і отримують за це добрі гроші. У нас же культура жебракує, ледь виживає. Театр ще сяк-так тримається, кінематограф убито, письменники гонорари не отримують...
— Як відлунює ваше минуле — участь у легендарній «Кобзі»?
— Цього року відбулася визначна, ювілейна, подія в українському музичному осередку. 20 жовтня 1971 року в клубі «Харчовик» на Подолі пройшов перший концерт вокально-інструментального ансамблю «Кобза». Сорок років тому народився чудовий колектив, який згодом видав кілька платівок, об'їздив увесь світ. Кого знали за межами нашої країни? «Кобзу», київське «Динамо», Ніну Матвієнко, потім Чорнобиль. Тепер знають братів Кличків. Кожен час характерний знаковими постатями і подіями, про які варто згадувати.
Тож зібрали перший склад «Кобзи», концерт зробили.
— Назвіть фундаторів — перший склад ансамблю.
— Бандуристи Володимир Кушпет і Кость Новицький усе придумали (перший нині викладає бандуру у Срітівській школі і Національному університеті культури, другий — у Національній музичній академії). До них приєдналися флейтист і співак Георгій Гарбар, барабанщик Анатолій Лютюк, бас-гітарист Олександр Рогоза (він, до речі, сам зробив бас-гітару, схожу за формою на кобзу) і я, соліст Валерій Вітер. Першим керівником «Кобзи» став Олександр Зуєв (Царство йому Небесне), який створив багато пісень і аранжувань.
Цікаво, що наші платівки не мали назв. Тоді ми всього страхалися, як «Пісняри» й інші ансамблі. Уже під час перевидання дисків я придумував назви. Перший назвав «Лісова пісня» за чудовим твором Олександра Зуєва, який був дуже популярним в Україні, Америці, Австралії... Пісню замовляли, коли ми були на гастролях. Друга платівка отримала назву «Ішов кобзар» за піснею Олега Ледньова, другого керівника «Кобзи». Третю (збірну) я назвав «Спомин», бо вже чотирьох наших хлопців не стало. Це спомин про них, наше спільне творче життя, про те, що колись була справжня молода «Кобза».
— Яке відношення до ювілейної дати «Кобзи» має однойменний гурт під керівництвом Євгена Коваленка?
— Він ніякого стосунку до її створення не мав, прийшов до гурту в 1975 році. Без нього ми стали лауреатами на всесоюзному конкурсі у Мінську, випустили першу платівку... Тридцятиріччя начебто свого існування «коваленківці» відзначили у Палаці «Україна» концертом за гроші спонсора Андрія Толчанова. Жодного учасника з оригінальної «Кобзи» не запросили на святкування. Це, звісно, неправильно. Люди в залі не знали правди, думали, що на сцені справжня «Кобза». Не хочу про це згадувати. Якщо вони святкуватимуть сорокаріччя, то це також буде блюзнірством.
Моя «Кобза original» 21 жовтня їде в Тернопіль з концертом. Ми там у березні виступали в чудовому палаці. У Полтаві співали на святкуванні ювілею ансамблю «Краяни» серед таких корифеїв, як ансамблі «Пламя», «Самоцветы», «Ватра» та багатьох інших відомих колективів і солістів.
У Львів на шістдесятиріччя Володимира Івасюка також запрошували «Кобза original». На вечорі пам'яті композитора Ігоря Білозіра ми виступали у Львівському оперному театрі. Тож на великі імпрези нас запрошують. Ми горді з того, що нас пам'ятають і добре приймають.
— До речі, хто з українських виконавців Вам подобається?
— Насамперед мені подобаються красиві, мелодійні пісні з глибокими поетичними текстами, які виконують хорошими голосами. Енергетикою, українським світобаченням ваблять «Гайдамаки»; філософією, текстами класиків, духовною, вокальною й інструментальною міццю — група «Кому вниз»; поетичністю, вишуканістю, віртуозністю — «Піккардійська терція» і «Менсаунд». Із солістів люблю давно відомих Іво Бобула і Ніну Матвієнко.
Нещодавно почув якийсь музичний хіт-парад, перше місце посіла Вєра Брежнєва. Я пригадав передачу, в якій ішлося про те, як цю красуню взяли до «Віагри». Вона сказала: «А я ж співати не вмію». Заспокоїли: «Це не страшно, ми тебе навчимо». От і вийшло — наспіх навчена людина виборює перше місце у рейтингу. Я із жахом подумав: «А якщо так буде серед лікарів?» Звання найкращого замінятиме вміння лікувати-оперувати.
— Це ж стосується представників інших професій...
— Страшнувато стає. Треба все-таки бути професіоналом у будь-чому. Треба вміти співати. Для мене критерієм є поїздки на село, де збираються родичі за столом і кажуть: «Заспівай щось». Я їжджу в мамине село Катеринівка Лозовського району на Харківщині і до батькового села Кірове Горіхівського району на Запоріжжі. Просять — і я співаю на повну.
Я не розумію шептунів, що заполонили нашу естраду і без студійної апаратури не здатні заспівати серед людей. За скрегіт-шурхіт з рота в селі і пику можуть натовкти. Можна, звісно, як наш співучий ректор, свій шепіт-несмак накласти на двадцятиголосий хор, однак його навіть це не рятує.
Пригадую ще такий момент. Якось у ресторані «Київська Русь» було весілля сина мого друга Олексія Рибака, який працював послом у Фінляндії, Лівії. Він попросив: «Валеро, заспівай щось». Я підійшов до музикантів: «Хлопці, закомпонуйте мені, скажімо, «Стоїть гора високая». Вони вирячилися: «Не зможемо, ми ж грати не вміємо».— «Як так?» — «У нас «самограйка», ми натискаємо кнопочку і під фонограму співаємо».
Це теж страшно. За кордоном у ресторанах музиканти грають і співають тільки живу музику. Інакше їх на шматки порвали б і заборонили виступати решту життя.
Тож художники малюйте, співаки співайте, вчителі викладайте, лікарі лікуйте...
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»