ВИСОТА ДОБРОТИ
У місті Суми цю подружню пару знає багато людей. І не лише тому, що обоє уславили себе довголітньою й плідною працею на ниві медицини, а й тому, що дружно, з любов'ю пройшли разом 66 літ, адже побралися у вересні переможного 1945-го... Ідеться про сумських лікарів Ірину Костянтинівну Єгорову та Сумбата Тартатовича Капрельянца.
1.
Від самого дитинства Іринці довелося переживати труднощі. Оскільки батько помер, коли їй виповнилося лише три рочки, то весь тягар виховання доньки ліг на плечі її матері — Єлизавети Євгенівни, котра походила з дворянської родини, була людиною інтелігентною, освіченою — викладала російську мову та літературу в навчальних закладах Харкова. Про маму в Ірини Костянтинівни лише якнайкращі спогади.
— У шкільні роки,— пригадує вона,— я була допитливою і начитаною дівчинкою. Хоч і важко було визначитися, все ж дуже мене приваблювала медицина й біологія. Тож після закінчення середньої школи й подала документи до 2-го Харківського медичного інституту. Отже, у вересні 1939-го я стала студенткою. Радості моїй не було меж. З кожним днем все більше розуміла, що вибір зроблено правильний.
Ірина Костянтинівна згадує про те, що саме в тому, тридцять дев'ятому, першокурсником цього ж вузу став симпатичний, чорнявий вірменин Сумбат Капрельянц. Навчалися на одному курсі. І невдовзі закохалися. На все життя. Звичайно, як і інші студенти, Ірина й Сумбат мріяли жити дружно й щасливо. Уранці, 22 червня 1941 року, вони в читальному залі готувалися до екзамену. А десь ближче до обіду, вийшовши на вулицю, Ірина почула екстрене повідомлення ТАРС зі страшним словом — «війна!» І студентам-медикам довелося складати іспити уже в госпіталях і на передових позиціях.
Саме тоді на цілі чотири роки й розійшлися долі Ірини Єгорової та Сумбата Капрельянца, які щойно закінчили третій курс медінституту. Він залишився в прифронтовому Харкові, а вона разом з навчальним закладом була евакуйована до Оренбурга (тоді — Чкалов). Диплом про вищу медичну освіту одержала 1943-го. Одразу разом із подругами зголосилася на фронт. Більше тижня добивалася дозволу, аж поки потрапила до польового пересувного госпіталю № 2889 31-ї армії 1-го Українського, а потім 3-го Білоруського фронтів. Ірина стала ординатором хірургічного відділення... Пройшла бойовими дорогами Білорусі, Польщі, Східної Пруссії.
Ірина Костянтинівна згадує:
— Добре пам'ятаю один із грудневих днів сорок третього, коли наш польовий госпіталь дислокувався на території Польщі. Ми ледь встигали приймати поранених. Хоч у війні і настав перелом, однак бої ще були запеклі. Майже не відходила від операційного столу. Це нагадувало якийсь нескінченний конвеєр, зітканий із болю, стогонів, крові. Хоч і кажуть, що медики звикають до подібного, але то неправда: все побачене і пережите залишило рубці на душі і в серці. Мені й досі вчувається дзенькіт металевих осколків, які виймали з тіл поранених і вкидали до відра. Як говорили на фронті, з того вийнятого металу можна було виготовити кілька танків. І це не перебільшення.
Траплялося, доводилося обробляти 150–200 поранених за добу. Винести, пережити подібне зміг би далеко не кожен мужчина-хірург, а вона витримала. Кілька годин передрімавши в ординаторській, знову ставала до операційного столу. Антибіотиків не було. А доводилося робити складні операції, навіть трепанації черепа...
Якось командир підрозділу очікував на приїзд представників штабу. Мовляв, їдуть з приємною місією — вручати бойові нагороди. Вишикували тоді усіх медиків, у тому числі й Ірину та її подругу Флору. Коли дійшла черга до медалей, то назвали і прізвище Єгорової. Гордість охопила її душу. Хоч вона все-таки не вважала себе бійцем Червоної Армії. Однак, як роз'яснили молодим лікарям, медики — це ті ж самі воїни, які повертають у стрій поранених. Тож новий, 1944-й, зустрічала з нагородою «За бойові заслуги».
2.
Довгожданий День Перемоги старший лейтенант зустрічала поблизу Берліна — в містечку Бунслау. На одній із колон рейхстагу залишила і свій автограф: «Ми з Харкова. Були тут 13 травня. Іра і Флора».
Війна закінчилася. Невдовзі весь склад польового госпіталю № 2889 був переведений із Німеччини до Львова, де й був реформований, а Ірина Єгорова продовжила службу заступником начальника медичної служби мотомеханізованого полку в місті Дубно Рівненської області. У вересні того ж сорок п'ятого, через чотири роки після розлуки з коханим, вона поїхала у відпустку до Харкова. Тут вона зустрілася з Сумбатом Капрельянцем: обійми, сльози щастя і усмішки. У вересні сорок п'ятого Ірина і Сумбат відгуляли весілля.
Роки воєнного лихоліття нелегкими були і для Сумбата Тартатовича. Під час окупації від рук гітлерівців загинув його батько. Після визволення Харкова, разом із передовими частинами Червоної Армії, юнак брав участь у бойових операціях.
І ось, нарешті, довгождане мирне життя. Сумбат продовжив навчання в медінституті. Невдовзі в молодого подружжя народився син, якого назвали Олександром. А тим часом Сумбат Тартатович отримав направлення на роботу дільничним терапевтом до Латвії. У Прибалтику поїхала вся родина. Ірина Костянтинівна завідувала амбулаторією. Там у них народився ще один син — Арсеній.
Та обставини склалися так, що подружжя повернулося в Україну, лише тепер не в Харків, а в зеленошаті Суми. Місто сподобалося й Ірині Костянтинівні, й Сумбату Тартатовичу, які мешкають в обласному центрі ось уже понад шістдесят літ.
Спочатку в Сумах Єгорова працювала на посаді хірурга обласного онкодиспансеру, згодом очолила цей лікувальний заклад. Проявила себе добрим організатором. З її ініціативи в практику лікування були впроваджені радіоактивні ізотопи. Спеціалісти диспансеру почали застосовувати прогресивну діагностичну і терапевтичну рентгенівську апаратуру. До штату обласного онкодиспансеру почали залучати кращих спеціалістів-медиків. І вже через короткий час цей лікувальний заклад став одним із кращих і в області, і в Україні.
Тож коли виникло питання, кого призначити головним лікарем обласної лікарні, думка була єдиною — Ірину Єгорову. Майже за чверть віку на цій посаді невеличкою, але енергійною, кмітливою й принциповою жінкою було зроблено немало добрих справ. Відкривали нові відділення, зокрема пульмонологічне, нейрохірургічне, гематологічне, дитяче неврологічне. Крім того, обласна лікарня надавала значну консультаційну та методичну допомогу районним лікарням. Тоді ж було створено й службу санітарної авіації. Уперше в області відкрили відділення дитячої хірургії, анестезіології та інтенсивної терапії. В обласній лікарні тоді була одна з кращих в Україні клінічно-діагностична лабораторія. Але найбільше пишалася Ірина Костянтинівна колегами. Одні були її побратимами, інші — учнями.
Авторитет цієї жінки на Сумщині безсумнівний. Недарма ж поряд із бойовими нагородами — орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ступеня, численними медалями — її працю пошанували орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора. Їй присвоєно звання заслуженого лікаря України. А вже в нинішні дні нагороджено орденом Богдана Хмельницького, багатьма медалями. Має звання полковника медичної служби.
Та основна нагорода для Ірини Костянтинівни — то визнання і вдячність людей, з якими вона працювала і яких лікувала. А їх у Сумах і в області — безліч.
Сумбат Тартатович всі ці роки теж сумлінно трудився — був терапевтом, очолював ендокринологічне відділення обласної лікарні. Десь через рік після приїзду в Суми він роздобув старий електрокардіограф, налагодив його і вперше в обласній лікарні пацієнтам почали робити електрокардіограму серця. Коли почали надходити до лікувально-профілактичних закладів нові прилади, Сумбат Тартатович організував курси і проводив заняття з набуття навичок роботи з технікою.
3.
Минали роки, підростали діти, які пішли шляхом своїх батьків. Старший, Олександр, закінчив Харківський медичний інститут (той, що й батьки). Там і залишився працювати. Нині він — доктор медичних наук, професор. Працює в галузі кріобіології та кріомедицини. Молодший, Арсеній, теж доктор наук, професор. Він очолює один із відділів Московського інституту імені Баха.
Ірина Костянтинівна й Сумбат Тартатович сповідують принцип: не хлібом єдиним живе людина. Варто лише зазирнути до скромної квартири, де вони мешкають,— і все стане зрозумілим: вражають стелажі з унікальними книгами, що зібрані за десятки років. Крім класиків художньої літератури, на полицях — література з філософії, психології, праці античних філософів Платона, Арістотеля, а також просвітителів XVIII–XIX ст. — Декарта, Вольтера, Гельвеція, Дідро, Гегеля, Фейєрбаха, Шопенгауера та інших великих мислителів. Окрім книг, подружжя захоплюється подорожуванням і кіно- фотозйомкою.
...Теплого осіннього дня на головній вулиці Сум — Соборній — я зустрів двох, укритих сивиною, але, як завжди, усміхнених, життєрадісних і енергійних людей — Ірину Костянтинівну й Сумбата Тартатовича. З шанованими в місті над Пслом людьми віталися зустрічні, бажали їм здоров'я й довголіття. Автор цих рядків ще й поздоровив подружжя з 66-річчям спільного життя. І у відповідь почув від Ірини Костянтинівни: «Ми любимо людей, а вони — нас. А життєвим девізом обрали слова великого Бетховена, який сказав, що немає на світі більшої вищості, аніж доброта».
Петро НЕСТЕРЕНКО, м. Суми
також у паперовій версії читайте:
- ОСТАННІЙ ГЕРОЙ
назад »»»