ТЕАТР АБСУРДУ Й ЛІРИКИ
І знову великий знак запитання довго висів над проведенням Міжнародного фестивалю жіночих моновистав «Марія». Та врешті він перетворився на крапку, і фестиваль таки відбувся увосьме. Ентузіазм та наполегливість його засновниці й організатора, народної артистки України Лариси Кадирової увінчалися черговою перемогою.
Єдиний у Європі Міжнародний фестиваль жіночих монодрам «Марія», який є даниною пам'яті Марії Заньковецької, цьогоріч відбувався під девізом «Гортаючи сторінки світової культури» і був присвячений митцям, чиї ювілеї святкують упродовж року. У їхньому колі — Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Генріх Сенкевич, Чеслав Мілош, Тадеуш Ружевич, Ференц Ліст. Свої вистави представили митці з України, Польщі, Росії, Болгарії, Азербайджану.
А в день відкриття форуму, як годиться, згадали його незмінну патронесу Марію Заньковецьку, бо саме під її щасливою зорею фестиваль живе протягом восьми років у наш проблемний час. У фойє Національного академічного українського драматичного театру імені І. Франка, де відбувалися фестивальні заходи, експонувалася виставка «Марія Заньковецька у світлі діалогу культур», побудована на матеріалах Київського меморіального музею-квартири великої актриси.
Експозицію, складену з чотирьох стендів, на моє прохання прокоментувала завідувачка музею Наталія Бабанська. «Виставка з такою розлогою назвою розповідає про те, що Марію Заньковецьку виховувала не тільки власна родина, де було українське, російське, польське коріння,— каже пані Наталія,— а й час, у якому жила, культура, що панувала в той період. Марія Костянтинівна була малою дівчинкою, коли не стало Шевченка, але Шевченкова духовна гілка потяглася до неї від її вчителя в пансіоні Осовської в Чернігові — українського поета Миколи Вербицького. Він подарував учениці прижиттєве видання «Кобзаря», яке надіслав йому сам автор».
«Шевченко і Заньковецька» — цю тему висвітлює один із виставкових стендів. Із матеріалів, уміщених на ньому, довідуємося про те, що вже інший учитель мисткині, з акторської майстерності,— актор, режисер, керівник трупи Марко Кропивницький із перших вистав доручає молодій актрисі ролі шевченківського репертуару — поетичну, романтичну Галю в «Назарі Стодолі», Ярину в «Невольнику». Дуети Галі — М. Заньковецької і Назара, якого грав Микола Садовський, за силою почуттів могли дорівнятися до сцен кохання Ромео і Джульєтти. Саме виставою «Назар Стодоля», яку трупа М. Кропивницького обрала для виступу перед імператорським двором у Петербурзі, наші митці довели російському імператорові, що, незважаючи на всі заборони, український театр є.
«Леся Українка і Марія Заньковецька» — наступний підрозділ і стенд. Ще одна тема, варта вивчення. Її сумлінно дослідила Наталія Бабанська й поділилася набутками з відвідувачами виставки. Леся Українка дівчинкою побачила молоду актрису Заньковецьку на сцені київського Театру Бергоньє. Відвідини українських вистав для інтелігенції тоді перетворювалися на свято, й родина Косачів — маленька Леся, її брат Мишко і мати, письменниця Олена Пчілка, були на виставах у святковому українському вбранні. З листів поетеси видно, що вона протягом життя стежить за акторською діяльністю Заньковецької, дивиться її в різних ролях. Письменниця й актриса були особисто знайомі. Вони часто зустрічалися в Криму, на віллі «Іфігенія», де мешкала Леся Українка, вели бесіди. Заньковецька активно підтримувала появу нової української драматургії про життя інтелігенції.
П'єсу з такою темою, свою першу і єдину прозову драму «Блакитна троянда», Леся Українка написала 1896 року. У ролі головної героїні Любові Гощинської вона хотіла бачити тільки Заньковецьку. На жаль, велика актриса через несприятливі обставини так і не втілила цей образ.
Останній стенд виставки представив актрису не на театральному кону, а поза ним. Тут експонувалися найкращі світлини корифейки українського мистецтва, які зробив у 1890-х — на початку 1900-х відомий фотомайстер Альфред Федецький.
Вистави фестивалю «Марія» завжди є доказами того, що багато сучасних актрис прагнуть бути духовними спадкоємицями Марії Заньковецької, тим більше, що нині жінка на сцені — явище звичайне і дуже поширене.
Ми знову побачили сузір'я талановитих мисткинь, хоч творчий рівень цьогорічного фестивалю все ж порівняно з минулими дещо знизився.
Зупинюся на вдалих, на мій погляд, роботах. З-поміж них хочу назвати моноспектакль артистки з Москви Анни Терещенко-Островської «Пушкіну», написаний за творами та листами поета. Незважаючи на деякий сумбур композиції, виконавиця передала вічне напруження і неспокій поетичної душі, якій завжди затісно й самотньо у світі суєти й підмін, де те, що уявляється коханням, насправді лише ілюзія. Анна Терещенко-Островська пропонує глядачеві справжній театр однієї актриси, виконуючи ролі самого Пушкіна, його дружини Наталії Гончарової, пушкінських героїв.
На цьогорічному фестивалі значне місце було відведено театрові абсурду з притаманним йому глибоким психологізмом. Цей жанр гідно представили болгарська вистава «Лазариця» і польська — «Картотека».
«Лазариця» — філософсько-поетична трагікомедія про сенс життя, силу кохання й ненависті, брехню й злодійство, довгоочікуване й реальне, про силу долі... Автор п'єси — лауреат Нобелівської премії Йордан Радичков. Його називають болгарським Беккетом, який незмінно виступає за гармонію між природою і людиною, між устремліннями й наслідками.
І в цьому зв'язку символічним є сюжет моноспектаклю актриси Зорниці Пламенової «Лазариця». Її героїня вирушила до лісу, щоб убити собаку. Але вистріливши у тварину, замість смерті дарує їй свободу, а сама змушена лишитися на дереві, куди залізла, довічно (собака озвірів і не дозволяє жінці злізти). Від весни до весни вона чекає свого звільнення... Ця історія справді перегукується з «Чеканням на Годо» Самюеля Беккета.
Виставу Польського народного театру зі Львова «Картотека» можна назвати творчою і людською сповіддю її режисера, сценографа й виконавця головної ролі Збігнева Хшановського. Митець, який присвятив багато десятиріч роботі на українській та польській сценах, має на це право. Спектакль «Картотека» за п'єсою польського прозаїка й драматурга Тадеуша Ружевича, грають кілька акторів, та він усе одно камерний. Не тільки за формою, а й за душевним наповненням. У фатально-сентиментальному танку сходяться всі тіні з життя героя — улюблені й ненависні... Та не приносить цей танок йому заспокоєння, не рятує від душевного болю та відчуття самоти. Для глядачів, які також втратили найближчих людей, це одкровення стає особистісним переживанням, власною картотекою сумління й віри.
Неабияку ліричну фарбу внесла до фестивальної палітри і музично-літературна вистава «Люблю любити любов». У блискучому супроводі кларнетиста Олександра Щура, концертмейстера Жужанни Макаус (вони грали Ноктюрн Ф. Ліста «Мрії кохання») співачка Ірина Красиліна виконувала українські пісні й романси, а у вустах народної артистки України Лариси Кадирової оживали до болю зворушливі сторінки історій кохання Тараса Шевченка, Івана Франка, Ференца Ліста, Лесі Українки... Вони так потрібні нашим сучасникам, адже здатні допомогти нам не бути скупими на почуття.
Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:
- НОВИЙ 20-ТОМНИЙ ТЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК
- ФІНІШУВАЛА ПРОГРАМА «ВІРШІ В МЕТРО»
- ЖИВОПИСНІ ФАНТАЗІЇ НА ФРАНКОВІ ТЕМИ
назад »»»