ВОЛОДИМИР БІЛІНСЬКИЙ: НА ПРАВДІ БУДУЄТЬСЯ СИЛА КОЖНОЇ НАЦІЇ
Історик-дослідник Володимир Білінський вважає себе не стільки руйнівником історичних міфів, скільки будівничим правди, від якої «всім завжди тільки краще».
Глибокий аналіз праць російських істориків М. Карамзіна, С. Соловйова, В. Ключевського й інших дозволяють вказати на численні суперечності та протиріччя, недомовки, описки, «доважки брехні» в тих дослідженнях, які вже стали зразком офіційної російської історії.
В. Білінський прибирає з описового каркаса російської історії очевидні вигадки, подає її такою, якою вона була насправді.
Його праці «Країна Моксель, або Московія» (в трьох книгах), «Москва Ординська» — це історія російського народу в ключі його стосунків з українським, його дотичності та впливу на розвиток «спільної» історії. Це історія московського князівства, його заснування та його правителів.
Автор спростовує російські історичні міфи про колиску трьох братніх народів та інші, доводить, що історію Росії (Московії) фальсифікували з метою вивищення великоруського народу й применшення ролі інших націй, зокрема й української.
Володимир Білінський вважає, що «Завданням усієї російської історіографії (церкви і влади) після 1472 року стало приховати правду про походження династії московських правителів. Бо ще з тих часів її почали пов'язувати із самим Господом Богом, що засвідчили фрески у Благовіщенському храмі Московського Кремля. А оскільки Чингісидів неможливо було «прилаштувати» до істинного Бога, то й видали їх за Рюриковичів, знищених під корінь.
Московські царі свідомо вкрали та приписали собі історію Русі (України). А російська «еліта» послуговується і донині тим украденим надбанням».
— Пане Володимире, ретельно і скрупульозно за допомогою численних посилань на історичні дослідження, зокрема російських істориків, Ви доводите, що не було прямого «родства» між Київською Руссю та Московією. Що спонукало піти проти цього твердження?
— Ще в школі мене вразило, що російська історія написана про династію Рюриковичів і про державу. Але нема історії російського народу! А він же якимось чином спинався на ноги, поширював певну культуру, спілкувався з сусідами, — та цього в російській історії немає.
Українська ж історія — це якраз оповідь становлення українського народу, зокрема козаччини. Саме на цьому вона побудована.
Коли я заглибився в далеку російську історію і почав багато чого розуміти, збагнув, що інакше її написати було неможливо. Ніде в російській історії не розкрито питання про корені російського народу.
— Стверджують, що вони — слов'яни.
— Насправді зовсім не слов'яни. Один із кращих археологів Російської імперії граф Олексій Уваров на завдання уряду впродовж 1851–1854 років розкопав на теренах «колиски Московської держави» (московські, суздальські, переяславські, ростовські, володимирські землі) 7729 курганів VIII–XVI ст., та не знайшов жодного слов'янського поховання. То про яке слов'янське походження московитів можна говорити?
Московити — етнос фінського походження з великим додатком пізнішої татарської (тюркської) крові. Бо після завоювання тих земель військом хана Батия у 1237–1238 роках разом із новими власниками землі — його братами Беркечаром, Чилаукуном, Мухаммедом і Чимпаєм — на терени сучасної центральної частини Московії переселилися тюркські роди: каракиреї, ширини, аргини, барини, дулати, конгирати, мангити, жалаїри, татари та інші.
Окрім археологічних досліджень є антропологічні. Засновник російської антропології Анатолій Богданов, дослідивши сотні мерянських (фінських) останків Московської губернії і не виявивши жодного слов'янського, завдав остаточного нищівного удару по російському слов'янському походженню.
А ще існують літописні джерела. Геніальний Нестор пише про всі племена, які жили на початок ХІІ ст. (літопис «Повість временних літ» закінчується 1110 роком), і він не знає ніяких слов'ян на теренах сучасної Московії.
На кожному кроці минувшини, де з російською дійсністю стикалися незалежні свідки, відкривалася неприваблива картина пізнішої фальсифікації. Ось вони — великі свідки минулого, монахи, дипломати, історики: Юліан Угорський, Бенедикт Польський, Вільгельм де Рубрук, Ала-ад-дін Джувейні, Рашид-ад-дін, Джайлс Флетчер, Ерік Пальмквіст та десятки інших, які свідчили про іншу історичну дійсність Московської держави.
У Великій радянській енциклопедії написано, що в 1908 і 1928 роках науковець Петро Козлов розкопав так зване місто Хара-Хото на теренах сучасної Монголії. Знайшов книгосховище, паперові гроші-асигнації, які закінчувалися 1370 роком. Уявімо тільки: дві тисячі примірників сувоїв, книжок, щоденників — документальна література всієї Монгольської імперії до 1370 року! Нині всі ці матеріали у секретному відділі в Ермітажі.
Якби Росія дозволила опрацювати цей матеріал, і не тільки своїм науковцям, а й світовим, не виникало б жодного запитання про Золоту Орду, Чингісхана тощо.
Приховані Москвою «Литовські метрики» — архіви Литовсько-Руської держави. Мені, правда, сказали: «Ми з ними працювали», а я зауважив: «Там близько 600 томів. Наскільки я знаю, було дозволено опрацювати 50–70 томів. Але там, де йдеться про державні відносини, про війни та їхні причини, нічого нікому не дозволили читати».
Або такий факт. В історичній літературі зафіксовано листи князя Михайла Оболенського, представника російської аристократії, директора архівних сховищ, до професора Казанського університету знаменитого Казим-бека (а він — ціла школа). Оболенський, зокрема, пише: «У мене є скриньки, в яких зберігаються матеріали, починаючи від хана Батия і закінчуючи кримськими ханами». Майте на увазі, це він пише у 1840 роках, тобто сто років по тому, як імперія уже повністю склалася в сучасному розумінні.
Проте не дозволяють нікому працювати з тими архівами.
Можу ще назвати «щоденники Бахчисарая», які розкопали, і десятки інших скарбів-архівів. Але все заборонено, сховано. Між іншим, наш Бантиш-Каменський (від 1765 року працював у архіві міністерства закордонних справ) писав у листах-спогадах, що коли він прийшов працювати до центрального архіву Російської імперії, то у воді, в багнюці-грязюці лежали матеріали Київської лаври, які звідти вивезли. Він повідомляв: «Я їх рятував». Таких фактів приховування і занедбання можна наводити десятки, і це не просто так.
Розумієте, все є. Але Росія не може відкритися. Тут ми підходимо до відповіді на першочергове запитання. Якщо відкриють ці матеріали, доведеться повністю переписати історію російського народу й імперії.
Між іншим, у середині XIX ст. історик Микола Польовий написав шеститомну працю «Історія російського народу». Але ви її ніде не побачите, ніхто її не вивчає. А сам історик був підданий такому гонінню, що забув про свою працю.
Це ж яким шовінізмом треба пройнятися московитам, щоб величати Московію XII— XVI ст., керовану ханами, Руссю чи Росією, коли жоден сфальшований Московською державою літопис у ті часи її так не величав?
— Прагматичний (або необізнано-недовірливий) українець може запитати: «Що нам дасть відмежування від цих казочок та міфів?» І що це дасть Росії, світові?
— Відповім дуже просто: правда — це сила. Сила, побудована на правді, з моєї точки зору, непереможна зброя. Тому треба зробити все можливе, щоб правда була повністю висвітлена у всіх взаємовідносинах України з Росією та світом і Росії з Україною та світом. На цьому будується сила кожної нації. Як кажуть у народі, брехнею можна світ пройти, а назад не повернутися.
Правда — основний елемент могутності, те, на чому базується держава. Уявімо собі, як можна осмислити побудову Британської імперії, якщо раптом вирізати з її історії XVII–XIX ст., коли вона у світі майже правила. Вони не бояться своєї історії, не соромляться того, що надали колоніям незалежність. Таких імперій було чимало, вони тепер мають нормальні взаємовідносини з цими країнами. Мені здається, що і Росія прийде до цього. І що раніше, то краще житиме російський народ.
— Чи правда, що є указ президента Росії Медведєва, згідно з яким тих, хто пише або досліджує історію не в державному руслі, переслідують і засуджують на три-п'ять років?
— Є. Мене запрошували до Київського академічного інституту історії України, один із заступників директора показав цей указ і зазначив: «Вам, певно, не можна з'являтися на теренах Російської Федерації, тому що підпадете під дію цього закону».
Отже, цей закон є, але я не знаю, в чому його сенс. Він виглядає побитим іржавим цебром. Скажімо, є праця сучасного професора із Санкт-Петеребурга О. Пушкарьова «XV век. Ханы и катаклизмы». Про стан Золотої Орди в XIV–XV столітті.
Вчений чітко дослідив і встановив, що перше поселення на теренах Москви склалося з тюркського племені каракиреїв, яке оселилося після захоплення Батиєм цих земель у 1238 році (Москва ж заснована ханом Менгу-Тимуром у 1272 році). Свідчень цьому залишилося дуже багато.
Найстрашніші для фальсифікаторів свідчення — незнищені знамениті храми: Успенський, Архангельський і Благовіщенський на території Московського Кремля. За часів Петра І було наказано зрубати в них штукатурку з фресками, нанести і написати заново.
Знищивши штукатурку в Успенському та Архангельському соборах, московити знищили ханську тамгу, приховавши Чингісове походження московського царя Петра Ординського. Бо в імперії Чингісидів уся власність позначалася тамгою — особистим знаком ханського роду. Тамгою позначалися палаци, будинки, мечеті, церкви, худоба. Та не все було зрубане і замазане. Залишилася тамга на тонких колонах Успенського та в галереї Благовіщенського соборів. Її Романови знищити не могли — тоді б обрушилися самі храми. Вона і стала свідком великої істини.
Я нічого фактично не винаходив. Про це давно написали інші. Пушкарьов у праці «XV век. Ханы и катаклизмы» подає дуже аргументовані і детальні факти, але ніхто його не заарештовує. Як ніхто не заарештовує дослідників Гліба Носовського, Анатолія Фоменка, Олександра Бушкова...
— А чому їх не чіпають, адже вони руйнують офіційну версію російської історії?
— Бо всі ці автори — академіки, професори, історики, письменники — у своїх працях і нині звеличують та вихваляють Російську імперію, дозуючи правду в певному напрямку.
Бушков, наприклад, доходить висновку: якщо вам не до вподоби наш так званий Олександр Невський, то скоріше то був сам хан Батий, що аж ніяк не зменшує величі Московії.
А поважні Носовський та Фоменко йдуть далі. Ось витяг з їхньої праці «Империя. Русь, Турция, Китай, Европа, Египет. Новая математическая хронология древности». Цитую мовою оригіналу: «Никакого иноземного завоевания Руси (Московии.— В. Б.) не было. Орда потому и не воевала с казаками, что казаки были составной частью Орды... Но мы утверждаем нечто большее... Орда — это было просто русское войско».
І далі: «Татаро-монгольское иго было просто периодом военного управления в Русском государстве. Никакие чужеземцы Русь не завоевывали».
Шкода тільки, що під словом «Русь» вони мають Московщину. Таких людей нема за що заарештовувати. Вони працюють і далі проти істини. Вкидають до російської історичної науки, як казав знаменитий Микола Карамзін, нові, сучасні «доважки брехні».
Ці новітні «закидали» не чіпають фундаментальних постулатів московської історичної науки: 1) походження московитів, 2) входження Ростовсько-Суздальської землі до складу Великого Київського князівства до 1132 року, 3) династію роду Чингісхана на теренах «исконно русской земли», 4) фальшування московською владою стародавніх літописів та подій. І так далі.
— Зробімо стрибок у наш час. Бо дехто з читачів може сказати: «Білінський — людина архівна, заглиблена в давню історію, а що нині відбувається, він не знає і не розуміє». Цитую Вас: «Сьогодні нам потрібно вже зрозуміти, що переборювання українцями один одного є для нас смертельною небезпекою».
Далеко не всі це розуміють. Зокрема, можна почути: «Яка різниця — під ким бути, якою мовою розмовляти, головне — заможно жити».
Отже, чому українцям важливо зберегти україноцентричність?
— Відповім запитанням на запитання. Чому росіяни в часи жахливої інфляції та дефолту (1998 рік), тобто граничного зубожіння, спрямували свої кроки на збереження російської мови, на її поширення? Було прийнято закон про зняття податків з книговидавничої справи, кінематографа. Якщо не помиляюсь, назва така: «Закон про інформаційний простір Росії, про його поширення і вплив на сусідні держави».
Чомусь росіяни переймалися цим питанням, хоч були в набагато гіршому становищі, ніж ми сьогодні. Я тоді часто бував у Сибіру: Новосибірську, Іркутську, Красноярську, в тамтешній глибинці. Мушу вам сказати, що люди цей крок влади зрозуміли й оцінили.
Нині ми живемо дуже погано, і досі не думаємо про основне: «А що буде з нашими душами? Що ми залишимо своїм дітям?»
Якщо тільки шматок ковбаси чи хліба, то вони залишаться рабами.
Час виховувати таких дітей, котрі знатимуть, що вони українці, ростуть не на колінах приниженими, а є гідними громадянами України. Це найголовніше, що ми маємо усвідомити. Порятунок — у позбавленні психології раба.
Кожна імперія нав'язує підкореному народові саме таку психологію: не думай про свій душевний стан, про своїх нащадків, про Бога, головне — бути ситим, одягненим, узутим.
— У нас знищено книговидання і кінематограф, певно, тому, що вони сприяють самоусвідомленню, пошуку моральних істин?
— Вся інформаційно-ідеологічна сфера нині в руках не української нації. Книжковий і мас-медійний ринок ми віддали тим, хто нас привчає до думки: «Якщо тобі є що випити і закусити, то це вже щастя». Авжеж, в алкоголізм нас теж штовхають, бо п'яний не прагне волі.
А далі що? Коли розібратися, у схожому стані перебуває, вибачте, скот: коні, корови, свині... Тварину годують, поять, чистять, а потім запрягають до воза, доять або ріжуть на м'ясо.
Утім, нас тримають ще й напівголодними.
Треба ж врешті стати на ноги і замислитися: я людина! На щастя, у нас уже багато громадян розуміють, що вони гідні іншого — Божого — призначення.
— Гадаю, що одвічний острах «а щоб не було гірше» змушує українця байдужіти, ховатися «за тином».
— Згоден з вами. Можливо, це ще пов'язано з тим, що від часів Тараса Шевченка не було людини, яка для усієї української спільноти стала б лідером, котрій би довіряли люди.
Ми пам'ятаємо, на якому піднесенні обрали Ющенка і чого від нього чекали та чим усе скінчилося. Мені здається, це був найстрашніший удар за останні двадцять років, якого можна було завдати душі українця. Ми обрали, шалено сподівались і неймовірно зневірились. Люди у негоду щодня вистоювали на Майдані по 8-10 годин, а дехто там і ночував. Посіяти таку зневіру серед людей — гіршого не буває. Я розумію, не в усьому треба Ющенка звинувачувати, були інші чинники. І себе треба звинувачувати.
— Занедбання рідної мови — це одна з ознак рабства?
— Я б сказав так: рідна мова — це ознака українця. Мова — це психологія людини, це енергія, яка формує її як особистість. Коли людина думає і розмовляє певною мовою, у неї самобутнє сприйняття світу.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»