ЗАБУТИЙ КЛАСИК
Тихо шелестять дерева над Байковим кладовищем. Прямую до дев'ятої ділянки, де похований мій старший брат Дмитро, тримаючись центральної алеї. Праворуч — Вознесенська церква, позаду — безліч елітарних поховань різних часів. На повороті ліворуч, під гору — старовинний склеп, до якого приткнулося скромне поховання: три стели з чорного мармуру. Серед них вирізняється одна — з потускнілим медальйоном — портрет чоловіка, мабуть, сторічної давності.
Щось зупинило мене; здавалося, я десь бачив його обличчя. Примхи часу, кліматичні негаразди зробили свою справу: впізнати цю людину було важко. Та на допомогу прийшла невеличка книжечка — «Київський некрополь» Людмили Проценко, присвячена похованням у Києві, звідки я дізнався, що саме там, на сьомій ділянці, похований класик української історичної науки Володимир Боніфатійович Антонович. Скромно й непомітно спочиває він на Байковому кладовищі у своєму посмертному житті, щоб нікому не заважати.
«...Ми, українська інтелігенція, досі не сповнили свого обов'язку перед людиною, що стільки літ тому прийшла до нас, щоб «усе розділити з нами». Ми не постарались... вивчити і освітити його життя, повне самовідреченої любови і праці для нашого народу...» — так висловився про Антоновича його учень Михайло Грушевський.
Серед національних діячів України другої половини XIX ст. важко віднайти історичну постать такого калібру, як Володимир Антонович. Видатний учений і громадський діяч, автор фундаментальних праць з історії України від давніх часів та засновник вітчизняної історичної школи він, навіть за твердженням його недругів, «марив про воскресіння України, для неї тільки бажав працювати...»
Беззаперечний його внесок у культурно-історичну спадщину українського народу. Антоновича вважали мозковим центром українського руху, харизматичним лідером, який тримав у своїх руках усі нитки національного життя. Усі нещастя України він убачав у «малій культурності українського суспільства, в браку української інтелігенції, культурного і політичного виховання».
З ворожого табору лунали звинувачення у подвійній грі, пристосуванстві та навіть — інтриганстві. Провокаційну роль у створенні негативного іміджу Антоновича відіграло жандармське управління. Та й поляки додали свою дещицю чорної фарби.
Наче середньовічний лицар жив він з опущеним забралом: душа залишалася закритою й незбагненною для сучасників і навіть близьких людей. Мабуть, тому життя його було оповите легендами та міфами.
Та хто ж він був?
Про батьків та день народження
Таємниці біографії Антоновича розпочинаються від дня народження, адже у нього їх два. Про це розповідає Василь Ульяновський, професор історії Київського університету імені Тараса Шевченка, у своїй праці «Володимир Антонович: образ на тлі епохи».
За твердженням Антоновича, народився він 6 (18) січня 1834 року в селі Махнівці на Київщині (нині Житомирська обл.) і охрещений був у католицькому віросповіданні (тоді батько подарував синові золотого хреста з написом: «Boze blogoslaw Wlodzimierzowi. 6 stycznia 1834». Однак ще за життя Антоновича поширювалися чутки про інший рік та місце народження — 1830-й, Чорнобиль, де хрестив дитину греко-католицький священик.
Свідчили про це сестра Антоновича — Васнєвська (у подружжі), старший син історика Іван Володимирович та онук Марко Антонович. Згідно з оповідями рідних, дитина була слабкою і хворобливою, тому батьки поспішили її охрестити. Через відсутність ксьондза обряд правив уніатський священик. Однак, коли родина переїхала у Махнівку, місцевий ксьондз перехрестив дитину 1834 року.
Ця дата стала канонічною й пішла «гуляти» по всіх документах як рік народження.
На запит історика Антона Мйодушевського до Володимира Антоновича про день його народження відповів він гідно — як людина, яка не розкриває родинних таємниць: «...Обоє батьків моїх належали до католицького обряду, значить, і я був охрещений як католик». Та останню крапку поставив син історика А. Мйодушевського Ян, який звертався до вдови історика та його сина Дмитра, і в статті про Антоновича у польському біографічному словнику впевнено навів дату й місце народження вченого — 1830-й, Чорнобиль.
Проте й досі не вдається встановити точно роки народження Антоновича та обряду першого хрещення.
Мати Антоновича, пані Моніка Гурська, походила зі шляхетного роду та навіть пишалася тим, що веде родовід від самих князів Любомирських. Вона служила гувернанткою в різних родинах, добре знала французьку, багато читала. У маєтку пана Марковського на Уманщині гордовита пані зустріла своє кохання — Яноша Джидая, теж гувернера, сина угорського революціонера. Результатом цієї зустрічі стало життя героя цього нарису, якого записали на ім'я вінчаного чоловіка матері — Боніфатія Антоновича. Ось так син Яноша Джидая став Володимиром Боніфатійовичем Антоновичем.
Пані Моніка прагнула привчати сина до звичаїв польського шляхетства середнього достатку, котре, як згадував Антонович, «дивилося на себе, як на представників культури... Уся культура містечкової інтелігенції виражалася в костюмах, елегантних по змозі, і в способі держати себе в товаристві з елегантними манерами». Деспотична за вдачею пані Моніка намагалася прищеплювати «панські звички» синові навіть методом терору. За спогадами Володимира Антоновича, особливу увагу приділяла вона вихованню «гарячого польського патріотизму», при цьому патріотичний обов'язок полягав у тому, «щоб хвалити все своє, мовчати про всі хиби й ганити все чуже».
Згодом, розірвавши зв'язки з польським середовищем, у своїй «Сповіді», а на схилі років — у мемуарах Антонович дав нищівну характеристику сучасного йому польського суспільства. Однак він не був ворогом поляків: йому притаманне було різке засудження польської доби в українській історії, панування польської шляхти над українським народом.
З таким от родинним спадком ішов він на зустріч із долею, твердо ступив на шлях, яким не йшов жоден із його кревних.
Свій серед чужих?
«Замолоду... він увесь кипів життям,— згадував Павло Житецький про Антоновича,— визначався великим хистом збирати навколо себе й гуртувати людей, заражати їх своїм настроєм». Мабуть, волелюбний дух угорського дідуся нарешті спалахнув у ньому.
Роки навчання Антоновича у Київському університеті збіглися з багатьма подіями у його житті. Він стає православним, поринає у вир громадської діяльності, виділяється як один із впливових лідерів та формує окремий гурток, що дістав назву «хлопомани». У своїх споминах Антонович писав, що у колі «хлопоманів» виникла «думка, що соромно жити в краї і не знати ні самого краю, ні його людності».
На зорі свого життя Антонович разом зі своїми однодумцями — Тадеєм Рильським (батьком українського поета Максима Рильського), Борисом Познанським, Павлом Житецьким та іншими «хлопоманами» подорожував Україною в селянському одязі. Під час вакацій друзі обійшли Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину і більшу частину Катеринославщини та Херсонщини.
То було велінням часу — хвилею, яка винесла передову молодь на дорогу українського народництва. Протидія з боку польської громади ще не хвилювала їх. Потім це обернеться їм помстою — ганьбою та доносами. Головним чином постраждає Антонович. До могильної плити буде він під прицілом з обох боків — польського ржонду та жандармського управління. Уже сивого професора Київського університету, відомого в Європі вченого тягали на допити з приводу його громадської діяльності.
Доля вимагала від нього нести хрест подвійного життя; це пронизувало практично увесь земний шлях Антоновича. Син одного батька (Яноша Джидая), він формально носить ім'я іншого (Боніфатія Антоновича). За походженням поляк, він переходить в український табір; закінчує медичний факультет університету й різко змінює фах — здобуває історичну освіту; починає громадську діяльність, спочатку — у колі польських революціонерів, а згодом, порвавши з польським рухом, переходить до стану українофілів та бере участь у конспіративних організаціях; в університеті він читає курси історії Росії, а приватно — українознавства; під своїм ім'ям публікує нейтрально-наукові, а під псевдонімом — науково-публіцистичні праці; основну діяльність веде у Києві, але покладає головні надії на Галичину; офіційно одружений з Варварою Міхель, він протягом двадцяти років має за дружину Катерину Мельник...
Мабуть, цим пояснюється надмірна обачність Антоновича, його неймовірний самоконтроль і майже повна замкнутість, яку відзначала більшість його учнів. Навіть у колі своїх однодумців Антонович не розкривався, не висловлювався до кінця. При цьому він був людиною надзвичайно скромною. Дружина вченого Катерина Мельник пояснювала цю рису настійливим самовихованням чоловіка. Він ніколи й нікому не хвалився своїми вчинками, зокрема про те, що виділяв щороку із власних гонорарів стипендії гімназистам і студентам. І про це ніхто не знав до самої його смерті!
Ушануймо!
Володимир Боніфатійович тихенько відійшов у вічність 8 (21) березня 1908 року. До останніх днів недуги буквально з'їдали його, накладаючи темновоскову печать ледве не на півстолітній період життя історика. Але він пересилював своє кволе тіло і таки працював, виснажуючи себе остаточно. І як багато міг би ще зробити, коли б не це...
Після смерті чоловіка Катерина Мельник-Антонович марно намагалася видати повне зібрання його творів та спорудити йому пам'ятник. Завадили Перша світова війна, а потім — революція та громадянська війна. Згодом вибухнула Друга світова. Померла вона у січні 1942-го, не витримавши напівголодного існування в окупаційному Києві.
Ще раніше, 1934 року, помер Михайло Грушевський — під тиском звинувачень з боку ОДПУ у керівництві так званим Українським національним центром.
...На зламі епох молоде покоління, особливо студентська молодь, гостро відчуває кризу доби, що їх виховала, девальвацію давніх духовних цінностей. Мабуть, вчасно згадати тепер про Антоновича, який «марив про воскресіння України, для неї тільки бажав працювати...» Час підтвердив невмирущі цінності його ідей, їх нагальну потребу і для доби третього тисячоліття. Він звертається до нас з минулого, промовляє до нас у своїх творах. Тож читаймо їх уважніше...
У Києві про нього нагадує лише вулиця Антоновича (колишня Горького, а ще раніше — Кузнєчна), де на розі з вулицею Жилянською мешкав у своєму будиночку Володимир Антонович, забутий класик.
Слова вічного реквієму на честь Антоновича належать Михайлові Грушевському: «Ти висловляв надію,.. що гарячою любовію і працею для нашого народу ти станеш своїм, рідним для неї. Ти здобув більше — бо став для неї любленим між любленими, від перших праць твоїх і до кінця многотрудного твого віку...»
Україна віддала належне Михайлові Грушевському: він у Києві на постаменті біля Педагогічного музею, де очолював Центральну Раду. Пам'ятники йому споруджено також у Львові й Луцьку, Барі та Холмі (Польща), де народився. А ще він тиражований на банкнотах та пам'ятних монетах, численних барельєфах — у Москві й Тбілісі, Варшаві, Празі та Відні.
Так, шанує Україна Михайла Грушевського. А Володимира Антоновича?..
Як історик, громадський діяч і як людина Володимир Антонович ще й досі не оцінений і має право на більше у пам'яті нащадків.
Про стан поховання Антоновича та заходи щодо його поліпшення якось запитав я Василя Ульяновського. Але професор лише зітхнув у відповідь...
Володимир СКРИНЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»