ІРИНА КЛІЩЕВСЬКА: ТЕАТР — ЦЕ МІСЦЕ ОБМІНУ ПОЗИТИВНОЮ ЕНЕРГІЄЮ
Гостею «Вітальні» є народна артистка України Ірина Кліщевська, засновник, директор і художній керівник київського камерного театру «Колесо» (нині — академічний державний).
На сцені театру нею поставлено понад 20 вистав, серед них такі хіти, як драми «Триптих для двох» С. Злотникова, «Емма» Я. Стельмаха, «Кавказька рулетка» В. Мережко, комедії «Генерали у спідницях» Жана Ануя, «Шантрапа» П. Саксаганського, «Уявно хворий» Ж.-Б. Мольєра, «Дама-примара» П. Кальдерона, фольклорна вистава «Вечорниці», авангардний спектакль «Скандал з публікою» П. Хандке, ліричні драми «Місяць у селі» І. Тургенєва, «Ніч кохання» С. Васильченка.
Крім того, що Ірину Кліщевську можна назвати яскравим оригінальним режисером, вона ще й талановита актриса широкого діапазону, провідний майстер сцени. Створені нею образи точні й цікаві, вона володіє мистецтвом психологічного малюнка і виразної зовнішньої деталі, грає на межі комедійного і трагедійного.
Завдяки зусиллям Ірини Кліщевської театр «Колесо» завоював гідне місце з-поміж найкращих вітчизняних театральних колективів і здобув відомість у світі, зокрема в Росії, Польщі, Болгарії, Румунії, Франції, Шотландії, Австрії, США.
— Ірино Яківно, набирає обертів новий театральний сезон. Що змінилося в театрі «Колесо»? З чим Ви вийшли на черговий виток?
— Його ми розпочали ще 19 серпня, першими в Києві. Минулий сезон був для нас удалий, ми завершили його двома прем'єрами в нашому новому Камінному залі. Глядачі виявили величезну цікавість до комедії «Примадонни» американця Кена Людвіга і драми Puch Up 1-3 німця Роланда Шиммельпфенніга (спектакль поставлено за допомогою Goethe-Institut, німці — молодці, добре, цікаво працюють, люблять свою країну і мистецтво).
У нас невеликий штат: 16 акторів. Плюс з десять на контрактах, зайнятих у двох-трьох спектаклях, це переважно молодь. На такій невеликій кількості артистів складно будувати репертуар, але він у нас великий (приблизно 30 вистав), різноманітний, постійно оновлюється. Ми відновили спектакль «Ніч кохання», у нового складу (із п'яти акторів троє — нових) у серпні відбулася прем'єра, я рада, що новачки добре влилися, глядач чудово сприймає спектакль, сподіваюся, він повернувся в репертуар міцно.
— У чому специфіка і своєрідність ваших залів? Чому конкретні спектаклі «прив'язані» до них?
— Наш основний зал улаштовано за стандартним класичним типом. Проте ми намагаємося знаходити оригінальні сценографічні рішення, придумуємо цікаві декорації. Зокрема, у нас були неординарні впровадження в глядачевий простір. За 24 роки ми випробували багато різних варіантів рішень спектаклів.
За щасливим збігом обставин ми одержали сусіднє приміщення, це нам допомогло далі жити творчо, по-новому, цікавіше. Камінний зал улаштовано за іншим принципом, ми його одержали в «некласичному» вигляді, треба було або ставати на капремонт і ламати стіну, тобто отримати зал невідомо через скільки років, або працювати в цих умовах. Вирішили: лихо не без добра, якраз є «родзинкою» такий оригінальний зал, де всі глядачі сидять навколо сценічного майданчика в першому ряду з відчуттям абсолютної присутності у місці подій.
У різних залах — різноманітні вирішення спектаклів, інакше вибудовування мізансцени. Спільне — величезний ступінь заразливості, заворожливий внутрішній ритм. Потрібно ювелірно точно знайти міру правди і театральності (перебільшень), злити їх у компроміс, у Камінному залі це ще важливіше, тому що найменша фальш — і глядач починає відштовхувати героїв від себе.
Чому я зосередилася на новому залі? Бо наш старий зал надто перевантажений, нам важко прокручувати весь репертуар, а його треба грати, не можна втрачати-закривати вистави, тому що всі вони — живі, мають успіх.
У Камінному залі граємо поки що три вистави (до названих додам драму «Фатальний флірт» австрійського автора Артура Шніцлера). І наступний спектакль робитимемо в ньому.
— Я нещодавно спілкувався з драматургом Анатолієм Кримом, він на запитання «Куди йде український театр?» відповів: «Наш театр виживає». Принагідно розповів про сприятливу театральну атмосферу за кордоном. А на ваш погляд, куди йде український театр і як себе почуває «Колесо»?
— Я не погоджуся з Кримом, український театр усе-таки живе. Щоб робити такий категоричний висновок, потрібно переглянути всі українські театри і зробити глибокий аналіз. Анатолій Крим не може знати всі ситуації.
— Він мав на увазі передовсім фінансовий аспект.
— Працює багато національних і муніципальних театрів, велика подяка, що держава їх підтримує, тому що в країні, яка економічно почувається слабко, утримувати театри — це подарунок усім нам.
Звичайно, час важкий; якщо раніше ми одержували (природно, з труднощами) гроші на гастрольні й фестивальні поїздки, на постановки, то тепер отримуємо тільки заробітну плату. Проте я кажу: слава Богові, що вона є. Так практично існують усі театри в Україні, деяким іноді допомагають спонсори.
— Хтось виграє гранти...
— І таке трапляється. Взяти хоча б наш альянс із Ґете-Інститутом, із подачі якого ми поставили спектакль Puch Up 1-3. Німці запропонували зробити читання. Подивилися нас і сказали: «Нам подобається, ми вас фінансуємо, зробіть із цього виставу». Ми без зволікання зробили.
— Із чого вибирали?
— Нам запропонували багатий вибір: сучасна німецька, австрійська, швейцарська драматургія в трьох величезних томах (четвертий готують). До речі, у читаннях брали участь, а потім поставили також спектаклі Театр російської драми імені Лесі Українки, Новий театр на Печерську і Театр «Дах». Просто дивуєшся, як німці турбуються про свою культуру.
А от допомогти українській драматургії доброзичливців немає, навіть постановочних грошей не дають. Звичайно, ми в складній ситуації, та все одно театр бореться, не можу сказати, що скніє, я бачу багато цікавих речей у колег, ми теж намагаємося шукати, експериментувати.
Звісно, гірко, що український театр не підтримують так, як за рубежем. Росія, наприклад, багато робить у цьому напрямі, от і наші друзі, Театр «У Никитских ворот» Марка Розовського, одержав новий чудовий зал із найсучаснішим обладнанням на триста місць. Будинок побудовано впритул до старого маленького приміщення. Цей театр виступав у нас на фестивалях, ми грали в Москві на його старій сцені.
Головне, що в Росії існує системна фінансова програма підтримки театру, там вважають, що театрів у них мало (нам про таку кількість тільки мріяти), будують нові. І правильно роблять, вони прагнуть розвиватися як нормальна держава, що думає про культуру і майбутні покоління.
У Києві за роки незалежності побудували тільки один театр — ляльковий, і переробили два кінотеатри — під потреби Молодого театру і Театру драми й комедії на лівому березі.
— Будівництво театру на Подолі завмерло.
— Так, це пам'ятник довгобуду на Андріївському узвозі. Однак, незважаючи на скрутну ситуацію, мої колеги повсюдно борються, намагаються працювати цікаво, крутяться, як ми в «Колесі», навіть проводять фестивалі. Приміром, театр-студія «Дивний замок» на Солом'янці регулярно проводить «Незалежний інтерактивний містичний фестиваль авторів — НІМФА», у якому ми теж брали участь. Київський академічний Молодий театр у вересні організував І Міжнародний театральний фестиваль «Дім химер», що представив програму сучасного польського театрального мистецтва «Польський театр у Києві» і «Український блок». Відкриття фестивалю відбулося на Софійській площі масштабною вуличною виставою «Планета Лем» познанського театру «Бюро подорожей». У межах фестивалю на сцені Молодого театру відбулися театральні вистави, презентації робіт молодих режисерів і зустрічі з відомими діячами сучасного польського мистецтва.
Ми нещодавно брали участь у XIV Міжнародному фестивалі театрального мистецтва «Мандруючі зірки», присвяченому творчості класика єврейської літератури Шолом-Алейхема. Щоправда, мали виступати наступного року, але заявлений театр зі Львова не зміг приїхати (акторка, на якій тримається спектакль, зламала ногу), мені зателефонував голова оргкомітету Аркадій Монастирський: «Виручайте». Отже, виступили зі спектаклем «У Києві на Подолі, або Гдє ви сохнітє бєльйо».
У листопаді маємо їхати до Ізраїлю з «Примадоннами». До Києва приїжджав молодий ізраїльський Театр комедії, показав дві вистави. Запросив нас. Ми виступимо чотири рази у різних містах.
До речі, надходить чимало пропозицій, шкода, що нас фінансово не підтримує держава. Запрошують з Тольятті, де існує наш тезка театр «Колесо». Із Санкт-Петербурга прийшло запрошення-обмін. Із Мінська запрошує Республіканський театр, ми з ним дружимо, грали там два моноспектаклі, тепер прагнемо обмінятися камерними виставами.
Відчувається, усі прагнуть контактів, але дорога — за свій рахунок, а це неабияка перешкода, шукаємо можливості, як в усе це влитися, крім роботи в себе на базі. Не можна варитися у власному соку, треба бачити інших і показувати себе, щоб розвиватися.
Ви пам'ятаєте, скільки разів стверджували, що театр помре, тому що кіно, телебачення, інтернет його поховають. Цього не станеться, бо театр — це жива енергія, він не помре, поки живі люди; актори гратимуть, доки є кому дивитися.
— Розкажіть про найбільшу театральну хохму.
— Господи, як багато їх було! У нас є спектакль «Міріам» за п'єсою Олега Юр'єва. Колізія: під одним дахом у молодої жінки переховуються білогвардійський офіцер, отаман, комісар. Спочатку роль Міріам грала акторка Віра Щуревська. На прогоні вона ненароком влучила бутафорською гранатою в актора Олександра Бірюкова, під оком у нього з'явився великий синець (для прем'єри гримувати не довелося). Коли Щуревська виїхала до Польщі, ми вирішили оригінальну цікаву виставу не втрачати, я почала грати Міріам.
У Хмельницькому на незнайомій сцені герой Бірюкова падає, я притискаю його рогачем до підлоги, він кидає гранату, вона має полетіти за сцену, але потрапляє... мені в чоло. Звукорежисер у цілковитій розгубленості: абсурдно озвучувати фонограмою вибух... У мене гуде в голові і зірочки в очах. А грати ще хвилин сорок. Торкаюся косинки, вона волога. Після поклону полишаю сцену, підбігає Бірюков, запитує: «Іро, я тебе не сильно вдарив?». Знімаю косинку, по обличчю тече кров. Викликали «швидку допомогу». У лікарні, коли накладали шви, здивувалися, коли почули, що в мене попала граната (на моє щастя, вона була дерев'яна, а залізна мене просто вбила б). Потім колеги сміялися: «Персонаж помстився персонажеві». Перша виконавиця ролі Міріам влучила Бірюкову гранатою під око, а він влучив другій у чоло.
До речі, акторська робота небезпечна, чимало несподіваного трапляється на сцені, не кажу вже про кіно. Але потім багато що виглядає смішним, перетворюється на байки.
— У Вас як у художнього керівника при виборі п'єс і їхнього постановочного втілення практично немає права на помилку.
— Це правда, нині особливо.
— Я не пам'ятаю в «Колеса» провальних вистав, що швидко «випадають» із поточного репертуару. Як Ви прораховуєте успіх? Які критерії добору п'єс?
— Питання добору п'єси складне, спрацьовують різні чинники, навіть випадковість: раптом з'являється п'єса, яка саме зараз нам потрібна.
Скажімо, як з'явилася п'єса Puch Up 1-3? Можливо, я ніколи не дізналася б про її існування, якби не надійшла пропозиція від Ґете-Інституту. Тепер цей спектакль добре сприймається, він модерновий, з використанням техніки: проекторів, моніторів, камер і того, що притаманне офісному життю, котре роздирають пристрасті-взаємини.
По-різному, повторю, знаходимо п'єси. У будь-якому разі вони мають містити те, чого в нашому репертуарі бракує. Ми зацікавлені не в якомусь вузькоспрямованому глядачеві, а в різному. У нас є фольклорні «Вечорниці» з частуваннями, авангардний спектакль «Скандал з публікою» за п'єсою раніше не відомого в Україні Петера Хандке, ми граємо «Портрет планети» Дюрренматта, який ніде не йде в Україні. Отже, пропонуємо різноманітний репертуар: класику (вітчизняну і закордонну), авангард, модерн, фольклор.
Не маємо права на помилку — точно сказано, тому що нам не можна помилятися, щоб не вилетіти в трубу. Навіть усі наші авангардні постановки сприймаються вельми добре. Знімаємо вистави вкрай рідко — зазвичай через відхід ключових виконавців. Виходить, що я Плюшкін: до останнього зберігаю спектакль, шкода, це все одно, що вбити живий організм. Скажімо, ну як «закрити» чудовий зворушливий спектакль «Ліка» про двох сестер, хоч він іде понад двадцять років, і з якими емоціями, слізьми, захватом у залі...
— А «Генерали в спідницях» б'ють усі рекорди.
— «Генералів...» на шість ранку в понеділок поставте — і глядачі будуть. Оригінально і смішно! Наприкінці головний персонаж Леон говорить: «Народ як завжди зімкне свої лави і кинеться до вказаної мети. А ви кажете: свобода». Є речі, які будуть актуальні дуже довго.
Скажімо, «Шантрапа» написана Саксаганським майже сто років тому, у п'єсі звучить запитання: «Де більше народу — у бібліотеці чи в кафешантані?» Запитує купець (спонсор по-нинішньому), усі перед ним плазують, переробляють драму на комедію. Коли ми показали «Шантрапу» у США, американські колеги сказали: «Ми все зрозуміли, це про ваше життя в Україні тепер».
— Вам доводиться чуйно тримати руку на пульсі життя. Що, на ваш погляд, публіці потрібно насамперед?
— Публіці потрібні сміх і сльози, пожива для розуму й серця, а в підсумку — позитив. Для цього спектаклі мають бути зроблені на хорошому творчому рівні на основі талановитих п'єс, тому що театр — публічне місце, можна писати в шухляду, але грати в шухляду, неможливо, треба лицедіяти так, аби глядачі хотіли приходити, щоб у акторів з ними виникав обмін позитивною енергією.
Тому в «Колесі» немає спектаклів, які називають «чорнушними». Вони різні, у них, як і в нашому житті, є гострі драми, але має бути і позитив, котрого прагнуть люди. Один глядач після перегляду спектаклю «Генерали в спідницях» навіть написав у книзі відгуків: «Нарешті я розслабився».
Театр — це і психотерапія, і просвітительство, і виховання. Що більше глядачі співпереживають, то більше душа працює. До театру приходять, щоб працювала душа, тому що вона майже ніде не може працювати, телебачення, скажімо, просто руйнує людей, засмічуючи мозок рекламою, а душу розтліваючи шоуманією. Театр — інше: живе і лікувальне.
— Нову виставу Ви режисируватимете?
— Так, буду ставити п'єсу Миколи Куліша «Отак загинув Гуска». Це цікава сатирично-романтична комедія, напрочуд актуальна, але практично забута. Куліш працював із Курбасом, і більше її фактично не ставили, хіба що в народних театрах, у театральних інститутах, здається, ще в Харківському драмтеатрі. П'єса не має серйозної театральної історії, а мені цікаво. Розраховую поставити в Камінному залі, тільки сцену «поверну», і глядачі сидітимуть інакше.
І думатиму, кого з режисерів запрошувати для подальшої роботи.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»