ПОДОРОЖ ДО САНКТ-ПЕТЕРБУРГА
У Санкт-Петербурзі востаннє я була ще тоді, коли він називався Ленінградом. Отож за нагоди відвідати це чудове місто не вагалася й хвилини. Помилуватися шедеврами зодчества, та ще й у період білих ночей — ну хто відмовиться?! І ось автобус від фірми «Лена-Тур» мчить нас, групу журналістів з України, кілометр за кілометром наближаючи до жаданої мети.
З ВИМУШЕНОЮ ЗУПИНКОЮ І НЕ БЕЗ МОРАЛІ
Митні клопоти й комарі-кровопивці
Минаємо українські села, поля, ліси-переліски, сінокоси, об'їжджаємо міста й містечка, наближаючись до кордону з Білоруссю. Праворуч від траси, що пролягла в обхід старовинного Козельця, промайнули бані собору Різдва Богородиці. За різними даними, спорудили його Григорович-Барський та Андрій Квасов за проектом самого Растреллі на кошти гордої і владної козачки з села Лемешів Марії Розумихи.
Дружина й молода вдова пияка, мати знаменитих Олексія та Кирила Розумовських, яка волею незбагненної долі стала свекрухою, нехай і морганатичною, доньки Петра I Єлизавети Петрівни. Ось на який Олімп російської історії завела Фортуна козацьку родину з українського села!
(Наш груповод і словом не обмовився про це. Хоч годилося б, тим паче, що з іменами наших земляків багато що пов'язано в Санкт-Петербурзі. Власне, як згодом переконалася, і там не надто наголошували на їхньому внеску в розвій Російської імперії. А люди були неординарні).
Збоку залишився стародавній Чернігів, і ось через годину-другу ми на кордоні з Білоруссю.
Свою митницю пройшли швидко (власне, й не могло бути інакше — на нашій території досі нема навіть такої споруди, як туалет... Звичайно, ліси там підступають до дороги, але ж...на вулиці вже ХХІ ст. Траса, певна річ, має статус міжнародної. Білоруська частина дещо цивілізованіша. Повсюдно стоять контейнери для сміття: окремо для паперу, скла та пластмасових пляшок. Тож узбіччя чисте. Там у туалеті є вода й папір, ось тільки світло економлять у денний час. А на російському кордоні... Слів бракує, щоб описати: стоїть над болотом цегляна будка з двома дірками в цементованій підлозі, до якої страшно підступитися без протигаза та гумових чобіт. Та ще й комарі дошкуляють. Але то було потім).
На білоруському кордоні митний контроль тривав аж чотири з половиною години. Мовляв, зібралося багато автобусів. А втім, нам ще й поталанило, не перевіряли сумки, інших обшукували з собаками.
Російський кордон проминули вночі, навіть паспортів ніхто не вимагав. Просто черговий прикордонник, якого відірвали від сну, відкрив шлагбаум, і ми потрапили на територію північного сусіда. Десь годині о третій у салоні відчули запах диму. Водії дещо стурбувалися... та продовжували рухатися далі. А о четвертій почувся скрегіт. Машина мусила зупинитися, бо зчесало частину заднього колеса. Звісно, всі прокинулися й хвилювалися, щоб автобус доїхав бодай до якогось населеного пункту. Рухалися зі швидкістю п'ять кілометрів на годину. Нарешті допхалися до автозаправки, де нас висадили на узбіччя.
Там, на Псковщині, за триста з гаком кілометрів від Пітера, ми понад чотири години годували комарів, чекаючи на автобус. Звичайно, всі «зручності» були в посадках на узбіччі, густо порослому кропивою та борщівником.
(До речі, ця отруйна рослина росте там біля «ізб» — будинками чи бодай хатами їх назвати язик не повертається. Чорні напіврозвалені халупи — понад дорогою, на галявинах, у перелісках, на полях, сягаючи висоти в три людські зрости й розгортаючи парасольки з отруйними квітами чи не на метр-півтора. Дивно, але ні в Білорусі, ні в Україні, хвалити Бога, такого нашестя агресивного пришельця не побачиш. У Білорусі узбіччя доріг чисті, поля обробляють, а біля ошатних, хоч і небагатих будиночків радують око садочки. Паркани скрізь пофарбовані. Можливо, такий порядок лише понад трасою, але... Російські села мали зовсім інший вигляд навіть поблизу траси міжнародного значення. Не завжди розпізнаєш людські оселі серед засилля бур'янів. Таке враження, що там ніхто не живе).
За таку затримку, звісно, у нас ніхто навіть не попросив вибачення, не кажучи вже про якусь компенсацію. Хоч турфірма працює недавно й мала б дбати про власну репутацію.
Нарешті приїхав автобус, який довіз свою групу до місця призначення без пригод (із Києва виїжджали одночасно три групи, і організатор екскурсії був один — «Лена-Тур». Просто їм пощастило більше: автобус і новіший, і комфортабельніший від нашого, де сидіння розташовані так економно, що нема куди примостити ноги, а їхали ж уночі, понад добу, скорчившись!)
За чотири години симпатичний водій домчав нас до Санкт-Петербурга. Швиденько поселилися в Будинку студентів, причепурилися по можливості після сповненої пригод і безсонної ночі та, як мовиться, не ївши не пивши, подалися на оглядову екскурсію Північною Пальмірою. Екскурсовод уже чекала на нас. Тут нам поталанило: Ніна Вікторівна Романова знає і любить своє місто й уміє цікаво розповісти про його історію, вишукуючи цікавинки, яких не знайдеш в енциклопедіях та путівниках.
Невський проспект, Казанський собор
Нині місто, засноване 1703 року Петром I, має пречудовий вигляд. Заради нього варто витерпіти різні негаразди. Розкинулося воно на островах і берегах повноводої Неви. Проживає там приблизно 4,6 млн населення. Головна вулиця — Невський проспект — починається від Московського вокзалу й тягнеться до Адміралтейства. Тобто, як кажуть петербуржці, від Неви і до Неви. Микола Гоголь назвав Невський вулицею-красунею.
Сліди письменника та героїв його творів і досі гіди простежують на вулицях та в провулках міста. Хваляться, що загалом у світі — п'ять пам'ятників письменникові і два з них — у Петербурзі (щоправда, про українське коріння Яновських-Гоголів не згадують. Утім, як і про родовід Анни Ахматової, котра жила в Києві, походила з козацького роду Горенків. Або про хлопців з українського козацького села Лемешів, що на Чернігівщині, Олексія і Кирила Розумовських, котрі були Розумами. А про генеалогію Веделя, Березовського, Бортнянського, Гулака-Артемовського, Глінку, Чайковського (предки були Чайками) навіть і не натякають. Та що там — навіть про Тараса Шевченка повідомляють скоромовкою, мовляв, навчався в Петербурзькій академії мистецтв. І то, либонь, лише для українських туристів. Детально розповідають про Ломоносова, котрий працював у Академії наук. А про те, що син українського селянина-кріпака жив, навчався, став академіком живопису і навіть помер там, — анічичирк. І що в академії є кімната-музей Тараса Григоровича — також. Щоправда, відчинена вона тільки на день народження нашого генія. Щоб потрапити туди іншого дня, потрібно зробити замовлення заздалегідь. Може, то і наша вина, що не подбали про це ще в Києві. Але й тим, хто планує туристичні маршрути, не завадило б виділити кілька хвилин для генія всесвітнього масштабу. Сподіваюсь, у Києві охочі без перешкод потрапляють до музеїв, скажімо, Пушкіна чи Булгакова.)
На Невський проспект виходить фасадом Казанський собор. Шедевр російського класицизму, зведений 1800–1811 року колишнім кріпаком Строганових архітектором А. Вороніхіним. У соборі похований і полководець Михайло Кутузов, котрий прославився під час війни з Наполеоном Бонапартом. Саме біля його пам'ятника до нас звернулися місцеві безхатьки з нетрадиційними для жебраків словами: «Пожертвуйте, пожалуйста, на развитие русского пьянства...» Цікаво, що старців у Петербурзі значно менше, ніж у Києві. Принаймні не мозолять очі у велелюдних місцях.
Мідний вершник, Ісааківський собор і Микола I
Мідний вершник на коні гарцює посеред Сенатської площі. Це робота Фальконе, придворного скульптора Людовика XV, зведена на замовлення всевладної Катерини. Ось тільки напис на ньому російською і латинською мовами: «Петру I — Екатерина II», що засвідчував спадковість діянь, не сподобався митцеві. Знаменитий скульптор обурився таким зухвальством цариці: мовляв, Катерина чинить надто зарозуміло, прирівнюючи себе до Петра Великого, і виїхав до Парижа, тож завершували роботу вже без нього.
Ісааківський собор споруджено 1858 року за проектом французького зодчого Монферрана на замовлення Олександра I на честь святого Ісаакія Далматського, в день пам'яті якого (30 травня) народився Петро I. Скульптурні й живописні прикраси виконували такі відомі майстри, як Карл Брюллов, Петро Клодт, Бруні, Віталі, Піменов та інші.
За «головним храмом держави» — Ісааківська площа. Там височіє пам'ятник Миколі I роботи Петра Клодта, який вважають одним із найкращих творів монументальної скульптури XIX ст. Можновладець також сидить на шестиметровому коні, який має лише дві точки опори — задні ноги, але якимось дивом утримує на них 20 тонн ваги. Петербуржці жартують: він мчить щосили, щоб наздогнати Петра, та... перепиняє шлях свята Ісаакія.
Невою, каналами й річечками Північної Венеції
Утома налягала все дужче — хай там як, а безсонна ніч, та ще й з пригодами, давалася взнаки — не змогла відмовитися від прогулянки на катерку водними артеріями міста, яке справедливо називають Російським Амстердамом і Північною Венецією. Та й без таких порівнянь Санкт-Петербург самодостатній, адже сотні річечок живлять його могутнє й прекрасне тіло.
Пропливли звичним для Петербурга маршрутом: канал Грибоєдова (називають його ще й Кривушею, бо кривуляє в гранітних берегах), Крюков канал, знамениті Мойка і Фонтанка, Зимова й Левина канавки, Нева... Каталися ми трохи більш як годину, милуючись спорудами всесвітньо відомих архітекторів. Маєток, де народився й загинув від рук змовників (серед них був і син Олександр, котрий посів на престолі батькове місце) імператор Павло. Будинок, де жила вельми шанована петербуржцями Анна Ахматова. Студентку Інституту шляхетних дівчат Аню Горенко до північного міста привіз Гумільов. Навіть розповів про це у вірші: «Из города Киева,/ Из логова змиева/ Я привез не жену, /А колдунью». Звісно, про це теж мовчать.
Двірцева площа, де стоїть Зимовий палац, — шедевр Растреллі. До речі, будувати щось вище від нього забороняли. Александрійська колона, або Александрійський стовп, споруджений Огюстом Монферреном як пам'ять про перемогу над Наполеоном. Висота сягає 47,5 метра, маса — 600 тонн.
Один із культових музеїв світу Ермітаж — гордість не лише Санкт-Петербурга, а й усієї Росії. Зазвичай, у туристів знайомство буває поверховим, бо налічує цей унікальний музей аж три мільйони експонатів. Якщо кожен раритет розглядати протягом хоча б хвилини, то огляд колекції розтягнеться аж на вісім років, а пройти доведеться не менше 20 кілометрів... Звісно, і ми побували в знаменитому музеї, якщо можна так сказати про візит, що тривав якихось три-чотири години. Як мовиться, кругом бігом. Піднялися Йорданськими сходами, якими царі спускалися до Неви на Йордань, тобто Водохреще, щоб посвятити воду чи скупатися в ополонці. Пройшлися Великим тронним залом, його називають ще Георгіївським, бо присвячений перемозі Олександра І над Наполеоном. Оформляв його Карл Брюллов. Малахітовий зал, що слугував парадною вітальнею царської родини, Білий зал, Золота вітальня...
За рік цей унікальний музей відвідують до трьох мільйонів охочих помилуватися витворами людського генія (між іншим, для росіян і білорусів квиток в Ермітаж коштує 100 рублів, а для всіх інших, у тому числі й українців,— 400 рублів).
Єкатерининський палац і державний прапор
Царське Село, про яке кожна радянська людина знала чи не з дитсадочка. Аякже, там, у ліцеї, навчався великий російський поет Олександр Пушкін. Там відкрився його великий дар і там його, «в гроб сходя», благословив інший великий поет, «старик Державин». За 25 кілометрів від Санкт-Петербурга була резиденція численних царів та імператорів неозорої Росії. Скажімо, родина останнього правителя, трагічної долі царя Миколи ІІ, полюбляла там бувати. У 1937 році містечко перейменували на честь Олександра Сергійовича.
...Поки гід встановлювала справедливість щодо черги до палацу, наша колежанка Тамара Лейбюк із Івано-Франківщини приторочила до невиразного біленького маячка з назвою фірми «Лена-Тур» яскравий синьо-жовтий прапорець. Щоб народ не розгубився, та й, нічого гріха таїти, для ідентифікації групи як представників вільної держави Україна (До речі, приміром, Прагою ми ходили з нашим прапорцем, і на його синьо-жовтий колір реагували земляки, спілкувалися, ділилися враженнями, радили, де слід побувати). Що тут зчинилося! Підбіг наш київський супровідник Гена, почав зривати український символ, мотивуючи тим, що ми тут зареєстровані як громадяни... Росії. Для них, мовляв, екскурсія коштує в кілька разів менше... І говорити українською — боронь Боже! Отаке.
Коли нам пропонували додаткову екскурсію за додаткову оплату, то з нас супровідники брали гроші, як з іноземців, тобто за «повною програмою». Приміром, за нічну екскурсію з розведенням мостів ми виклали по 650 руб, за годинне катання каналами й річечками — по 500, за відвідини Павловська — по 550. Тобто виходить подвійна арифметика.
Та після початку екскурсії непорозуміння одразу вивітрилося з голови. Дивувалися людському генію і багатствам царської Росії, зібраним за рахунок усіх народів, які населяли її простори.
Дорога додому
Полишали ми Санкт-Петербург ясного сонячного дня. Кажуть, буцімто природа дарує Пітеру лише 62 такі погожі дні на рік. І п'ять із них припало на нашу долю.
Удосвіта Україна зустріла нас зливою, та на Чернігівщині крізь щільну завісу дощу вже замиготіли за вікнами автобуса українські села з назвами, позначеними історією праслов'янських часів: Вербичі, Горностаївка, Грибова Рудка, Яриловичі, Добрянка, Голубичі, Ріпки, Киселівка, Замглай, Роїще, Білоус, Рівнопілля... Невдовзі Київ.
І наостанок хочеться дещо порадити організаторам таких екскурсій, зокрема фірмі «Лена-Тур».
По-перше, належить подбати про зручності для мандрівників. Тобто про елементарний комфорт у дорозі. Розрахувати час так, аби люди могли вийти бодай на кілька хвилин — дихнути повітрям і розім'яти ноги. Врешті-решт, зазвичай зупинки роблять через три-чотири години. У нас було заплановано лише... дві майже за добу.
По-друге, продумувати наперед маршрут і тематику екскурсій. Якщо туристи з України, то доцільно все-таки зробити акцент на історії українців, їхньому внеску в розвиток культури і науки (і не тільки!) Санкт-Петербурга. Важливо не забути хоча б про Тараса Григоровича, Гоголя, Розумовських. Та й рід шанованого ними Достоєвського певним чином закорінений в Україні.
По-третє, чітко дотримуватися логіки в усіх випадках: якщо вже представляти екскурсантів з України за росіян, то належить бути послідовними до кінця, а не тільки тоді, коли це стосується матеріальних інтересів саме фірми. Інакше виникають «цікаві» думки...
По-четверте, конче потрібно продумати репертуар фільмів, адже екскурсія розпочинається саме в салоні автобуса, який стає своєрідною домівкою на певний час і закінчується в ньому. І враження багато в чому залежить від тамтешньої атмосфери. А нас дорогою щедро пригощали всіляким непотребом. Скажімо, у мене вуха в'янули від «шедеврів» сучасного кінематографа на кшталт «Шахраїв». Ось такі «перлини» лунали в салоні, де сиділи літні люди й діти: «телки с силиконом», «макаронник», «ублюдок», «похотливые красотки», «гнида», «сучка», «говнюк», «попка, как орех», «выверну жопу наизнанку»... Либонь, корисніше було б переглянути, скажімо, фільми про Санкт-Петербург, його історію, про людей, які жили в місті й дістали всесвітнє визнання.
Віра КУЛЬОВА, Київ — Санкт-Петербург — Київ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»