ОЛЕКСАНДР ЄВТУШЕНКО— ЛІТОПИСЕЦЬ УКРАЇНСЬКОГО РОКУ
Музику люблять майже всі на рівні «подобається — не подобається». На жаль, у цій царині мало просвітників, які допомагали б відсіювати полову від зерна, щоб менше процвітав «сердючкізм-поплавкізм». На щастя, у джазовій сфері є Олексій Коган, а в рок-музиці — Олександр Євтушенко, котрий нещодавно зробив черговий внесок у музичну критику, видавши кваліфіковану книжку «Україна IN ROCK» (видавництво «Грані-Т»), в якій подає панораму української рок-музики.
Українськими є не лише вареники, гопак і писанки. Українським є рок. Подорожі до витоків найсуперечливішого з видів музичного мистецтва, «сканування» його неоднозначного сьогодення зроблено зусиллями не просто музикознавця-очевидця, а й безпосереднього учасника подій і процесів. Олександр Євтушенко — редактор першої регулярної музичної газети в незалежній Україні «Аудіотолока», альманаху «Рок-око», музичного журналу «Галаs», постійний ведучий музичної телепрограми «Тинди-ринди» (1994–2002), автор і ведучий радіопрограми «Рок української вдачі», працював ведучим програми «Музичний острів» на Радіо «Свобода».
Співавтор і автор таких книжок: «Зірки «Червоної рути», «Сто альбомів з України», «Легенди химерного краю. Українська рок-антологія», «Обличчя музики. Творчі портрети українських зірок», «Кому вниз: Музика високого духу».
У різні роки Євтушенко був прес-аташе і музичним продюсером фестивалів «Мазепа-фест», «Кобзар Forever», виконавчим продюсером кількох CD-серій.
Книга «Україна IN ROCK» ліквідує велику «білу пляму» на культурній мапі модерної України.
— Олександре, почнімо від початку. Як мистецтвознавець і художник, котрий має відповідну освіту, став музикознавцем, музичним критиком?
— Коли навчався у Київському художньому інституті, я вже, можна сказати, був меломаном. Щосуботи відвідував так звану балку, де обмінювалися дисками. Продавали і купували західну музику такі самі колекціонери — молодь і студенти. Окрім того, у ті часи наш інститут мав у місті репутацію найбільш волелюбного навчального закладу, що став колискою однієї з найпопулярніших тоді груп «Червоні дияволята», на концерти якої до художнього інституту збиралися студенти з багатьох вишів. Потроху свої мистецтвознавчі студії я зміщував у музичний бік, почав друкуватися у газеті «Молода гвардія». Музична сторінка «Фонограф», яку вів журналіст Олександр Рудяченко, була наприкінці 80-х шалено популярна, і я тоді пишався своєю причетністю до того.
Моє любительське захоплення перетворилося на професію. Після «Фонографа» була газета «Аудіотолока», яку з моїм другом Віктором Кулішенком ми заснували у 1992-му. Це була перша всеукраїнська музична газета про музику, яку любила і слухала молодь. Згодом — у 1996-му — представник компанії «КМ Мультимедіа» Віктор Спиридонов запропонував мені очолити кольоровий музичний журнал. Власне, я й назву придумав — «Галаs».
— Чому саме рок опинився в центрі вашої уваги? Як, до речі, нині виглядає зріз української рок-музики (жанрово, естетично, ідеологічно)?
— Видання, які я редагував і працював там як музичний журналіст, були переважно про рок-музику. Це невипадково, бо естетично та ідеологічно світова рок-музика була найкреативнішим загоном популярної музики. Джиммі Пейдж — один із видатних гітаристів зі знаменитого британського гурту Led Zерре1іn — якось зауважив, що рок — це народна музика наших часів. Нині українська рок-музика розвивається у контексті світової, має свої самобутні національні риси й формує культурний портрет сучасної нації.
— У чому головна суть вашої довгоочікуваної енциклопедично-есейної книжки «Україна IN ROCK»?
— Головна суть книжки — в її необхідності, оскільки величезна кількість прихильників жанру позбавлена якісних інформаційних джерел про українську рок-сцену. У книзі розглянуто основні музичні напрями жанру, їхні особливості й відмінності на прикладах найяскравіших героїв. До речі, в окремий розділ виділено розповідь про бард-рок, а точніше про співану поезію, її героїв.
Один із мотивів появи цієї книги — послідовне ігнорування медійниками усього жанру, тобто усієї культури, що не вкладалася у рамки офіціозу. Натомість у масовій свідомості ті ж медіа десятиліттями культивують винятково розважальні стандарти поп-музики. Усе сказане спонукало мене створити детальну і водночас компактну за обсягом книжку, що ліквідує велику «білу пляму» на культурній мапі модерної України.
— Як би Ви охарактеризували нинішню музичну мапу України, зокрема з огляду на сформульовану Вами «систему БГРП»?
— Нинішня культурна ситуація, на жаль, надто викривлена з огляду на реальні потреби різних сегментів суспільства. Маю на увазі те, що задовольняються музично-культурні потреби тільки найнижчого з естетичної точки зору прошарку, а це — поп-продукція невисокого рівня. І це, що дуже прикро, цілеспрямована політика держави, яка намагається відсікати усе найбільш креативне, творче, живе... Справжня креативна культура намагається виживати у маленьких клубах, на фестивалях, не маючи жодної підтримки мас-медіа. Умовний термін «БГРП» розшифровується як «Барбізація, гламуризація, русифікація, порнографізація поп-культури». В одному розділі книги я спробував зібрати усі найкарикатурніші вади «попсового» мислення наших естрадників задля більшого контрасту зі справді креативно-творчими пошуками продвинутих рокерів.
«Система БГРП» — це не партія, радше певне угруповання людей, об'єднаних спільними інтересами, естетичною платформою, адже йдеться про систему спільних цінностей, точніше про головні тренди популярної сцени. Що саме сучасну субкультуру всевладної попси робить схожою на політичну партію? По-перше, чітко визначені корпоративні інтереси, по-друге, належність до однорідної ідеологічно-естетичної платформи, по-третє, наявність власних медіа-ресурсів, найбільші з яких — телеканал М-1, «Русское радио», «Хіт-ФМ, «Радіо Шансон»... До «системи БГРП» входять також обслуговуючий персонал та замовники музики разом зі спонсорами.
Цікаво, що у світі цінності пострадянської поп-культури не оцінили, утім, у Росії, Білорусі, Україні та Казахстані саме цей різновид масової культури затребуваний. Підтримку діячі БГРП знаходять у нас на найвищому державному рівні й стають офіційно шанованими артистами.
Барбізація у нас виникла внаслідок знайомства нашої поп-культурної еліти з артефактами американського маскульту, зокрема з впливом на масову свідомість майбутніх домогосподарок ляльки Барбі, яка є найбільшим брендом цього самого маскульту, тобто омріяним ідеалом мільйонів. Це призвело до тотального копіювання символу щастя усіма, хто має на це гроші й натхнення. Аргументація наших «барбізованих» артистів залізна: якщо Барбі модна у світі, то і ми маємо виглядати так само, аби бути затребуваними й успішними. І вони витрачають астрономічні кошти на «рихтування» зовнішності, замість того, аби бути хоч трохи цікавими в музичному плані й намагатися «відкривати Америку» в цій площині. Слідом за «інкарнацією в стилі Барбі» йде автоматична «гламуризація». Тут деякі адепти просто б'ють рекорди меркантильності. Як-от народна артистка Наталя Могилевська, яка влаштувала справжнє шоу — аукціон із продажу власного фотопортрету у стилі «ню».
Наступна складова системи — це русифікація, найлегша, між іншим, для будь-якого адепта БГРП. Із «вєлікім і могучім» вони, певна річ, на «ти». Хочете, щоб із «масковскім акцентом»? Будь ласка. Одне слово, разом із тотальним гламуром майже вся тусовка заторохтіла на «общепонятном». Окрім того, русифікація як така не потребує матеріальних витрат.
Елементи порно (поки ще не відвертого) чим далі, тим густіше наповнюють відеокліповий контент адептів попси, але поки що обізнані з кримінальним кодексом артисти не мали з тим реальних проблем. Просто сама ідеологія БГРП передбачає подібну «полуничку» в контексті.
— Ваше ставлення до всіляких «фабрик» і конкурсів з виявлення талантів?
— Негативне ставлення, бо увесь цей телевізійний шоу-бізнес «заточений» під відвертий примітив, що всіляко заохочується власниками телеканалів, для яких це тільки бізнес і більше нічого.
— Розкажіть про долю колись впливових альтернативних фестивалів: «Червона рута», «Мазепа-Фест», «Кобзар Forever» тощо.
— «Червона рута» ще жива, але вже не має колишнього глобального впливу на смаки і долі людей, оскільки нині в суспільстві домінують інші настрої, далекі від прагнення до національно-культурної самоідентифікації. «Мазепа-Фест» так само живий, він традиційно відбувається у Полтаві з року в рік і намагається знайомити спраглу публіку з новими іменами української рок-сцени. Цього року відзначає своє двадцятиріччя фестиваль «Тарас Бульба» у Дубно. Це — один із найстаріших рок-фестивалів у країні, який має славні традиції й вірних прихильників. Активно і плідно працює широковідома імпреза «Країна Мрій», яку заснував Олег Скрипка, та багато інших. Нині такий час, що усі вони намагаються виживати в той чи інший спосіб, бо скрізь запанували цинічні схеми «відмивання» коштів, нехтування культурною складовою, пресинг з боку владних структур.
— Тож триває відплив наших талантів за кордон...
— Увесь нинішній російський шоу-бізнес побудували вихідці з України. Ну якщо не в повному обсязі, то відсотків на 70 — це точно! Подібне твердження — досить парадоксальне — доводиться чути нерідко, особливо в кулуарах нашого шоу-бізу. Коли немолоді вже й досвідчені музиканти і звукорежисери згадують минулі часи, як-то воно було «за совка», в часи тотальної регламентації й могутніх творчих спілок.
Звичайно, у ті часи всі їздили до Москви не лише самостверджуватися, а й з конкретною меркантильною метою, бо Союз був гігантський і роботи вистачало всім. Зрозуміло, що споконвіку музично обдарована Україна була безвідмовним донором для Росії, яка вшановувала «малоросів», прибирала їх до рук, а згодом їхні імена поповнювали золотий фонд «російської класики». Ми не будемо забиратися в історичні «хащі», лишень побіжно простежимо творчі долі сучасників, екс-земляків.
У доперебудовчі часи чимало естрадних груп, які користувалися величезною популярністю в Росії та її околицях, складалися з українських музикантів. Згадаймо «Діалог», «Червоні маки», «Галактику», «Зимовий сад», «Скандал». Можна згадати Олександра Назарова, котрий приїхав до Москви з Вінниці й зробив «Електроклуб». Трохи раніше зі Львова переїхав батько Анжеліки Варум. Із міста Суми до Москви значно пізніше перебралися Богдан Титомир і Сергій Лемох. Батьки Володимира Кузьміна живуть у Дніпропетровську, який є батьківщиною Йосипа Кобзона. Сонячна Одеса, крім Жванецького та інших гумористів, подарувала світові Утьосова, а пізніше Ларису Доліну. Інше портове місто — Миколаїв — породило такого шоу-бізнесового монстра, як Ігор Крутой, а трохи згодом солодкоголосих Олександра Сєрова та Валерія Меладзе. З Кам'янця-Подільського до Білокам'яної переїхав Аркадій Укупник, а з Харкова — Борис Моісеєв. Значно пізніше звідти до Пітера виїхав Чиж (Сергій Чиграков). Як тут не згадати екс-парочку «академістів» із Подолу — Сашу з Лолітою, колишнього метрдотеля Таню Овсієнко та Наталю Корольову — усі корінні кияни.
Вісім років у культурній еміграції провів Тарас Петриненко, якому на Батьківщині надійно «перекривали кисень». Повернувшись до Києва, співак зібрав групу «Гроно». Після тривалого туру в США та Канаді музиканти «Грона» залишилися за океаном.
Тарас зібрав ще один склад. І ці музиканти, виїхавши на гастролі, теж не повернулися додому... Одна із зірок «Червоної рути» Віка Врадій добилася максимального успіху вдома. Видавала альбоми, були гастролі, знімала кліпи. Співачка отримала Гран-прі на міжнародному фестивалі «Міс-Рок», але все одно... виїхала до Америки, де живе і нині.
Одна з перших зірочок танцювальної музики Руся разом із чоловіком виїхала до Канади. Чудовий гітарист колись культової групи «Крок» Володимир Ходзицький перебрався до Німеччини. Це сталося після чергової безуспішної спроби працювати по-людському вдома. Олег Верницький, соліст і шоумен блискучої групи «Квартира 50» мешкає в Нью-Йорку, клавішник і композитор групи «Кредо» — Віктор Карасик — у Портленді (США), віртуоз із колись найміцнішої джаз-рокової формації «Динамо Київ Оркестр» живе і працює в Канаді. Музиканти, артисти, художники, поети, яких ми пам'ятаємо, або забули — усі вони в свій час вирішили (хто твердо, а хто вагаючись) залишити Батьківщину.
А що б робила колись Алла Борисівна без талановитого аранжувальника, керівника «Рециталу» і вихідця з Боярки Руслана Горобця... Не будемо розмінюватися на довгі й нудні згадки про наших інших менш помітних «двигунів» російського шоу-бізу, як-то «Ненсі» з донбаської периферії, чи «Шао-Бао» з Херсона. Ім'я їм — легіон! Проблема культурної еміграції існує. Відплив з України справді творчих і амбітних людей — фатальна проблема для держави. Майже містичне протистояння бездушної тупої бюрократичної машини і талановитої розумної творчої інтелігенції в Україні в усі часи набувало драматичних і зримих рис. Може, справді винна «ментальність раба», що старанно культивувалася в Україні протягом століть імперськими «селекціонерами» з Москви?
Усіх штовхала до еміграції жага самореалізації, усі вони психологічно були травмовані Системою. Чи можемо ми тепер сказати, що наша країна виробила власну стратегію культури, механізми захисту артистів і людей мистецтва? Чи послабшали бюрократичні мури? Навряд чи. Висловлю припущення, що вчорашній типовий емігрант нині — «напівемігрант», який намагається працювати десь за кордоном, а жити на Батьківщині. Колишній ідеологічний тиск тепер змінився на економічний тиск. Якщо минулими роками людей з країни витискали заборонами і циркулярами, то зараз вони їдуть «добровільно», рятуючи себе і свої сім'ї від принизливо-жебрацького існування в рідній країні. Так триватиме і далі, поки ми не матимемо справді державницької культурної політики.
— Хто є нині гідним обличчям української рок-музики?
— Насамперед ті, хто й були,— «ВВ», «Плач Єремії», «Кому вниз», «Вій», «Мертвий півень». Це вже класика. З молодих, безумовно, «Океан Ельзи», «Скай», «Друга ріка», «Бум бокс», «Моторолла», «Мандри», «ТІК».
— Якщо наші мас-медіа ігнорують рок-музикантів, то якою мірою вони визнані й затребувані у світі?
— Найцікавіше те, що по-справжньому у Європі й світі затребувані етнорокові виконавці із самобутньою манерою звучання і виконання. Це передусім «Гайдамаки», яких добре знають у світі, група «Перкалаба» з Івано-Франківська, «Сонцекльош», «Дримба да Дзиґа» і «Дахабраха» з Києва, «Атмасфера» зі Львова. Успішно долають кордони «ВВ», «Бумбокс», «Океан Ельзи», «Вій»... Одне слово, незважаючи на несприятливі умови розвитку у себе вдома, наші найкращі колективи явно не пасуть задніх принаймні у країнах Європи.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»