ВОСЬМЕ ДИВО СВІТУ
В історичному центрі древнього Києва височить грандіозний собор святої Софії, премудрості Божої. Народжений добою утвердження християнства на Русі, він став колискою київського християнства.
Собор зберігає свою давню архітектуру та найповніший у світі ансамбль оригінальних фресок і мозаїк XI ст. — шедеврів східнохристиянського мистецтва. Неповторна краса св. Софії створила їй славу справжнього дива світу. Упродовж сторіч Софія Київська сприймалася як головна святиня Руси-України, осердя вищої мудрості, що гармонізує буття народу, береже й осяює світлом його долю.
ДО 1000-РІЧЧЯ ЗАСНУВАННЯ СОФІЇ КИЇВСЬКОЇ
1.
Назва цього храму пов'язана зі святою Софією Константинопольською, яку охрестив імператор Юстиніан у VI ст. Церков із такою назвою на Сході багато, і на Русі їх будували чимало, проте Київська Софія з-поміж них — найстаріша. Іпатіївський літопис засвідчує, що княгиня Ольга ще до подорожі у Царгород збудувала в Києві церкву на честь Софії.
Католицький священик Титмар Мерзебурзький залишив повідомлення, що Софійський монастир існував до 1017 року, тобто до великої пожежі, яка знищила в Києві понад 600 церков. За іншою версією, назва собору походить від грецького слова «софія» — мудрість. На місці нинішньої Софії було поле під укріпленнями Києва, на якому відбувалися битви захисників міста з кочівниками. На честь однієї з таких битв, що закінчилася перемогою для русичів, було закладено Софійський собор.
Саме за Володимира і Ярослава Київська Русь стала однією з наймогутніших держав Європи, а київські князі були пов'язані династичними шлюбами з правлячими родинами багатьох країн. Символом могутності, величі й суверенітету Русі якраз і був Софійський собор — «митрополія руська». Як головний храм держави, він відігравав роль її духовного, політичного і культурного центру.
Заснування собору згадується в літописах від 1017 і 1037 рр. Будівничим св. Софії літописці називають великого київського князя Ярослава Мудрого (роки правління 1019–1054). У «Повісті минулих літ» від 1037 р. читаємо: «Заклав Ярослав город великий, у того ж града Золоті ворота: заклав і церкву святої Софії, митрополію, і потім церкву на Золотих воротах — святої Богородиці Благовіщення, потім монастир святого Георгія і святої Ірини». Цим записом літописець підсумував діяльність Ярослава зі створення нового архітектурного ансамблю Києва, центральною спорудою якого став Софійський собор.
Хоч 1037 рік став хрестоматійною датою заснування собору, увійшовши в усі підручники, однак сама Софія «говорить» про інше. Останні відкриття науковців Національного заповідника «Софія Київська» свідчать про те, що храм було закладено 1011-го великим київським князем Володимиром, а завершено 1018 року його сином Ярославом. Доктор історичних наук Н. Нікітенко і кандидат історичних наук В. Корнієнко знайшли низку ранніх датованих графіті. Згідно з ними, будівництво собору розпочалося за Володимира. Річ у тім, що графіті написано на фресках, а це означає, що до часу їхнього написання собор було не лише збудовано, а й прикрашено мозаїками та фресками.
Науковцям пощастило точно визначити дату його виникнення за допомогою Святців, у яких збереглися дні освячення Софії. На підставі цього було зроблено висновок, що столичну святиню закладено 4 листопада 1011 року (за Володимира), а освячення престолу і перша літургія відбулися 11 травня 1018-го (за Ярослава). Тобто Ярослав закінчив справу свого батька: він завершив фресковий розпис. Це підтверджує і сучасник зведення св. Софії митрополит Іларіон, указуючи у своєму «Слові про закон і благодать», що у цій справі Ярослав завершив починання свого батька Володимира — хрестителя Русі.
2.
Однак до згоди в цьому питанні ще далеко: хтось приймає нове датування, інші не бажають чути про це. Такі науковці обстоюють свою концепцію історії собору, заявлену у власних дисертаціях і книжках, згідно з якою Софію зведено протягом 1017–1037 рр., і посилаються лише на літописи, хоч їхній зміст тенденційний. Так, аналізуючи «Повість минулих літ», бачимо, що вся друга половина князювання Володимира-хрестителя неначе випала з тексту — залишилися дати. Дані, не вигідні для Ярослава, вилучено. Адже він отримав київський престол не за заповітом батька, а силоміць і відчував потребу довести, що саме він легітимний і найбільш гідний послідовник князя Володимира.
Важливо, що на 35-й сесії ЮНЕСКО прийнято нове датування, і відповідно до нього у 2011 р. святкуватимуть 1000-ліття Софії Київської. Чим це важливо? Донині вважалося, що вся державність і культура приходили до нас з півночі: прийшов новгородський князь Ярослав і збудував нам Софію, а насправді вона стояла тут до нього. А собор — це візитна картка державності, і він говорить про те, що наша писемність, культура, державність досягли такого злету ще до Ярослава.
Під склепінням св. Софії відбувалися урочисті «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, посвячення у митрополити, прийоми послів, затвердження політичних угод. До Софії кияни «од малого і до великого» сходилися на віче. При соборі вели літописання, було створено першу відому на Русі бібліотеку. Перед входом до собору у 1969 році було встановлено пам'ятний знак на честь заснування Ярославом 1037-го Софійської бібліотеки (скульптор І. Кавалерідзе).
Історія собору знала неодноразові пограбування, пожежі, багаторічні запустіння, ремонти і перебудови. У 1240 р. (під час загарбання Києва ордами Батия) Софійський собор уцілів, однак був спустошений. Попри ординське нашестя, він залишався митрополичою резиденцією, духовним центром Русі. За митрополита Кирила II (1242–1280) — владного ієрарха — св. Софію полагодили і впорядкували. У 1273 році в ній було скликано помісний собор, на якому схвалено Кормчу книгу — збірку церковних законів. В урочистому богослужінні 1280 р. з приводу поховання в Софії Кирила II брали участь «усі єпископи руські, з усім священним собором». У 1497-му в Софії було покладено мощі вбитого татарами митрополита Макарія, які стали великою святинею Києва.
Після монгольської навали верхній Київ поступово перетворився на руїни. Св. Софія дедалі більше занепадала.
Після Берестейської унії 1596 року господарями собору стали уніати. Стан Софії, за володіння якої точилася гостра боротьба, залишався невтішний. Було розграбовано ризницю собору, зідрано і розкрадено покрівлю. У першій чверті XVII ст. упала західна стіна Софії, заваливши центральний вхід уламками.
3.
Відродження собору пов'язане з іменем митрополита Петра Могили (1633–1647). У 1633 році він повернув собор православним і провів у ньому ремонтно-реставраційні роботи, а також заснував при Софії чоловічий монастир. Територію собору забудували дерев'яними монастирськими спорудами, обнесли високим парканом з ошатною дерев'яною дзвіницею, в якій влаштували в'їзд з боку Софійського майдану. Вклавши у відродження Софії кошти численних дародавців, у тому числі особисті, П. Могила запросив до Києва найкращих майстрів. Над реставрацією Софії працювали відомий італійський зодчий Октавіано Манчіні, українські художники брати Тиміш та Іван Зинов'єви. З Москви було виписано позолотника Якима Євтихієва, іконописця Йоакима, а також різьбярів, теслів, мулярів.
Яскравою сторінкою в історії собору були часи гетьмана Івана Мазепи (1687–1708) і його сподвижника митрополита Варлама Ясинського (1690–1707). На відновлення Софії гетьман виділив 50 тис. золотих, надав п'ять тисяч дукатів на позолочення її бані, збагатив ризницю коштовними дарунками.
На зламі XVII– XVIII ст. Софійський собор зовні було цілковито перебудовано: убрано в нові барокові шати, капітально відремонтовано і споряджено, він утілював ідею української державності в звучанні мазепинської доби.
Упродовж XVIII ст. змінюється й інтер'єр храму. Його поруйновану західну частину перебудовують, завдяки чому центр собору стає просторішим. Давні фрески затиньковують і забілюють, поверх них з'являються нові олійні малювання. Новостворений художній ансамбль був взірцем зрілого бароко, позначеним яскравим місцевим колоритом.
Нового вигляду набуває подвір'я собору. Дерев'яні монастирські будівлі, які загинули під час пожежі 1697 року, замінюють на кам'яні, садибу монастиря оточує високий мур. У ньому влаштовують два в'їзди: з боку Софійського майдану веде монументальна триярусна дзвіниця, а з боку сучасної вулиці Володимирської — Південна в'їзна вежа. За митрополита Варлама Ванатовича (1722–1730) з'являються будинок митрополита, трапезна, хлібня; за Тимофія Щербицького (1748–1757) — братський корпус, за Арсенія Могилянського (1757–1770) — бурса. Справжнім шедевром української барокової архітектури є західні ворота, що носять ім'я свого замовника — митрополита Рафаїла Заборовського (1731–1747).
Будівництво монастирських споруд тривало до 70-х років XVIII ст. У 1786-му через відчуження церковних земель на користь держави (секуляризацію) Софійський монастир було закрито.
Наступне XIX ст. стало для Софії епохою відкриття і реставрації на тогочасному рівні її давніх художніх цінностей. У 1843–1853 роках фрески розчистили з-під пізніших малювань і поновили олійними фарбами.
4.
Собор вражає величною святістю. Перед тими, хто входить до храму, відкривається величезна мозаїчна композиція головного вівтаря з шестиметровою Орантою в центрі. Для тогочасного киянина вона була захисницею міста від половців, їй поклонялися як заступниці в усіх незгодах життя. У головному вівтарі, під Орантою, міститься композиція «Святителі», серед яких кожен мирянин знаходить свого покровителя. Мозаїки головного вівтаря обрамлено вишуканими рослинними орнаментами. У головному склепінні — велике мозаїчне погруддя Христа, а на арках і стовпах, які тримають головну баню, зображено сюжети «Сорок севастійських мучеників» і «Благовіщення».
Особливо цікава для сучасників ктиторська фреска на стінах нави собору, де зображено засновника храму Володимира, який підносить модель церкви Христу, та його родину. У соборі є також саркофаг Ярослава Мудрого.
Мозаїчні й фрескові розписи, інкрустована різнокольоровою смальтою підлога, мармурова передвівтарна огорожа, вишукані хори, багате церковне золоте й срібне, оздоблене коштовним камінням, начиння — посуд, оправи богослужбових книг, хрести й панікадила, численні ікони та лампади, золоті тринадцять бань (за кількістю апостолів на чолі з Христом) — усе це разом із літургійним ритуалом та співом хору справляє незабутнє враження.
Інтер'єр собору майже без змін зберігається з XI ст. Ледь переступивши поріг Софії, опиняєшся у світі гармонії, де довершеність форм і чарівна краса фарб символізують рай, премудрість, що перебуває в цьому храмі.
Чудова архітектура собору, унікальні мозаїки (260 кв. м), які виблискують 177 кольорами та відтінками, неповторні фрески (3000 кв. м) — шедеври настінного живопису, ставлять Софійський собор в один ряд із найвеличнішими пам'ятками людської цивілізації.
У 1930 роках територія, де розміщувався Софійський собор, входила до плану створення так званого урядового центру, і його, як і Михайлівський собор навпроти, мали висадити в повітря. Та доля вдруге, як і 1240-го— під час татаро-монгольської навали, відвела руку варварів і зберегла для нащадків цю перлину світової культури.
У 1934 році уряд УСРР ухвалив постанову про створення Софійського заповідника. В соборі було проведено дослідницькі та реставраційні роботи, завдяки яким відроджено цілісний стінописний ансамбль першої половини XI ст.
5.
Нині велику увагу приділяють збереженню та експонуванню живопису, регулярно контролюють температурно-вологісний і світловий режим, вивчають їхній вплив на живопис. У приміщеннях підтримують відповідні мікрокліматичні умови. Проведено дослідження впливу вібраційних навантажень, зокрема на відшаровування від стін стародавнього тиньку внаслідок дії дзвонів і співу.
У 1987 році міжнародне журі Гамбурзького фонду присудило заповіднику європейську Золоту медаль за збереження історичних пам'яток. У 1990-му Софійський собор разом із ансамблем монастирських споруд XVIII ст. на його подвір'ї занесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Заповідник — один із найбільших музейних закладів України. Його зібрання містять унікальні матеріали, у тому числі археологічні знахідки, предмети декоративно-прикладного мистецтва, архітектурні проекти та обмірні креслення стародавніх споруд. Справжньою перлиною в зібранні заповідника є колекція давньоруських шовкових тканин із золотим та срібним шитвом, знайдених при дослідженні поховань у Софійському соборі. Заповідник відомий і як один із найпопулярніших в Україні та поза її межами екскурсійно-туристичних об'єктів.
Указом Президента України від 30 грудня 2005 року передбачено провести комплекс заходів щодо відродження Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру.
Собор святої Софії в Києві є видатним витвором будівельного та мистецького генія Руси-України. Всебічне дослідження цієї пам'ятки — завдання вчених, а дбайливе ставлення, охорона, збереження для багатьох поколінь нащадків — місія всього народу.
Валентина ПАТОКА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»