МУЗЕЙ ЯК ДЗЕРКАЛО УКРАЇНИ
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ: СКОВОРОДА-300
Незаперечно український філософ
У подальшій ході до нас із Наталією Мицай приєднався і Валерій Манженко. Образно кажучи, ми йдемо тепер стежкою поміж документальним проводом Валерія Манженка і легендою Юхима Дереги. І на ній не можемо обминути-проминути Філософської алеї, засадженої яблунями й заставленої дивними скульптурами просто на трав'яному подіумі. Філософська алея, без перебільшення,— це музей у музеї, який було створено учасниками Міжнародного симпозіуму скульпторів «Філософія серця».
Митцям-скульпторам, гостям Сковородинівки, було мало слів, доповідей, наукових повідомлень, вони прагнули передати свої думки, своє бачення і пізнання Сковороди вправним різцем. Так і сталося під керівництвом голови скульптурної секції Фелікса Бетліємського. В умовах, відмінних від мистецьких майстерень, — на морозі, вітрі, у снігопаді — скульптори за короткий термін уречевлили сковородинські образи в твердому матеріалі.
Так на Філософській алеї вишикувалися твори скульпторів: «Шукач істини. Початок шляху», «Ноїв ковчег», «Самопізнання», «До коперникових світів», «Колеса часові». Мистецький ряд на повороті до найбільшої сковородинської таємниці — нинішньої могили мислителя — скульптор Сергій Сбітнєв вивершив постаттю мандрівника зі сковородинським посохом у руках і назвав свій витвір «Шлях спасительний».
Спасительним шляхом можемо зійти на місток, перекинутий через глибокий яр, і підійти до гранітного надгробка Сковороди. Одначе прошу читача спинитися: не гоже з туристичним поспіхом поспішати до сакрального дому філософа.
Бо нам ще треба дізнатися, як, коли і чому перше поховання старчика Варсави опинилося далеченько від того місця «на узвишші біля гаю», на яке нас точно зорієнтував Валерій Манженко. Одразу після погребу могилу Сковороди огорнула таїна і не зовсім віртуальна: хіба міг мудрець упокоїтися навіки недвижно й не подавати символічних знаків із потойбіччя? Чи було так насправді, не беремося стверджувати. Але нащадкам дідича Андрія Ковалівського, спочатку синові Петрові, а затим новій господарці Пан-Іванівки все ввижалося, а інколи й бачилося, як у присмеркову годину сивочолий мудрець ходить алеями парку і загадково усміхається, немов хоче заговорити до стрічних людей.
І знервована пані наказує перенести,— трапилося це через двадцять років, у 1814-му,— останки Сковороди з його улюбленого парку подалі від панського будинку і переховати за байраком, перед яким ми зараз стоїмо, щоб він не міг уже переходити на територію маєтку. Не знаємо, чи перестав живий дух Сковороди тривожити власників Пан-Іванівки, але могила залишилася без християнського догляду, заростала травою та дерезою і могла б поступово стертися з землі й людської пам'яті.
Тільки в 1847 році Жилинський, новий власник Пан-Іванівки, поставив на могилі надгробок, виписав прізвище філософа і його епітафію: «Мір ловив мене, але не спіймав». Проте з роками стидна людська байдужість знову почала перемагати пам'ять про Сковороду та його вічний притулок. У 1883 році харківський конторник Фома Кремин, який відвідав свого знайомого, сільського священика Пан-Іванівки, у листі до українського етнографа П. Єфименка написав: «Для наочних спогадів нащадкам про Г. С. по місцю, де навіки спочили його тлінні останки, ледве чи придатна злиденна обстановка могили Г. С. Сковороди, яку я побачив».
Проте вже саме слово Сковороди все більше пробуджувало пам'ять про філософа, в тім числі про його вічне пристанище. І ось у 1894 році, через сто років після смерті мислителя, з ініціативи харківського вченого, професора Дмитра Багалія Харківське історико-філологічне товариство занепокоїлося упорядкуванням могили Сковороди: було поставлено чавунну огорожу замість дерев'яної, покладено білу мармурову плиту з пам'ятним написом: «Григорій Савичъ Сковорода. Украинский философъ. Родился 1722 скончался 29 Окт. 1794 г.».
Як бачимо, харківські науковці, члени історико-філологічного товариства не знали точного дня народження мислителя, але були переконані, що Сковорода — саме «український філософ», що й засвідчили неспростовним документом — написом на поховальній плиті. Це був вагомий аргумент у спорі, який спалахував час від часу в наукових колах, у писемній літературі про російське чи українське начало сковородинської філософії. Нині ми однозначно визначаємо: Сковорода — український філософ. Поховальна мармурова плита зберігається в музеї Григорія Сковороди.
Після цього відступу підемо верхньою доріжкою, повз пам'ятник Григорію Сковороді роботи Івана Кавалерідзе, повернемо до великої дерев'яної будівлі-комори ХІХ ст., а нижче за нею — власне музей з кімнатою Сковороди. Звідси, з верхньої тераси, добре проглядається вся територія музейного містечка, а вона велика — 18 гектарів.
Цей квітучий куточок після революції чекав на своє нове народження. Така нагода настала, коли в 1922-му виповнилося 200 років від дня народження Григорія Сковороди. Славний то був час: революційне піднесення, духовне відродження! Рішенням українського уряду село Пан-Іванівка було перейменовано на Сковородинівку, а колишній панський маєток, який вцілів у бурях громадянської війни, великий парк навколо проголошено історико-культурним заповідником.
У довоєнні роки заповідник поступово розбудовували, зростав інтерес до вивчення духовної спадщини мислителя, популяризували його твори — пісні, байки, трактати. Народна пам'ять про Сковороду не пригасла навіть у важкі роки битви з фашизмом. У 1944-му на 150-ті роковини смерті філософа в заповіднику виступили Павло Тичина і Максим Рильський, їхнім пошанувальним словом Сковороді вклонилася вся Україна. Тоді ж біля велетенського дуба над озером було поставлено гранітний обеліск із написом: «Тут було улюблене місце народного українського філософа Григорія Савича Сковороди». А вже після війни викладачка Харківського педагогічного інституту Анастасія Ніженець разом зі студентами-філологами взялася за повернення до життя заповідника й особливо старовинного будиночка, де провів свої останні дні Сковорода. У 1960 році в колишньому маєтку Ковалівських, найперше в кімнатці старчика Григорія, харків'яни — працівники історичного музею, викладачі й студенти університету та педагогічного інституту — організували невеликий меморіальний музей, де почали назбируватися цінні експонати часів Сковороди, його особисті речі.
Та своє справжнє народження сковородинський музей пережив у 1972 році, коли в Україні й в усьому СРСР широко відзначали 250-річчя від дня народження Григорія Сковороди. Було створено Республіканський ювілейний комітет, який очолив академік Іван Білодід, до його складу увійшли відомі державні діячі, вчені, письменники, митці. Серед них значилися такі славні в Україні імена, як Петро Тронько, Іван Кавалерідзе, Володимир Шинкарук та інші.
У 1972-му мені, тоді молодому журналістові, неодноразово випадало бувати на засіданнях ювілейного комітету, і я з радістю довідався, як наповнювалося значенням і предметністю вшанування пам'яті видатного українця, як оновлювалися, по-новому прикрашалися пам'ятні місця, пов'язані з іменем Григорія Сковороди — Чорнухи, Переяслав-Хмельницький, село Каврай і особливо харківська Сковородинівка.
Навіч було видно, як на згусток будівничої енергії перевтілився заступник голови Ради міністрів УРСР Петро Тронько, який сам родом із села неподалік Сковородинівки. Тож він активно приводив у дію державні важелі і їхньою мобілізуючою силою перетворював Сковородинівку на ошатне музейне містечко.
У реставрованому будинку Ковалівських було відкрито Державний літературно-меморіальний музей Г. Сковороди, підліковано й скульптурно огороджено знаменитий дуб-довговік, відновлено та розкреслено англійський парк, яким він був у ХVІІІ ст., а головне — переосмислено і перебудовано могилу Сковороди — місце вічного спочинку філософа. Та про неї, як домовилися, згодом.
Минув ювілей, і музей на десятиліття зажив життям культурного закладу районного підпорядкування з відомими проблемами й турботами: урізаними штатами, мізерним фінансуванням, хронічною забудькуватістю влади до прохань ентузіастів-музейників.
Доленосний День Незалежності України — 24 серпня 1991 року — за пророцтвом Сковороди пробудив народ, викликав до життя нові будівничі сили, спонукав до пошуку нової ідентичності в духовному, культурному та суспільному житті. Стало очевидним, що настав час із заглянцьованого образу Сковороди вилущити догматичні наліпки радянського періоду, повернути видатному мислителю справжню роль провідника людських цінностей, гарячого проповідника свободи та щастя людини. Для Наталії Мицай, Валерія Манженка, всього колективу музею це був наступний, уже практичний крок — переосмислення й перебудова музейної експозиції.
Серед представлених пропозицій щодо нової експозиції музей схвалив найсучаснішу концепцію, консультантом якої є Леонід Ушкалов, відомий сковородознавець, професор Харківського національного педагогічного університету імені Г. Сковороди. Кілька років напруженої праці — і от презентація проекту: велике свято в музейній Сковородинівці, на Харківщині, й водночас визначна подія в культурному житті України. За створення нової експозиції колектив музею в 2006 році одержав звання лауреата Міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди. Я був щасливий особисто привітати Наталію Мицай безпосередньо на самому акті вручення високої нагороди в Національній філармонії України в Києві, оскільки того дня теж прийняв із рук голови Українського фонду культури Бориса Олійника Сковородинську премію.
На годиннику Сковороди — наш час
І от перед нами манливо розчиняються двері музею — сковородинського архетипусу всього заповідника. У першому залі нас зустрічає в сліпуче-білому однострої на повен зріст молодий Сковорода з книгою в руці, талановито вирізьблений скульптором І. Ястребовим. Разом із Манженком Григорій Сковорода веде нас у свій безмежний, дзеркальний, символічний, містичний світ. Одразу перед нами в мерехтливому віддзеркаленні пропливають образи скоровородинської філософії у скульптурах С. Гурбанова «Нарцис», «Сонце», «Сфінкс», до яких мимоволі тягнешся поглядом. Далі, слідом за високими символами та алегоріями в смішливих скульптурках П. Мося, оживають персонажі «харківських байок» Сковороди у доповненні графічного обрису баєчних сюжетів художника В. Чорнухи.
У другому залі несподіванкою стала зустріч із відомим малюнком Сковороди філософського фонтану з написом над ним: «Неравное всем равенство». Бо в експозиції малюнок виконано не пером, а переведено в об'єм металічних трубок — і ти немов вдихаєш бризки водяних струменів разом із поясненням філософа: «Бог подібний до багатого водограю, що наповнює різні посудини відповідно до їхнього об'єму...Ллються з різних рурок різні струмені у різні посудини, що стоять довкола водограю. Менша посудина має менше, але тим однакова вона з більшою, що так само повна». Виведений Сковородою закон «нерівної всім рівності» відповідає реаліям нашого часу: кожному сповна, але за його конкретним внеском у суспільну скарбницю.
Потім надовго прикіпаєш очима до вітрини, за якою зібрано хай і нечисленні, але особисті речі Сковороди. Довгий шлях подолала до музею скрипка, на якій грав Сковорода в домі бабаївського священика Якова Правицького і яку передавали від покоління до покоління, поки вона не лягла дорогоцінним експонатом у Сковородинівці. А як хочеться підважити на долоні годинник, якого Сковорода ховав у нагрудній кишені, й завести зовнішнім коліщатком внутрішню пружину, поставити годинниковий хід на нинішній день — нехай відлічує нам вічний сковородинівський час.
Годинник передав музею в 1972 році Чернігівський історичний музей — і така була в ньому зберігальна цінність, що тільки 1989-го в музеї наважилися підняти пінцетом задню кришку і прочитали напис: «От Григорія Варсавы Сковороды чрез Стефана Гречину». Це — точний доказ належності годинника Сковороді, та й Стефан Гречина, а правильніше Георгій Гречка — людина, добре знайома Григорію Савичу (священик, викладач переяславського колегіуму). Про їхні дружні стосунки Тарас Шевченко написав у повісті «Близнецы».
А який з двох власних посохів Сковороди сподобається більше: довгий, у завитках зверху донизу і дерев'яною п'ястю руки на вершечку чи менший з опертям на різьбленого крота? Більший і вищий для далеких шляхів по світу, менший — то вже костур у дорозі до друзів. Я б не відмовився від обох, коли б із них були зроблені копії — у натуральну величину або зменшені, сувенірні. Їх у музейній крамниці розкуповували б уже з порога.
Ще одне порівняння проситься з вуст. Музей водночас і своєрідна класична бібліотека. Найпочесніше місце в експозиції займають стародруки: Євангеліє Ісуса Христа, Новий Завіт із Псалтирем та Біблія. Стос творів Сковороди: трактати, діалоги, пісні, байки. Повна полиця книг про філософа і поета знаних авторів В. Ерна, В. Петрова, Д. Багалія, Ю. Шевельова, В. Шевчука, М. Поповича, Ю. Барабаша, Л. Ушкалова, Л. Махновця, Д. Чижевського та інших відомих сквородознавців.
Із музейних залів нас проводжають вдумливі очі Сковороди на його численних портретах — особливо мене вразив портрет харківського художника Олега Лазоренка. На полотні Сковорода представлений в семи лицях — спробуй витримати такий допитливий і оцінювальний колективний погляд!
...А тепер затамуймо подих. Із дозволу Наталії Іванівни я переступаю поріг кімнати, де й зараз чується легке дихання її мешканця. Кімната невелика, як пише Сковорода у вірші «До Петра Герардія»,— «О каморка толко что одному вместна!» В кімнатці два вікна: одне виходить в сад, на захід, далі у Європу, може, на словацьке місто Трнава, яке запам'яталося молодому Григорію своїм університетом, друге віконце дивиться на південь, коли б не на Таганрог, де Сковорода прожив одну із зим у молодшого брата Михайла Ковалинського — Григорія.
Окидаю поглядом кімнату: вузьке дерев'яне ліжко з високими бильцями, над ним на стіні килим у квітках і підвішена бандура. На долівці розмальована скринька не просто з ХVІІІ ст., а ще точно з будинку Андрія Ковалівського. До шафи з висувною дошкою для писання приставлено стілець. На нього я обережно присів, але нічого не наважився начеркати гусиним пером у своєму зошиті, а от у Валерія Манженка неодмінно допитаюсь, чи написав Сковорода у цій кімнатці, за таким ось столиком, лист другові чи рядок своєї знаменитої епітафії.
У цій кімнатці так гарно думається, легко дихається, немов розмовляєш із дорогим другом і не хочеться залишати її. Та за порогом чекає Наталія Іванівна і йдемо тепер до її кабінетика в колишньому будинку управляючого маєтком, де я осягну, що напрацьовано в музеї сьогодні й що буде зроблено вже завтра до сковородинських ювілеїв.
Володимир СТАДНИЧЕНКО
(Початок у номері від 2 вересня. Закінчення буде)
також у паперовій версії читайте:
назад »»»