ШЛЯХ ЗАНЕПАДУ:
ЗІ СВІТОВОЇ ВЕРШИНИ У ТРЕТІЙ СВІТ
Навряд чи є ще одна латиноамериканська країна, яка викликає такі суперечливі й навіть протилежні асоціації та порівняння, як Аргентина. Асоціації найчастіше такі: країна неповторних краєвидів, вишуканого вина, бурхливої історії, багатої культури (чого варте одне танго!), батьківщина талановитих футболістів і гарячих гаучо, які є втіленням стереотипного латиноамериканського мачо.
Якою ж є Аргентина нині? Якщо не рахувати гаучо, вина тощо, Аргентина викликає в цілому зовсім інші асоціації, ніж кілька десятків років тому: невдалі економічні експерименти, кризи і політичні вирування.
З вершини вниз
Чому Аргентина, що колись славилася своєю заможністю, почала скочуватися до рівня держав Третього світу? Яким дивом у країні, що притягувала тисячі іммігрантів, нині повно тих, хто хоче виїхати? Оминаючи деталі, спробуємо в загальних рисах викласти перебіг подій, які довели цю країну до втрати позиції однієї з провідних економік світу.
Усе почалося у міжвоєнний період. Події, які тоді відбувалися, стали типовими для латиноамериканських країн. Але йшлося про найбагатшу країну і найбільш (поряд з Уругваєм) європеїзовану в Латинській Америці. Тому нічого дивного немає в тому, що європейська політика здійснювала вплив на ситуацію в Аргентині. У 30-х роках на арені аргентинської політики з'явився маловідомий офіцер на прізвище Хуан Домінго Перон. Мало хто тоді міг думати, що ця людина сформує і очолить політичний рух, названий перонізмом, визнаний пізніше класичною формою популізму. Корені перонізму містяться в типово латиноамериканській суміші націоналістичних і соціалістичних гасел. У Європі поєднанням цих ідей був італійський фашизм, який надихав деяких аргентинських політиків.
Певний вплив на це мав факт, що значна частина аргентинців (у тому числі політичних і військових еліт) має італійське коріння. Профашистські симпатії виявляла військова хунта, яка правила Аргентиною після державного перевороту в 1930 році. У її шеренгах був згаданий Хуан Домінго Перон.
Спочатку він був секретарем міністра оборони. Пізніше, у 1939–1940 роках, перебував з дипломатичною місією в Італії. Перебування в країні під управлінням Муссоліні викликало у молодого Перона захоплення фашизмом. Перон також переконався у перевагах фашистської економічної моделі над англосаксонською ліберальною економікою. Він вважав за необхідне, щоб держава була організатором економічного життя в країні.
Перон, аналізуючи джерела тодішньої популярності Муссоліні в італійському суспільстві, дійшов висновку, що найефективнішим способом здобування суспільної підтримки є демагогія та розбудова системи соціальної підтримки. Після повернення до Аргентини Перон увійшов до конспіраційної групи офіцерів. У 1943 році ці офіцери у відповідь на заяви правлячої хунти про те, що Аргентина розірве відносини з країнами осі, здійснили державний переворот.
У новій хунті Перон опинився на чолі урядової агенції, яка займалася проблемами робітників. На цій посаді він налагодив контакти з профспілками і, принагідно, заявив про себе як про захисника інтересів робітничого класу. У 1944-му Перон став віце-президентом, а також міністром оборони і праці.
Аргентина Перона
У лютому 1946 року Перон виграв президентські вибори й офіційно став особою номер один в Аргентині. Держава націоналізувала низку галузей переробної промисловості, енергетику, гірництво, банки, телекомунікацію, комунальні служби, зовнішню торгівлю, залізницю, цивільні авіалінії і торговий флот. Уряд Перона розпочав прискорений розвиток енергетики і кількох галузей промисловості (у тому числі авіаційної і військово-промислового комплексу).
Уряд боровся з безробіттям, створюючи нові робочі місця, запровадив високі соціальні виплати, а пенсійний вік знизив до 55 років. Водночас Перон виступав з публічною критикою США і Міжнародного валютного фонду, представляючись уже не як фашист, а як латиноамериканський націоналіст. Така просоціальна і націоналістична риторика дозволила йому виграти чергові президентські вибори в 1951 році.
Про сильну економіку Аргентини на початку політичної кар'єри Перона свідчить той факт, що наприкінці 30-х років аргентинська допомога продуктами харчування врятувала від голоду франкістську Іспанію, що загрожував цій країні після закінчення громадянської війни. Після Другої світової війни Аргентина переживала справжній економічний бум. Виборці переважно ототожнювали його з соціально-економічною політикою Перона, в результаті підтримка його особи та ідеології росла.
Мало хто розумів, що швидкий економічний розвиток країни був заснований передовсім на зовнішніх чинниках, оскільки виникав із величезних закупівель аргентинського м'яса винищеними війною, голодними державами Західної Європи. Але протягом кількох років Європа відкрила і відновила свої можливості у сільськогосподарському виробництві. Також інші частини світу поступово збільшували виробництво м'яса, витискуючи Аргентину з позиції глобального постачальника.
Упав також попит на інші аргентинські сільськогосподарські товари, такі, як пшениця, вовна, вироби зі шкіри тощо. Це викликало в Аргентині фінансові проблеми, чітко виражені вже у 50-х роках. Одночасно націоналізована аргентинська промисловість ставала все менш ефективною і, значною мірою, нерентабельною. Соціальні зобов'язання поглинали ресурси, які економіка не могла поповнити.
У ситуації, коли економіка Аргентини ледве витримувала величезні соціальні виплати, влада почала підвищувати податки. Для поточних цілей це дозволяло не скорочувати видатків, але поглиблювало проблеми розвитку, обтяжуючи будь-яку економічну діяльність, унаслідок надходження від податків не зростали, як цього очікував уряд. Заможніші верстви населення й досить численний, як на Латинську Америку, середній клас проявляли все більше невдоволення економічною політикою перонізму.
Після невдалого путчу в червні 1955 року у вересні того ж року було здійснено ще одну спробу військового перевороту, який закінчився усуненням Перона від влади і його примусовою еміграцією. Під час відсутності Перона в Аргентині багато націоналізованих підприємств було приватизовано. Попри те стан економіки продовжував погіршуватися через надмірні соціальні і податкові обтяження, яких наступники Перона не чіпали.
Проте у свідомості аргентинців Перон залишався втіленням міфу політика, який дбає про справи народу. Тому, коли у березні 1973 року відбулися президентські вибори, їх виграв пероніст Гектор Кампора, який потім подав у відставку, щоб відкрити повернення на посаду президента Перону, якого народ зустрів з величезним ентузіазмом як визволителя.
Перон, прагнучи сподобатись військовим колам і запобігти можливим військовим путчам, збільшив військові витрати. Крім того, він здійснив повторну націоналізацію приватизованих при військовій хунті підприємств, поставив економіку під суворий контроль чиновників, розпочав боротьбу із закордонним капіталом, законодавчо підвищив зарплату і соціальні виплати. Але при владі він був недовго: генерал Хуан Домінго Перон помер 1 липня 1974 року від серцевого нападу.
Аргентина після Перона
Після смерті Перона до влади прийшла його дружина — Марія Естела Мартінез де Перон, яку називали Ізабеліта. Кінець її політичній кар'єрі поклав військовий переворот у березні 1976 року. Хунта на чолі з генералом Хорхе Віделою почала з небаченою жорстокістю придушувати всі форми опозиції, в тому числі й ліву течію пероністів (так звані «монтенерос»), які боролися з новим режимом.
Але військові не мали жодної концепції виходу з економічної кризи. У ситуації, коли профспілки продовжували відігравати значну роль в економіці, а гасла перонізму користувалися підтримкою значної частини суспільства, військові боялися розпочинати соціально-економічні реформи. У 1982 році з виразною метою підйому хвилі ура-патріотичних настроїв і відвернення уваги від соціально-економічних проблем хунта пішла на спробу захоплення архіпелагу Фолкленди-Мальдіви — території, залежної від Великої Британії, до якої Буенос-Айрес давно пред'являв претензії. Як знаємо, ця спроба завершилася перемогою британців і збереженням статус-кво.
Скомпрометована поразкою хунта вирішила віддати владу цивільним. Президентські вибори в 1983 році виграв кандидат Радикальної громадянської партії Рауль Рікардо Альфонсін. Його адміністрації не вдалося впоратись із головними проблемами країни, і в 1989 році, за півроку до завершення каденції внаслідок шаленої інфляції і величезної зовнішньої заборгованості, Альфонсін подав у відставку.
З такого повороту подій скористався кандидат пероністів (Хустисіалістська партія) Карлос Саул Менем, який виграв вибори в 1989 році. Його команда здійснила спробу радикального реформування економіки країни, скориставшись неоліберальними рецептами, проголошуваними МВФ і Світовим банком. Його дії, зокрема прив'язка курсу песо до долара США і масова приватизація, а також великий наплив закордонних інвестицій привели до опанування інфляції, а ВВП виріс на 35% за чотири роки. З іншого боку, жорсткий курс песо негативно позначився на конкурентоспроможності аргентинських товарів, і наприкінці рикошетом ударив по національному виробництву та викликав безробіття. Одночасно зростало соціальне розшарування.
Менем прагнув здійснити карколомні, взаємовиключні реформи: поєднання ліберальної економіки зі збереженням високого рівня соціальних виплат і споживання. Лібералізм вимагав радикального зниження податків, а високий рівень соціальних виплат — їх зростання. Споживанню імпортних продуктів сприяв сильний песо, але це вдарило по національному виробнику.
Усе ще якось «крутилося» у перші роки правління Менема, коли було приватизовано все, що могло приватизуватись, і завдяки цьому бюджет отримав цілком відчутні надходження. Пізніше вплив від приватизації, природно, різко зменшився; ріс дефіцит бюджету, його треба було латати за допомогою закордонних кредитів на десятки мільярдів доларів, а потім і за допомогою інфляції. Обтяжена відсотками від боргів і зростаючою інфляцією економіка Аргентини наприкінці 2001 року збанкрутувала. Фіналом стали вуличні заворушення, пограбування супермаркетів, банкрутство банків і відставка уряду президента Фернандо де ла Руа, представника Радикального громадянського союзу, який раніше змінив пероністів при владі.
У ситуації обмежених до мінімуму квот виплат із банківських рахунків (безпосередня причина заворушень) багато людей почали торгувати на вулиці. Хто тільки міг — старався емігрувати до Європи, США чи Канади — куди-небудь... Влада у країні, що йшла на дно, переходила з рук у руки: після відставки Фернандо де ла Руа 20 грудня 2001 року протягом 13 днів через президентський палац Каса Росада пройшло три тимчасові господарі, аж поки 2 січня 2002 року до влади прийшов Едуардо Дугальде.
Економічна ситуація почала стабілізуватися лише у другій половині 2002 року. Аргентина домовилася про замороження частини боргів і помалу почала виходити на рівну дорогу. Але нічого не вказує на те, що вона може повернутися до клубу найбагатших країн світу, який вона покинула кілька десятків років тому.
Економічна історія Аргентини у другій половині ХХ ст. показує, як задля здобуття суспільної підтримки стимулювались соціальні очікування народних мас. Водночас зовнішні і внутрішні причини не дозволяли їх задовольняти. Але навіть лавиноподібне наростання проблем не спонукало політиків на послідовне проведення реформ і затягування пасків. Врешті-решт це призвело країну до економічного спаду, а на додаток — до безпрецедентного падіння у міжнародних економічних і цивілізаційних рейтингах.
За матеріалами іноземних джерел підготував
Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»