ДУХОВНІ ОСТРОВИ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА
«Василь Симоненко абсолютно доступний за формою кожній грамотній людині й глибоко хвилюючий за змістом. Він постійно говорить про те, що тривожить людей, про що й вони говорять, але без тієї громадської висоти, ясності розуму і пристрасті слова,— так відгукнувся про творчість Євген Сверстюк.— Кожен його вірш нагадуватиме нам і тим, що будуть після нас, елементарні речі, без яких не можна змістовно жити».
Знаково, що саме книжкою Василя Симоненка «Вибрані твори» (упорядники Анатолій і Дана Ткаченки) видавництво «Смолоскип» відкрило серію «Шістдесятники». Це невипадково, оскільки саме він належить до найбільш знакових і знаних представників цього культурного (і не лише) явища. До речі, в еміграційний період своєї діяльності видавництво «Смолоскип» носило ім'я Василя Симоненка.
«З того часу «Смолоскип» імені Василя Симоненка надрукував багато книжок у США, перебрався в Україну і продовжує діяльність тут і тепер,— зазначає у передмові до видання Ростислав Семків.— Боротьба молодого поета за щире і правдиве слово триває...»
«Часто я самотній, ніби Крузо...»
А поет лишається молодим попри біг невблаганного часу. Доля вділила йому лише 28 років. Кажуть, що він передчував ранню смерть. Зрештою, це й не дивно, адже справжні завжди передбачають власну долю. Василь Симоненко у день свого 20-ліття написав:
Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму
серці втома,
Що в тридцять смерті в очі
подивлюсь.
Та для поета важить не ранній відхід. Його бентежить інше — щоб життя спалахнуло яскраво, а не сумовито тліло. Про цю поетову безкомпромісність, «вічну бентежність» знали його побратими. Загалом, здавалося, що у біографії поета не було «білих плям».
Народився Василь Симоненко 8 січня 1935 року в селі Біївцях Лубенського району, що на Полтавщині. Після закінчення факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка почав працювати у пресі. Влітку 1962-го журналіста жорстоко побили у приміщенні транспортної міліції залізничної станції імені Тараса Шевченка. Приводом був ніби випадковий конфлікт, але це сталося після того, як учасники Клубу творчої молоді «Сучасник» Алла Горська, Лесь Танюк, Василь Симоненко відкрили місцепоховання жертв тоталітаризму у Биківні й заявили про це. 13 грудня 1963 року після трьох місяців перебування у лікарні Василь Симоненко помер. Розмірковуючи над долею поета, Євген Сверстюк доходить висновку: «На відміну від колег, які йшли від «юнацького максималізму» до плавного конформізму, Симоненко йшов від псевдоідейного «максималізму» до суворого морального максималізму, який вчить говорити правду на повен голос, чого б це не коштувало».
Чи почувався вільним? Напевно, що так, коли врахувати внутрішню свободу. Але жити все одно доводилося у суспільстві. Напевно, почувався самотнім: «Часто я самотній, ніби Крузо, виглядаю з-за обрію кораблів». Чому тоді Василь Симоненко став вищим від тимчасових зручностей? Чому не підспівував «трубадурам», які вже прийняли умови гри і виправдовували свій конформізм тим, «що всі так роблять?»
«Над дивом появи Василя Симоненка задумувалися всі. Адже то правда, що одночасно з ним навчалася в університеті дюжина поетів, які понаписували віршів у десять разів більше за нього,— розмірковує Євген Сверстюк.— І не він один помер у віці до тридцяти. І майже всі писали про Україну, а дехто писав і вправніше. Де ж він відірвався від них і як він піднявся над ними?»
Феномен Симоненка спалахнув в останні два роки його життя.
«Ти знаєш, що ти людина...»
Саме в цей період відчуття жаги життя, правди й краси неймовірно загострилися. Поет відчував: «Завтра тебе не буде». Тому треба поспішати жити. І Симоненко кожним порухом душі заперечував сірість буття, підфарбовану догідливими пристосуванцями «на злобу дня». Він категорично не сприймав будь-якого натяку на фальш, неправду, словесну облуду. «Він знав народ в його побуті, як селянський син,— пише Євген Сверстюк.— Але він дивився на життя не як «представник», а як людина, як син дивиться на безпорадну матір. Він піднявся до верхніх щаблів сучасної культури і умів бачити колгоспників на тлі космічного віку — весь діапазон крайностей життя і «парадоксів доби»: «Цілую руки, що крутили жорна у переддень космічної доби». Глибоке розуміння Симоненком значення свого кореня, постійне відчуття сили, що йде від рідної землі, відчуття радості й гіркоти обов'язку перед рідним народом — усе це було в нього таке елементарно сильне, як і слова: «Я без тебе нічого не значу, ніби птиця без крил». Симоненкові вірили, бо ще у студентські роки він визначив своє кредо: «За ваші дешеві лаври не продав я совість й честь». А ще нагадував зрозумілу й водночас мудру істину — «Ти знаєш, що ти людина?»
Микола Кіпоренко, однокурсник Симоненка, згадував, що останні два роки ніби «прорвало Василів поетичний став». Він, звісно, шукав можливості опублікуватися, але зробити це було непросто. Тоді ж Василь зробив гіркий висновок: «Без протекції ні сюди, ні туди». Поет лишався вкрай вимогливим до себе. У книжці вміщено його щоденникові записи, надзвичайно щирі й безкомпромісні. Запис від 22 липня 1963-го: «З іронією оглядаюся на пройдене: мені двадцять дев'ять скоро стукне, а що я зробив, чи бодай почав, значне? Не життя, а низка дрібних клопотів, дрібних розчарувань і дрібних успіхів! Ні, не так я мріяв, як живу».
Із матір'ю на самоті
Іван Дзюба, досліджуючи творчість поета, погоджується з тим, що багато хто з ровесників Симоненка починав не менш (а може, й більш) потужно, але таким, як він, стали одиниці. У чому тут річ? «Василь Симоненко говорив правду, і правда його самого робила все більшим і більшим,— пише Іван Дзюба.— І друге. Василь Симоненко був людиною немилосердно самокритичною і вічно собою незадоволеною. В нього було надто високе уявлення про літературу, надто високі ідеали і критерії, щоб він міг задовольнитися тим, що робив. Оця дорогоцінна здатність постійного умудрення, зростання, самовдосконалення, оця жадоба знань, дисципліна, самонавчання — це один із добрих уроків Симоненка всім нам».
Його житейська мудрість ішла з глибин народного життя. Та й чи міг Симоненко бути іншим? Тоді у селян не було навіть паспортів, а сам він приїхав до університету подавати документи з довідкою із сільради. Лише коли хлопець став студентом університету, йому виписали паспорт. Біль, приниження, образа за селян, які, по суті, були кріпаками, вилилися у жагучі слова-протест: «Де вони, ті вгодовані й сірі, недорікуваті демагоги й брехуни, що в'язи скрутили дядьковій вірі, пробираючись у крісла й чини?».
Василь Стус писав про лірику Симоненка як «гірку й трудно-радісну»: він переважно пише про оскаржену любов. Для нього мати — свята, так само, як і рідна Україна. Матір любив як святу Мадонну, ніби спокутуючи провину перед усіма українськими матерями: «Мадонно мого часу! Над тобою палають німби муки і скорбот». Звідси, із синівського почуття любові до матері, випросталася його любов до України. Це почуття було природним і щирим:
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю,
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
Ці слова стали хрестоматійні, їх цитували, але критика вдавала, ніби їх не існує. «Як довго боялися ось цих його слів,— писав Іван Дзюба,— а вони є і будуть, вони вічні, бо в них — право бути собою... А суть проста і незаперечна, як біблійна істина: «Маю я святе синівське право з матір'ю побуть на самоті». І нічого більше. Чи менше. А без цього синівського права — що доброго може бути в світі? Кого ж ми боялися (і боїмося) образити визнанням цього права? Права кожного народу бути собою?»
...Поетові вірили, бо він був правдивим не лише у літературі, а передовсім у повсякденному житті. Саме «у глибокому розумінні Симоненком значення свого кореня, постійне відчуття сили, що йде від рідної землі» (за Сверстюком) криється сила любові й таланту поета:
Я без тебе нічого не значу,
Ніби птиця без крил...
Нехрестоматійне
Часто літераторів так нещадно «лакують», що вже не під силу відрізнити справжню поезію від підробки. Українські письменники потерпали передовсім від цензури, яка краяла їхні твори вздовж і впоперек. «Вибрані твори» поета, що побачили світ у «Смолоскипі», дарують радість спілкування з нецензурованим, а справжнім Симоненком. Ми ніби заново відкриваємо для себе незнану людину зі своїми сумнівами, особистими переживаннями. А повертають читачам нехрестоматійного Симоненка спогади однокурсників і друзів.
«Василь Симоненко... У цьому ясночолому, буйночубому хлопцеві з поглядом то замріяним, то гнівним було справді щось високе, соколине, успадковане від народного світогляду, народної пісні, краси рідного краю. Василь був в усьому красивою, чистою людиною, правдолюбцем («Хай брехня твоє слово не вигне»), безкомпромісним до лицемірів, ницих і убогих духом підлабузників («Я не прислужував ніколи і нікому»),— згадував однокурсник Ілля Бердник. Юність обіцяла так багато, вірилося, що попереду чекає щасливе творче життя. Василь Симоненко, пройшовши практику в «Черкаській правді», збирався жити й працювати в Шевченковому краї. Не все складалося так, як планувалося. Були негаразди у сім'ї. Робота у провінційній газеті вбивала будь-які творчі поривання. З листа до Анатолія Перепаді: «Агов, Толю! Я живісінький. Нудота жахлива». З листа до Євгена Дударя: «Не писав тобі нічого, бо жодної новини не мав за пазухою... Живеться нудно, пишеться мляво, думається ліниво. Дома в мене зовсім тихо. Немов перед грозою. Газета обридла до неможливості». У листі до Івана Світличного просив дізнатися про умови вступу до аспірантури Інституту літератури. Прагнув спілкування з однодумцями, щоденної творчої праці. Не того обов'язкового офіціозу, яким був «перегодований» у рідній газеті. Та не сприяла тогочасна доба пориванням Симоненкової душі, хоч та бунтувала, вивищувалася над буденністю, де правили подвійні стандарти. Хоча направду, чи є часи, сприятливі для Поетів? Отим одвічним бунтарям, чиї душі сповнені любов'ю й синівською вірністю? «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину» — вартісні рядки, написані двадцятивосьмирічним хлопцем.
«Хрущовська відлига скінчилася менш ніж через рік після Василевої смерті,— писав Станіслав Тельнюк.— Усе рідше й рідше згадувалося ім'я Симоненка в пресі, все тоншими й тоншими були його книжечки». Починалася застійна брежнєвська епоха...
«Знов розцвів «академік» Шамота,— вів далі Станіслав Тельнюк.— Його статтю в «Комуністі України» усі сприйняли як повернення до ждановщини. Нарешті вустами Шамоти було сказано «остаточне» слово про Василя Симоненка. Його закрили, заборонили, його ім'я викреслили з української радянської літератури на багато літ».
Та не судилося розчинитися в імлі небуття поетові, який, «напнувши вітрила мрій», виглядав нових Колумбів і Магелланів. І на голос Симоненка, «найбільшого шістдесятника з шістдесятників» (за словами Василя Стуса), поспішала молодь. А він залишився назавжди двадцятивосьмилітнім:
Кораблі! Шикуйтесь до походу!
Мрійництво! Жаго моя! Живи!
В океані рідного народу
Відкривай духовні острови!
Найкращий пам'ятник для поета — не бронзовий монумент. Найкраща пам'ять, коли не вмирають його твори. Коли звучить поезія. Тоді поет повертається до живих у своєму Слові.
Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:
- ПРОЧИТАВ— ПЕРЕДАЙ КНИГУ ТОВАРИШЕВІ
назад »»»