МУЗЕЙ ЯК ДЗЕРКАЛО УКРАЇНИ
Ніде не ведеться мені так гарно, не дихається так озоново, як у Сковородинівці. Будь-якої пори року. Тільки-но проклюнеться дзвінким синичим «тінь-цінь» весна, як пологі береги музейного озера затчуться фіолетом ніжного рясту, засвітяться пухнастими китицями сон-трави, зарясніють барвистими дзвіночками примули.
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ: СКОВОРОДА-300
Ближче до літа запашний омофор липового цвіту огорне пречудовий парк, накриє дуплистий окоренок дуба Сковороди, заструмує духовитістю над криницею, дно якої суціль осріблене монетами — кожний хоче ще раз повернутися в цю дивовижну красу.
Нової, несказанної краси надає селу, пропілеям садиби Ковалівських перший сніг, що поцятковує іскристими перлами стежки заповідника, прикрашає білими вушанками обважнілі дерева. Все довкола засинає в очікуванні наступної весни...
Стежками, якими ходив поет
Ще одна неймовірна, проте невигадана приміта Сковородинівки. Наокруг неба над старовинним селом озористий, просвітлений — і не тільки погожого літнього дня, а й у будь-який час. Я побував у гостинах у Сковороди тричі: пізньої осені, у зимовій сніжності й бузковій повені травня. Вперше їхали сумською трасою і включеними фарами пробивали в густому тумані асфальтівку ледь на десять метрів уперед.
Та тільки завернули на знаменитий Муравський шлях, підкотили до повороту на Сковородинівку, як — о диво! — над нею крізь кошлату хмару зблиснув сонячний промінь. Наш зимовий шлях пролягав у закосичених сніжних пасмах на всю небесну просторінь, а на під'їзді до вічного сковородинського дому небо заколоворотилося світлим ясним кружалом. І цього разу прохолодного травневого дня дошкульний дрібний дощик бився об скло машини, а вже в самій музейній садибі мокрий завій ущух — небо прояснилося весняною блакиттю. І так завжди. Хто розводить небо руками над Сковородинівкою? Можливо...
Можливо, той, хто стиглої осені 1794 року до дому свого останнього в селі Пан-Іванівці, що в піддашші Харківщини, прийшов уже обтяжений роками й недугами, але просвітлений мудрістю, перенасичений роздумами, не завжди втішними, а колись такими поривними. У дорозі Григорія Сковороду супроводила думка: «Я знайшов гавань, прощайте, надії і щастя, досить ви мною гралися, тепер грайте іншими».
У слободу Пан-Іванівку «старчик Григорій» мандрував із села Хотетова, що за 20 верст від міста Орла, де він гостював у Михайла Ковалинського — свого харківського учня і всежиттєвого друга. Відчував, що їхня зустріч буде остання, тож ще навесні написав вихованцю: «Коли я побачу домівку твого тіла, домівку, в якій мій Михайло живе? Від чекання я знемігся...»
Ось таким, знеможеним, побачив і обійняв свого друга-вчителя учень, намуляний вже життям, заморений світськими інтригами, утомлений вимушеним прислужництвом сильним світу цього у столичному Санкт-Петербурзі.
Та в короткі дні зустрічі відданий друг душевно ожив, збадьорився серцем у щоденних розмовах зі Сковородою. Проговорили все до мізинчика: про невтримну мінливість життя, про душевний мир, зерно істини, філософське осягнення життя, звичайно, про книгу книг Біблію і її читання, особливо ж про «внутрішню людину», згадували впереміш веселі й сумні пригоди в колегіумі.
Не оминули (спокійно, врівноважено) і передчуття останньої людської години. Тут уже набагато старшому другові на порозі звільнення від земних турбот було все зрозуміліше, ясніше: добро, любов, насотані за довге життя, переборюють, знищують страх смерті, особливо сильний в пізніх роках. Але набутий стійкий душевний мир, відчуття зробленого людям, світу, Богові, доходили вони думки, і є вінець нашого життя і двері безсмертя.
Михайло Ковалинський сподівався, що найдорожчий друг залишиться в його домі на зиму. А Сковорода раптом, як це бувало з ним не раз, зазбирався в дорогу: «Дух його велить йому їхати». Обійнявши учня, мовив: «Може бути, що я більше не побачу тебе. Прости...» Путь тримав до гостинного Андрія Ковалівського, з яким зазнайомився ще в Харкові, коли той працював у губернській управі, не раз бував у Пан-Іванівці. Знав, що тут його радо зустрінуть: живи, скільки душа забажає.
На ґанку приземкуватого, затіненого липами будинку над ставом Григорій нікого не побачив, ніхто його не зустрів, мандрівник не любив дочасно звідомляти про своє прибуття. Він нечутно прочинив двері, ступив звично на нерипливу мостину в сінях і пройшов до своєї кімнати у кутку ліворуч. Але кроки його все ж зачули, і ось у дверях кімнати з'явився господар дому Андрій Іванович і з радісною усмішкою запросив Сковороду в гостину, до обіднього столу. Стомлений з дороги, Григорій попрямував у затишок своєї кімнати.
...А вранці травневого дня цього року на ґанку сковородинівського дому мене і харківського професора Івана Гришина зустріла сонячною усмішкою Наталія Мицай, директор Національного літературно-меморіального музею Г. Сковороди. Зустріч наша вийшла тепла, зацікавлена, адже я знайомий, дружу з Наталією Мицай з перших років її приходу до музею з посади директора загальноосвітньої школи. З педагогів у музейники — це багатьох славний шлях до Сковороди.
За роки, що минули, зроблено багато: музей перетворено на місто-сад, де якраз вільготно почуває себе дух Сковороди. Все це тому, що Наталія Мицай — рух і дія. Безперервний рух і постійна дія. Жодного дня без того, аби не покласти нової цеглинки в будову, ні, в світобудову музею —цеглинки ручної, духовної, меценатської. Жодного дня без думки про завтрашній день музею. Так само напружено й самовіддано призвичаївся працювати й весь невеликий колектив музейників.
Під час спогадувальної розмови на ґанку ми чемно й послужливо розступилися, пропустили вперед літнього чоловіка в короткій свитці, який поволі спустився східцями і попрямував до ранкового парку. Коли запримітили в його руці флейту зі сріблястими ободками, рушили за ним слідом. Щоранку Григорій Сковорода разом із першим сонячним променем виходив у великий доглянутий парк, мелодіював на флейті та промовляв чи наспівував своє улюблене:
«Здравствуй, мой милый покою! Вовеки ты будеш мой.
Добро мне быти с тобою: ты мой век будь, а я твой...»
О, цей прекрасний парк! Закладений ще у ХVIII ст. за правилами англійського паркового мистецтва, він і донині щовесни знову й знову шумить молодим листям. Парк розкреслюють сім радіальних алей, які в центрі утворюють сонце — любимий архитипус Сковороди. Щоранку Григорій Савич проміряв одну з алей: сім днів тижня — сім манливих алей.
Найширшою улюбленою алеєю виходив до чистої, в зеленій осоці, усипаної кремінцями криниці, яка тепер так і зветься — Сковородинською. Не забуде хлюпнути в лице пригорщу кришталевої водиці, щоб розігнати залишки сну, а ковток живого срібла заряджав енергією сильніше, ніж розрекламований в наш час напій «Живи з вогником».
А далі для Сковороди за якусь сотню кроків радість на весь день: крислатий, неохопний не лише руками, а й поглядом, височенний аж до неба могутній дуб, у тіні якого Савич забував про час, бо вщерть заполонювався думками. Вже в ті часи дуб у садибі Ковалівських славився на всю Слобожанщину, його вік тоді перейшов за півтисячу років і був він у розквіті зеленої могутності й деревної сили, а також духовної аури. Гадаю, тільки у його життєдайному струмуванні, його високості почав народжуватися образ, який стане знаковим для всього світу: «Мир ловил меня...»
У невідворотності часу дуб згасав, висихали й обламувалися його руки-гілки, але жив і прагнув нового народження його невмирущий корінь, який щороку обсипався золотистим жолуддям. П'яток таких жолудів і поклав Сковорода в лунку землі неподалік зеленого патріарха, на хвилястому взгірку.
Розкрилися всі половинки жолудів, але тільки один чіпкий росточок пробився до сонця і підростав, мужнів на столітніх вітрах, і зараз, щоб охопити його поглядом в усій красі, треба підняти очі до неба. До рослого сина дуба-довговіка нас підводить Надія Хамлюк, молодий екскурсовод, студентка філологічного факультету Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди.
Я притуляюсь щокою до прохолодного стовбура і чую срібний голос флейти. Здогадуюсь, у чиїх руках цей ніжний інструмент...
Факт і легенда
Ми з Наталією Мицай піднімаємося по трав'яному моріжку далі й вище і буквально через кілька хвилин вітаємося з науковим співробітником музею Валерієм Манженком. Він не випадково чекає нас на цьому зеленому овалі, який окреслив півколом своїх рук.
Що він хоче нам повідати? Але спочатку скажу я на правах давнього знайомого Валерія Павловича ще з першого приїзду до Сковородинівки десять років тому. Манженко представився тоді головою сільради. Я розумів, наскільки клопітна ця посада, але водночас примітив, що Валерій Павлович не відокремлює своє головування від музейних справ, від дружби з мешканцем слободи Пан-Іванівка Григорієм Сковородою.
Він хотів знати про односельчанина все — і ще більше. Знати на той час усе означало засвоїти визначену суму знань про Сковороду як про філософа-матеріаліста, письменника-демократа, атеїста-єретика — саме з таких вивірених граней складався портрет мислителя в радянській історіографії. Такого ліплення образу Манженку було явно замало.
Тож закінчивши каденцію сільського голови, Валерій Павлович повернувся до музею тепер уже науковим співробітником. Він захотів побачити Сковороду не в куцому ідеологічному одязі, а досконало пізнати його внутрішній духовний світ, його земні звички, навіть людські слабкості (на це його навели рядки з листа Сковороди до свого друга, бабаївського священика Якова Правицького: «Пришли, друже, цитринчиків пару: хай прохолодиться хвороба моя, чи соку чорносмородинного, чи журавлино-ягідного, чи будь-якого до чаю»), а також зрозуміти схильність філософа до містицизму, разом зі Сковородою розгадати таїну життя і смерті й багато-багато ще чого із життя генія.
Проте й цього Валерію Павловичу виявилося замало. Він вийшов за лінію життя Сковороди на тлі двох з половиною століть, його доказового існування в спогадах, письмових свідченнях і пішов у глибину століть, і знайшов ознаки суміжності його світогляду й думання зі святим Августином (354–430 рр.). Духовна пектораль поєднала внутрішній стан великих боголюбів, тотожність їхнього мислення, розуміння вищої істини через майже півтори тисячі років. Вони обидва пережили стан Божого просвітлення, схожого в обох своїм небесним проявом. Про це Сковорода написав так: «Царство Божіе, точно молнія, в одно мгновеніе пронизывает человека». Світоглядна поєднаність позначилася і на творчості видатного українця. «Діалоги Сковороди схожі на твори Августина»,— зазначає дослідник Манженко.
У сковородинських розслідах науковець Валерій Манженко строго дотримується принципу документальної доказовості, він — сповідник факту в його точності в змісті й часі. Тож вичерпно розповів нам, коли, в який рік і місяць, скільки разів побував Сковорода в гостинах у Пан-Іванівці в сім'ї Ковалівських.
Не раз Манженко передумував і перевіряв навіть свідчення учня-друга Сковороди — Михайла Ковалинського, який перше місце поховання філософа визначив «на узвишші біля гаю і гумна». Валерій Іванович при нас кілька разів вимірював кроками і руками означену відстань, поки його долоні не опустилися над ледь помітним горбиком, і екстрасенс сковородинської долі твердо сказав: «Тут».
Документальне геометричне переконання Валерій Манженко ставить вище від легенд і переказів про перший поминальний притулок Сковороди. Ми слухаємо, вимірюємо кроками перше поховання мудреця. Слухає і Наталія Іванівна й загадково усміхається. Вона дотримується думки, що кожен музейний експонат повинен мати свою легенду, а то й міфічну обгортку, особливо такий «подієвий експонат», як могила Сковороди. Я прислухався до судження Наталії Мицай і наважився переповісти легенду, котру почув ще під час першого приїзду до Сковородинівки...
Надвечір наступного дня після приїзду, ледь над ставом закурився туман, Сковорода накинув на плечі свитку і спустився з ґанку в сад. Він ішов не кваплячись парковою алеєю і в прозорості блакитного передвечір'я довго й запитливо вдивлявся в знайомі обриси берегів, сутеніючої долини, по-сирітському пониклих кущів бузку.
Біля старого кремезного дуба з густим віттям на півнеба задумався. Тут у його прохолодній тіні він знаходив єдино правильні слова для своїх трактатів і діалогів. Навскоси, під розлогою липою, Григорій Сковорода, окресливши на землі лопатою прямокутник, почав копати. На запитання садівника, що трапився тут, біля нього: «Що се ви робите, Григорію Савичу?» відповів сумирно: «Копаю останню схованку. Прийшов мій час».
Глинисте дно вистелив дубовим листям, переданим йому з Чорнух. У дім повернувся вже в сутінках. До вітальні, де господарі й гості збиралися для вечірньої бесіди, не зайшов. Запалив згарок свічі у своїй кімнаті й приліг на канапу.
На ранок — треті півні проспівали — пішов перший сніг. У ледь просвітленій синяві вікна замерехтіли лапаті мокрі сніжинки. Вони билися об шибку й поволі сповзали по склу. Та навіть коли б їм удалося залетіти до кімнати, то, нечутно падаючи на полотняну сорочку, на просвітлене лице Григорія Сковороди, вони б уже не розтанули.
...Коли я показав свій запис у журналістському блокноті про останній земний день старчика Григорія музейному зберігачу, кандидату історичних наук Дмитрові Дудку, то він із розумінням усміхнувся і сказав: «Григорія Сковороду в житті й опісля завжди супроводжувала легенда, його життя густо посвітлене міфом, скажімо, навіть у втаємниченому псевдонімі — Даниїл Мейнгард — та й інших загадковостях. Так народилася легенда про останні дні філософа в Пан-Іванівці — вона закріпилася в розповідях простого сковородинського колгоспника Юхима Дереги, який багато років водив по заповіднику екскурсії. Що ж, нехай живе така красива легенда, вона має право на існування...»
Я й сам пригадую, коли вперше в шістдесятих роках минулого століття навідався з Харкова, через станцію Максимівка, до Сковородинівки, то одразу потрапив під чари розповіді Юхима Дереги, вже літньої, але ще міцної людини в потертому сукняному піджачку, під самозшитим картузиком, із сивими вусами й живими пломеніючими очима. Згодом зрозумів, що в розповіді добровільного екскурсовода переплелися народні перекази й літературні впливи, насамперед опис останніх днів філософа, зроблений І. Срезневським на початку ХІХ ст. Начитаною людиною був простий колгоспник Юхим Дерега.
Володимир СТАДНИЧЕНКО (Далі буде)
також у паперовій версії читайте:
назад »»»