ФАТА МОРГАНА НЕЗАЛЕЖНОСТІ
У липні проголошено незалежність Південного Судану. До цього привела багаторічна кривава громадянська війна. І знадобиться ще багато років підтримки інших держав і народів, щоб нова держава стала дійсно самостійною.
Південний Судан уже має свій уряд і президента Сальву Кііра, але ще нема адміністрації, яка реально могла б управляти життям держави. Понад вісім мільйонів мешканців країни складають 65 християнських і нехристиянських племен, які разом так і не створили єдиної нації. П'ять мільйонів із них — це номади без постійного місця проживання. Понад два мільйони продовжують перебувати в таборах для біженців у Кенії та в Уганді. Близько 85% південних суданців не вміють читати і писати.
Уже є своя визвольна армія, сформована з колишніх повстанців, одягнутих у нові мундири. А про встановлення миру на кордоні з Північним Суданом, особливо у нафтоносному, спірному регіоні Абуей, потурбуються миротворчі сили ООН. Речник нових збройних сил Південного Судану, полковник Філіп Аугер визнав у розмові з пресою, що «досягнення стовідсоткового послуху в нашій армії наразі є неможливим». Поза всіляким сумнівом — це евфемізм, бо навіть міжнародні організації, які надають гуманітарну допомогу голодуючому населенню, продовжують звинувачувати солдатів у грабунках цивільного населення.
Зерна громадянської війни у Судані посіяла Велика Британія, коли в 1956 році закінчила епоху колонізації цієї країни, передавши владу мусульманським політикам у Хартумі. Іновірці на півдні стали паріями без прав і шансів на гідне життя. На вибух довго чекати не довелося. Заколот розпочався, коли останній британський солдат ще не залишив Судану, і тривав довгих 17 років. Північні сили поставками зброї підтримував Радянський Союз. Повстанці ще користувались допомогою Ізраїлю, Уганди і Конго. Перша громадянська війна (1955–1972 рр.) забрала життя півмільйона цивільних і завдала величезних спустошень цьому нужденному краю.
Та тривалий мир не судився Судану. У 1983 році тодішній президент полковник Джафар Німейрі анулював підписаний в Аддис-Абебі договір і оголосив Судан мусульманською державою, в якій діє право шаріату. На збройну відповідь християнського і язичницького Півдня довго чекати не довелося. Вибухнула друга громадянська війна (1983–2004 рр.), порівняно з якою перша може здатися дитячою забавкою. Загинуло два мільйони осіб, стільки ж мусило втікати з південних провінцій країни, а понад 200 тисяч жінок і дітей викрадено і продано в рабство.
Усупереч зовнішнім ознакам громадянська війна не була тільки війною за релігійне панування. Доступ до нафтових родовищ мотивував обидві воюючі сторони. Після серії військових перемог заколотників з Півдня влада в Хартумі погодилася підписати перемир'я, яке гарантувало вільний доступ до природних багатств. Парафоване 16 жовтня 2004 року, воно формально завершило військові дії і визнало за Півднем право на референдум, який мав визначити майбутнє країни. Як відомо, майже 99% південних суданців у січні нинішнього року проголосувало за поділ країни на дві незалежні держави.
Військо, звісно, необхідне, однак без дієвої дипломатії жодна незалежна держава не зможе функціонувати. Ще перед проголошенням незалежності голландський інститут міжнародних відносин розпочав підготовку купки південно-суданських дипломатів. У Нью-Йорку, Оттаві, Брюсселі та інших важливих столицях світу вже діють напівофіційні дипломатичні місії.
Незалежний Південний Судан також має своє міністерство фінансів, яке через кілька днів після проголошення самостійності замовило у британської фірми «Де Ла Руе» власні банкноти. Міністр Девід Денг Аторбей оголосив, що серпнева зарплата чиновників буде виплачуватися новою валютою. Тільки ніхто поки що не знає, яку вартість матимуть нові банкноти, що пахнуть друкарською фарбою. На конференції, проведеній у Джубі, Аторбей закликав багаті країни світу надати допомогу, яку вони пообіцяли відразу після підписання в Кенії мирного договору між Півднем і Північчю.
Світ ніколи не мав ілюзій щодо фінансових можливостей цієї проблемної африканської країни. Роками він брав на себе зобов'язання, які належать до урядових інститутів Судану. Агентства ООН будували як на Півдні, так і на Півночі країни медичні приймальні і школи, допомагали у розвитку сільського господарства, надавали продовольчу допомогу тим, хто найбільше її потребує. Світовий банк асигнував на ці цілі 786 млн доларів. Данія анулювала суданську заборгованість на 26 мільйонів доларів. Велика Британія збудувала електростанцію коштом 58 мільйонів. Експерти вважають, що частина цих грошей потонула в кишенях корумпованих чиновників і політиків.
Утім, можливості благодійників вичерпуються. Британський міністр закордонних справ Вільям Гейг, який брав участь в урочистостях проголошення незалежності в Джубі, сказав, що «Об'єднане Королівство бачить виклики, які стоять перед вашою новою країною, і як доказ підтримки відкриває тут свою нову амбасаду». А про фінансову допомогу ні слова. Америка, що балансує на межі банкрутства, і Європа, стурбована фінансовою кризою, не поспішають з підтримкою. Перспективи швидкого поповнення порожньої південно-суданської державної скарбниці видаються мізерними.
Під час референдуму, на якому Південь вирішив відірватися від Півночі, панував загальний ентузіазм. Нині настрій у Джубі, від 9 липня столиці нової держави, вже не такий радісний. Щоправда, місто, розташоване на берегах блакитного Нілу, за останні п'ять років виросло зі 160 до 370 тисяч жителів, проте більшість із них не має доступу до питної води. Про мережу водопроводів можна лише мріяти.
З'являються нові магазини і крамниці. Їхні власники, так само, як і таксисти, становлять першу верству людей з відносним добробутом. Якщо десь виростає новий будинок, то це майже напевно офіс закордонного банку, закордонної нафтової корпорації або однієї з численних агенцій ООН, які продовжують рятувати суданців.
У столиці є відносно сучасний аеропорт, але боїнги і аеробуси великих міжнародних авіаліній зараз сюди не літають. Багаторічні громадянські війни знищили суходільне сполучення зі столицями сусідніх держав. Розміновування і асфальтування шосе до Уганди, Конго і Кенії триватиме роки. Тому природно, що найважливішими комунікаційними артеріями стали ріки. Питання лише в тому, що по дорозі на Північ баржі з Джуби контролює влада Північного Судану.
Під час передвиборчої кампанії Сальва Кіір оголосив про можливу свою відставку, щойно він приведе свій народ до Землі Обітованої. Та дорога до мети довга, тож про відставку не йдеться. Навпаки, майже всі «хлібні» посади обіймають старі товариші президента, колишні повстанці. Освіта і досвід — бажані якості, але дуже рідкісні — не мають великого значення. Корупція, підтримувана інтересами закордонних концернів, стає найтяжчою хворобою нової республіки.
Найбільший скарб нової держави — видобуток нафти, запаси якої оцінюють у п'ять мільярдів барелей, узагалі контролюється закордонними концернами. China National Petroleum Co, Indias Oil та малайзійська Petronas — найсерйозніші гравці у цій галузі економіки. Крім того, Південний Судан — країна без доступу до моря, тому значною мірою залежить від доброї волі Півночі. Через її територію проходить єдиний трубопровід, який дозволяє експортувати нафту через найближчий порт. Переговори про ціну транзиту тепер будуть складнішими, ніж раніше.
Усупереч загальноприйнятим уявленням Південний Судан — не тільки пустеля. Фахівці стверджують, що великі площі землі, зрошеної тропічними зливами, надаються під плантації кави, чаю, цукрової тростини і тропічних фруктів. Але рільництво на цих землях невідоме. Окремі племена годують худобу. Стада великої рогатої худоби визначають соціальний статус. А оскільки в регіоні не розвинута банківська система, то вона заміняє обмінну валюту. За худобу можна купити хату, дружину і навіть кланові привілеї.
Не дивно, що у цій величезній країні, що розташувалася на території площею 620 тисяч квадратних кілометрів, нема поваги до центральної влади, хоч якою б вона була. За таких умов обіцяне Сальвою Кііром світле майбутнє незалежного Південного Судану здається нині лише красивою фата морганою.
Підготував Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- БЛИЗЬКИЙ СХІД: МІЖ ВІЙНАМИ Й РЕВОЛЮЦІЯМИ
- КОЛЕКТИВНА КІБЕРНЕТИЧНА БЕЗПЕКА
назад »»»