ОСТАННІЙ КОШОВИЙ
320 РОКІВ ТОМУ НАРОДИВСЯ ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ
Сумщина дала світові немало яскравих особистостей. Та чи не найпершим на скрижалях нашої минувшини викарбуване ім'я останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського, мученицька доля якого — чи не найяскравіший приклад історичної несправедливості, що багато віків тяжіла над нашим народом. Знемагаючи у неволі, на 113-му році свого героїчного життя, він пішов на вічний спочинок, залишивши у спадок нащадкам приклад патріотизму, вірності козацькому лицарському покликанню, мужності й незламності духу, любові до рідної землі. Його життя припало на три століття і є уособленням цілої епохи в розвитку українського козацтва. Верховна Рада 6 липня ухвалила рішення про відзначення ювілею П. Калнишевського на державному рівні.
1.
І Роменщина, і Сумщина по праву пишаються видатним земляком, чиє ім'я стало символом духовної нескореності й незнищенності українського народу. А в селі Пустовійтівка шана великому державотворцю, полководцеві, дипломату і благодійникові, який прожив довге, яскраве, героїчне і водночас трагічне життя, особлива. Саме на цій землі 12 липня 1691-го він народився.
Ще малим хлопцем Петрусь прибився до запорожців, що прямували на свою Січ. Завдяки розумовим здібностям і вольовій натурі швидко заслужив повагу і довіру серед низового товариства. В нього рано почав формуватися козацький характер. Із козацтвом пов'язані його освіта і кар'єра як державного та військового діяча, мецената-благодійника.
Як засвідчують документи, це була мудра і шляхетна людина, цілісна і колоритна натура. З середини XVІІІ ст. він виконував найвідповідальніші дипломатичні місії — захищав інтереси війська Запорозького в Петербурзі, на Січі, займав різні старшинські посади. Був похідним отаманом, військовим осавулом, військовим суддею. У 1762 році козацька рада вперше обирає Петра Калнишевського кошовим отаманом Запорозької Січі. Тоді ж разом із військовим писарем січовим Іваном Глобою він зустрічається з Катериною ІІ. Та, певніше за все, кошовий не дуже заімпонував цариці, бо з цієї посади його усунули.
У той час царський уряд скасував вибори у Запорозькій Січі, тому її керівництво обирали зазвичай не на загальновійськових радах, як раніше, а на сходах старшини, де здебільшого затверджували рекомендовані царицею кандидатури. Проте козацтво часто ігнорувало царські закони, обираючи найавторитетніших і найдостойніших. Одним із таких обранців козацької громади став Петро Калнишевський, який 1765-го всупереч царській волі став кошовим отаманом. Тож було порушено «Справу про самовільне обрання козаками отамана коша Запорозької Січі Калнишевського» — спеціальна комісія розслідувала цей вияв «зухвалої непокори і сваволі» запорожців. Утім, з огляду на майбутню війну з Туреччиною (у ній українському козацтву відводилася чи не вирішальна роль) Катерина ІІ тимчасово змирилася із самовільним обранням Калнишевського кошовим. Отже, він став отаманом удруге й остаточно — аж до знищення Запорозької Січі, тобто на десять років, чого зроду-віку не було.
То були нелегкі часи для запорожців, бо російський уряд усе більше схилявся до необхідності ліквідації Січі. Він нахабно втручався у внутрішні справи коша, затято обкраював межі вільних земель. Отаманство Калнишевського — це невпинна боротьба за існування самої Запорозької Січі та її відстоювання земельних володінь.
Запорозьке козацтво не збиралося догоджати царській Росії на чолі з Катериною Великою. Адже саме воно дбало про захист її кордонів від наскоків турків, татар в умовах небезпечного сусідства з Диким полем. Це мусила визнати навіть цариця, котра 1770 року оголосила подяку війську Запорозькому за доблесть у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр., а кошового, котрий відзначився разом із запорожцями при взятті Очакова, Кінбурна і який налагодив діяльність розвідки в Криму, Катерина ІІ нагородила золотою медаллю з діамантами та присвоїла йому звання генерал-лейтенанта російської армії.
2.
Що ж усе-таки так розлютило царицю? Її немилість пояснюється просто. Запорозька Січ, яка ніколи не знала кріпацтва, в останньому періоді свого існування зберігала автономне становище у межах України, залишалася носієм української державності, а після ліквідації гетьманства мала розвинуту інтенсивну економіку.
Калнишевський не лише воював, а й прагнув докорінно змінити побут і життя війська низового, особисто турбувався про заселення запорозьких земель вихідцями з України, а не чужинцями, всіляко сприяв розвитку землеробства, скотарства, торгівлі й сам цим займався.
Отже, оскільки Калниш (так любовно називали свого ватажка козаки) був великим дипломатом, Запорозька Січ успішно торгувала тоді вирощеним із сусідніми державами. Торгові судна безперешкодно курсували між їхніми берегами. Як бачимо, Калнишевський мав талант не лише вміло й мужньо боронити рідну землю від чужоземних напасників, а й творити на цій землі благо. У ті часи народилася приказка: «Як був кошовий Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш, то на столі лежав цілий книш».
Калниш був людиною заможною і високоосвіченою, добре розумів мистецтво, сприяв розквіту духовного життя в Україні, став щирим покровителем будівничих і художників. Він отримував газети із Петербурга, був тонким знавцем книжкової краси. У його зимівнику на Водяній балці стіни будинку прикрашали чудові картини, портрети, дорогоцінна зброя...
Калнишевський лише своїм коштом спорудив із десяток церков на Роменщині, а також Запоріжжі, Київщині, Полтавщині. У роки перебування на посаді кошового отамана фінансував будівництво Троїцького собору в Самарі (тепер Новомосковськ), відправляв подарунки для храму Гроба Господнього в Єрусалимі.
Не забував Калниш і про рідний край. Коли ще був військовим суддею, подарував церкві свого рідного села Пустовійтівка (нині — Роменський район на Сумщині) «Євангеліє» в коштовній оправі, яку виготовив київський майстер Іван Равич. Книга коштувала Калнишевському 600 карбованців золотом. Це — справжній шедевр українського золотарства XVІІІ ст., який увійшов до світових каталогів мистецтва. Понад пуд срібла пішло на оправу, яка має дарчий напис видатного земляка. Наразі згадуване «Євангеліє» — одна із перлин Роменського краєзнавчого музею.
Завдяки Петрові Калнишевському на його батьківщині в Ромнах 1770 року було відкрито «французький пансіон» для козацьких дітей — своєрідний ліцей, як тепер сказали б, із поглибленим вивченням французької мови. Більшість запорожців були грамотними людьми, чимало з них мали за плечима навчання у Києво-Могилянській академії.
3.
Хоч після закінчення російсько-турецької війни Катерина ІІ відзначила Калниша високими нагородами за вірність самодержавству, все ж через деякий час царські війська дістали таємний наказ — знищити останній острів свободи на українській землі — Запорозьку Січ. Бурхливе господарське піднесення на Січі, зумовлене невтомними стараннями Калнишевського, цариця сприйняла як прагнення до економічної незалежності.
До того ж фермерські господарства старшини не вписувалися у пануючу кріпосницьку систему в Російській імперії. А ще Росія зі своєю колонізаторською політикою не могла примиритися з існуванням козацької республіки. Слава запорозьких козаків при Калнишевському стала особливо гучною. Та Січ постійно приховувала небезпеку для царизму, тут постійно виношували ідею української державності, щоразу вибухали повстання проти існуючого ладу.
Улітку 1775 року, зберігаючи цілковиту таємність, величезне царське військо під командуванням генерал-поручика Петра Текелія рушило в напрямку Запорозької Січі, оточило її, навівши на фортецю гармати, а на ранок запросивши кошового зі старшиною до свого табору. За переказами, Калнишевський скликав козаків на раду і запитав: «А що, панове товариство, будемо робити? От кличе нас москаль у гості, чи йти, чи не йти? Це так, що, як підеш, то може, назад і не вернешся. Чи оддамо Січ москалеві, чи не оддамо?»
Запорожці, незважаючи на значну перевагу сил противника, прагнули битися до останнього. Та вирішальною, як стверджує дослідник А. Скальковський, була промова архімандрита січових церков Володимира Сокальського, який, побачивши «безладдя і бунт», вийшов з хрестом і почав умовляти: «Побійтеся Бога! Ви — християни і жадаєте пролити кров єдиноутробну!» Із таким умовлянням погодилася не лише старшина, а й військо. Калнишевський дав згоду на переговори і, взявши хліб-сіль, разом із 38 курінними відправився до Текелія. Сподіваючись на якісь компромісні домовленості з царицею і щоб уникнути кровопролиття (надто нерівні були сили), Калнишевський наказав здати Січ без бою.
Проте там останнього кошового підступно було схоплено, закуто у кайдани і поспішно вивезено до Москви. Князь Потьомкін, який неодноразово на словах засвідчував повагу до запорозького кошового, називаючи його «милостивим своїм батьком» і «нерозлучним другом», сам віддав наказ про арешт Калниша. Фаворит писав Катерині ІІ, що «дерзновенні вчинки колишнього Січі Запорозької кошового Петра Калнишевського і його спільників заслуговують смертної кари». Проте він рекомендує цариці відправити їх на довічне утримання у монастирі, зокрема Калнишевського — до Соловецького монастиря.
Царські війська захопили і страшенно пограбували Січ. Із січових сховищ було забрано і вивезено боєприпаси, клейноди, прапори, архів. Усі будівлі, крім укріплень, зруйновано, пушкарню засипано, більшість куренів розібрано. Протягом семи років на Січі перебували царські полки, поки цілковито не утвердилися московські порядки.
4.
Трагічно склалася подальша доля останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського. В Москві його утримували під вартою, а влітку 1766 року небезпечного для Російської імперії злочинця без суду і слідства переправили на довічне ув'язнення до Соловецького монастиря в Архангельську губернію. Там, у тісному задушливому і темному казематі, гордий і непокірний, провів колишній отаман 25 років, жодного разу не попрохавши про помилування, бо не вважав у чомусь себе винним.
Лише в квітні 1801-го новий цар Олександр І своїм указом «дарував» йому свободу і право вибору місця проживання, дозволив звільнити сивого кошового, з огляду на його старість та як такого, що реально не загрожував Російській імперії. Калнишевський відмовився від царської милості й доживав віку там же, у монастирі, простим ченцем. Єдине, що попросив у царя Калниш,— дожити «залишок днів безобідно», зберегти те саме арештантське утримання — по карбованцю на день, що й було дозволено.
Було йому на той час 110 років. Хоч був немічний, старий, замучений, похмурий (у неволі втратив зір), усе ж незрячі очі його світилися: вільний! Та Калнишевський «насолоджувався» свободою недовго. 31 жовтня 1803 року його не стало. Перед Преображенським собором Соловецького Кремля на могилу останнього кошового отамана ліг камінь з епітафією, складеною ченцями. На гранітній плиті до нашого часу зберігся напис: «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи, казаков атамана Петра Калнишевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему велению...Скончался в 1803 году, октября 31 дня, в субботу, 112 лет от роду, смертью благочестивою, доброю».
Це був справді запорозький козак тілом і духом, для когось, може, людина-легенда, а для нашої історії класичний взірець українського національного характеру. Він так і пішов із життя нескореним, до останнього подиху залишаючись славним запорозьким лицарем, людиною високого духу.
5.
Що ж зроблено останніми роками на батьківщині вірного сина України Петра Калнишевського, чи гідно ми шануємо його світлу пам'ять?
При в'їзді до древнього міста Ромни на Покровській горі впадає в око пам'ятний знак, присвячений кошовому отаманові Запорозької Січі. Його спорудили на честь 300-ліття від дня народження «козацького батька». І встановили на місці, де стояла Покровська церква, споруджена коштом останнього кошового і освячена літа 1770 року.
За кілька кілометрів від Ромен, у селі Пустовійтівка, де народився Калниш, височить величний пам'ятник видатному землякові. Вдячні нащадки спорудили його в 1991-му на честь 300-річчя від дня народження Петра Калнишевського. Автори бронзового пам'ятника — Василь Бородай і Ростислав Синько.
У Пустовійтівці є ще одна визначна пам'ятка класичної архітектури XVІІІ ст. Петро Калнишевський спорудив церкву в рідному селі в 1773 р., уже ставши кошовим. Кілька років тому відбулося урочисте відкриття відбудованої Калнишевої церкви. Відтворено точну копію такої самої дерев'яної трикупольної церкви Святої Трійці, яку зводив на цьому ж місці останній кошовий. Тут, біля красивої Калнишевої церкви, тепер відбуваються торжества, присвячені світлій пам'яті великого українця.
Щороку тут проходить свято під назвою «Калнишева рада». Відбулося воно і цього року. І завжди свято розпочинається молебнем за Петра Калнишевського і всіх загиблих за волю та незалежність України. Сюди приїжджають люди з різних куточків України і ближнього зарубіжжя. Численних місцевих жителів і гостей приваблює музей Петра Калнишевського. Експонати передають міць козацької сили, нашого народу.
— Як і в попередні роки,— говорить голова Роменської райдержадміністрації Віктор Сєрик,— нині, коли минає 320 років від дня народження нашого великого земляка, невтомного борця за незалежність України, останнього кошового Запорозької Січі, ми вшановуємо його світлу пам'ять. У Ромнах, у селах району проходять вечори, наукові й читацькі конференції, учнівські конкурси тощо.
Безперечно, Петро Калнишевський заслужив, аби ми щороку згадували його життя-подвиг, його неоціненний внесок у розвиток культури Слобожанщини й України загалом. Тільки тепер, у незалежній Україні, могутня постать борця за козацькі вольності все більше входить до нашої свідомості як символ нескореності нації.
Петро НЕСТЕРЕНКО з Сумщини
також у паперовій версії читайте:
назад »»»