БОЖЕ, УКРАЇНУ ЗБЕРЕЖИ...
Цьогорічне святкування Дня Незалежності змушує усіх нас серйозно замислитися над подальшим майбутнім цього самого свята. Річ у тім, що двадцята річниця від дня народження держави вперше позначилася протистояннями.
Досі, хоч би якими непримиренними виглядали влада та опозиція, але щодо 24 серпня існувала негласна домовленість: відсвяткуємо, а далі знову з'ясовуватимемо стосунки.
Нині ж влада перейшла межу, фактично не дозволивши представникам опозиції висловити своє бачення істинної незалежності. Та хоч і обійшлося без серйозних сутичок, однак вони все ж таки мали місце, що загрожує неабиякими наслідками в майбутньому.
Передусім зауважимо: закулісна «війна» між протиборствуючими сторонами розпочалася ще задовго до Дня Незалежності. Опозиція заявила про наміри провести марші протесту проти нинішньої політики влади. Приводом до цього, звісно, став арешт Юлії Тимошенко.
Влада, у свою чергу, почала активно протидіяти подібним намірам. Мовляв, проводити будь-які опозиційні дійства у центрі Києва — це завелика розкіш для головного державного свята. Але от парадокс — остаточне судове рішення з приводу заборон опозиційним лідерам і громадянам, що їх підтримали, було зачитано лише 24 серпня. Саме тоді політичні сили, котрі виступають проти влади, проводили свою акцію в парку навпроти столичного університету імені Тараса Шевченка.
Суть заборон зводилася до того, що проводити опозиційну ходу головними столичними магістралями — зась! Парадоксальність цього рішення — очевидна, адже нечисленні державні заходи, в яких брали участь Президент та інші перші особи, на той момент уже завершилися.
Утім, представники ВО «Батьківщина», «Свобода» та інших опозиційних партій подібну заборону очікувано проігнорували. І неминуче наразилися на просто-таки карколомні міліцейські кордони, що рясніли по всьому центру столиці.
Зрештою, від представників чинної влади навряд чи й можна було очікувати чогось іншого. Розвісити по всій державі синьо-жовті прапори — це ще не означає справжньої любові до держави. Хоч певною мірою змушує замислитися і поведінка опозиції. Можливо, ця думка здасться прибічникам Юлії Тимошенко крамольною, але автор цих рядків переконаний: протистояння варто було відкласти. Просто головне державне свято мало б сприйматися саме як свято.
Тим паче, зовсім свіжим є приклад білоруських опозиціонерів, котрі організовували так звані мовчазні протести. Вочевидь, на українських теренах позавчора щось подібне цілком могло б спрацювати ефективніше, ніж не надто вдалі акції.
І ще одне. Сама Юлія Тимошенко своєю поведінкою в момент допиту «свідка» Віктора Ющенка діяла саме такими методами, не поставивши йому жодного запитання, попри всі очікування їхніх опонентів. І це, ймовірно, саме той випадок, коли мовчання важить більше від золота.
Подібні ідеї приходять на думку ще й тому, що в Україні з кожним роком посилюються роз'єднувальні настрої. Це — найбільша біда нашої держави. Так, першими тезу про «три сорти» держави запустили саме ті, хто нині перебуває при владі (не бажаючи допустити приходу в президенти Віктора Ющенка). Але відтоді ні попередньою, ні, тим паче, чинною владами не було зроблено й півкроку для зміни цього статус-кво.
От і доводиться замислюватися: а чи не спаде на думку, скажімо, чинній опозиції, в піку владі запропонувати святкувати СВІЙ День Незалежності?! Ну, наприклад, 1 грудня — в день всенародного підтвердження Акта про проголошення найважливішої для держави події останніх років... Можливо, комусь подібні застереження здаватимуться перебільшенням. Але були вже в нашій історії приклади, коли в нас засідало фактично два парламенти (у Верховній Раді та в Українському домі 2000 року). Або майже існувало два переможці президентських перегонів (наприкінці 2004-го)...
Власне, виникає чимало запитань і стосовно поведінки влади у разі якихось більш різких дій з боку народних мас. Віддавати владу нинішні сильні світу сього не хочуть, і це — очевидно. А ми маємо приклад того, як у 2004 році продукувалися ідеї так званих «сепаратистів».
На жаль, подекуди воду на цей самий млин ллють і громадські діячі зі, здавалося б, протилежним мисленням. Скажімо, як розцінювати заяви одного відомого письменника про можливе відокремлення від України Донбасу та Криму?
Подібні ідеї слід придушувати в самому зародку. І люди, для яких незалежність — не порожній звук, мусять це усвідомити. Причому чим раніше — тим краще. Україна відбудеться за будь-яких обставин. Але скільки ж можна сподіватися лише на прийдешні покоління...
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
- «ВСЕ ОДНО ВИХОДИТЬ КПРС»
- У ФОКУСІ ЗАРУБІЖНИХ ЗМІ
назад »»»