ХУДОЖНИК АНАТОЛІЙ НЕЧАЙ: СВІТ СПРИЙМАЮ ЧЕРЕЗ ЖИВОПИСНІ ОБРАЗИ
Так характеризує власне світобачення, відтворене у численних творах, чудовий художник Анатолій Нечай. До цих слів я б додала: «і поетичні образи...», бо він ще й пише чудові вірші. Коли дивишся на Анатолія Євгеновича, спадає на думку: цей чоловік точно має козацькі корені. Кремезний вусань з лагідними й мудрими очима, що немов увібрали досвід пращурів за багато століть. У всій його творчості вчуваються інтелігентність, сила духу, наполегливість і безмежна любов до рідного краю, до того куточка на планеті, де ненька й тато дали життя, де виріс і продовжив свій рід.
А прийшов він на грішну й таку прекрасну землю в козацькому краї — на Переяславщині. Та й прізвище багато вартує — Нечай! Як у народного героя Нечая, котрий боронив від ворога святу віру й християнську землю. Наш Нечай також захищає землю від новітніх варварів, що плюндрують природу, світ, а також проти тих, хто своєю байдужістю сприяє цьому. Але його зброя — не шабля, а пензель і фарби, хоча й шаблюка йому б пасувала, якби жив у ті тривожні й опоетизовані в народній творчості часи.
Дід розповідав онукові про славну минувшину
Анатолій Нечай прийшов у світ 3 січня 1950 року в селі Хоцьки, що за 25 кілометрів від Переяслава-Хмельницького. Там і закінчив середню школу. Змалку з татом ходили на природу. Відтоді в пам'яті озера з дивовижними назвами — Глинище, Рябенкове, Багне, ставок Одноріжок, заплави, заливні луки, численні струмки... За якихось 15 кілометрів — повноводий Дніпро. А ще в пам'яті молодий тато з акордеоном, привезеним із мандрів Європою, куди закинула чоловіка війна.
Доля вберегла українця від смерті, на диво — обійшлося без поранення. Навіть нагородила щедро: Євген Григорович привіз у рідні Хоцьки дружину й синочка. Молоденька медсестра і солдат зустрілися й побралися в Австрії, там і первісток народився. А вже потім, на замовлення братика, лелеки принесли й молодшенького, Толю. Діти виростали в любові до природи, людей і пошані до праці. Змалку трудилися на полі, спостерігали, як росте трава, квіти, наливається солодким соком зерно, брунькуються дерева, дозрівають плоди, на які такі щедрі переяславські чорноземи (і нині садиба Нечаїв на околиці Переяслава — мов у віночку: вельми кохається у квітах дружина Анатолія. Запасає насіння, вирощує розсаду ще від зими і ніяк не дочекається, коли повіє теплом із півдня, а колючий сіверко з морозцем полетять у далекі краї малювати свої зимові візерунки. Ось тоді до глибокої осені порожніють київська квартира і затишна майстерня на Андріївському узвозі.)
Особливо розкошував хлопчина під час сінокосу. Ділянки з різнотрав'ям відводили далеченько від села. Отож дід Григорій будував курінь і разом з онуком пильнував, щоб не пересохли чи не підмокли валки скошеної трави. Ото була радість для хлопчини!
Вечорами біля вогнища, на якому варився куліш чи юшка, дідусь розказував про давнину, казав, що давно-давно на Переяславщині жили козаки, мужні лицарі, які понад усе любили волю, рідну землю й боролися за неї. Мовляв, і їхній рід бере початок від тих часів, тому треба шануватися, щоб нічим не зганьбити своє оспіване в думах і піснях прізвище.
Тато дав шмат полотна, фарби й сказав: малюй...
Толі дуже подобалося ходити до діда в майстерню. Там пахло деревом, а стружка з-під рубанка в'юнилася золотою спіралькою з дивовижними прожилками. Батько також часто навідувався до дідової робітні. Річ у тім, що Євген Григорович хоч і не був професійним художником, але непогано малював. Йому часто замовляли зробити картини з тієї чи іншої репродукції, які за тих часів друкували в популярному журналі «Огонёк». Та й портрети односельців доводилося писати. Хлопець допомагав батькові робити рамки, вчився ґрунтувати поле під картину. Тато натягне, було, домашнє полотно на власноруч зроблений підрамник, візьме пензель, фарби, і на чистій шматині починають проступати заквітчані україночки з полотен Трутовського, Пимоненка чи хитрющі парсуни химерних козарлюг зі знаменитих «Запорожців...» Іллі Рєпіна. Або раптом з'являться знайомі риси сусідів чи матусі.
— Спочатку тато показав мені, як писати акварель, а трохи згодом дозволив користуватися олійними фарбами, хоч вони тоді були у великому дефіциті. Якось дав шматок полотна, фарби й дозволив намалювати щось на власний розсуд,— згадує Анатолій Євгенович.— Я зрадів і почав творити свій «шедевр». Вирішив намалювати Дніпро й човник на грайливих хвильках. До того стільки разів спостерігав, як тато вільно маніпулює з фарбами, змішує їх, легенькими мазками накладає на полотно. Але... у мене замість бажаних хвиль і вітрильника вийшло сіро-буро-малинове мазюкання, з якого ніяк не хотіло проступати щось схоже на сюжет. Ось тоді й зрозумів: щоб стати художником, потрібно багато вчитися, мати не лише бажання, а й хист та наполегливість.
Відтоді вирішив: буду художником. Одразу після закінчення школи, наївний, подав документи до столичного художнього інституту. Та з'ясувалося, що крім гуманітарних дисциплін потрібна ще й спеціальна підготовка. Власне, хлопчина привіз кілька своїх картинок, намальованих на звороті куплених у сільмазі шпалер... Та коли побачив роботи інших абітурієнтів, зрозумів: ще вчитися та й вчитися. Словом, не подолав вступного порога до престижного інституту. Але мрію не залишив. Тут і до армії призвали. Там помітили талант молодого бійця, що й визначило його військову професію: оформляв червоні куточки, писав усілякі гасла, малював портрети друзів.
Завжди з собою кишеньковий альбомчик
Після демобілізації працював художником-оформлювачем на Дарницькому трамвайно-тролейбусному підприємстві. Якось роботи молодого художника побачив полковник міліції і запропонував перейти до їхньої структури. Анатолій тоді квартирував у приватному секторі на Позняках і не мав столичної прописки. Робота в правоохоронних органах дала йому можливість отримати і квартиру, і прописку. Нарешті чоловік здобув офіційний статус киянина і перевіз до міста родину.
Навчався в студії при тодішньому Жовтневому палаці мистецтв під керівництвом знаменитого майстра Василя Забашти. Приватно брав уроки у різних живописців. І досі з особливою теплотою згадує своїх педагогів — Матвія Ілліча Гуляєва, Віктора Васильовича Іскама, Михайла Петровича Боримчука, та завше каже, що ази малярської науки засвоїв усе-таки від тата. І надзвичайну любов до природи перейняв. Згодом закінчив Московський народний університет мистецтв імені Надії Крупської. Отже, не полишав мрії про живопис.
Анатолій Євгенович згадує:
— Їду, було, через міст Патона на роботу на правий берег, а за Дніпром вирує осінь, розсипала на деревах і кущах пурпурові шати, золото, розвісила срібне павутиння... Так і проситься все на папір. А треба на службу — креслити мапи, писати гасла. А на вихідні — їхати на село, допомагати батькам. Часу на творчість обмаль. Отож увесь час носив, та й нині завжди маю при собі кишеньковий альбомчик, у якому замальовую цікаві пози, характерні обличчя, дивним чином вигнуте дерево або ж освітлену сонцем лаву... Тобто фрагменти життя, які формують певний образ. Таких мініатюрок маю безліч.
Після виходу на пенсію нарешті увесь свій час художник присвячує улюбленій справі. Твори Нечая не раз експонували в столичній галереї «Лавра», в Українському фонді культури. Зберігаються вони в приватних зібраннях як вітчизняних, так і зарубіжних колекціонерів.
Його роботи теплі й щирі
— Майже тридцять років приятелюємо з Анатолієм Євгеновичем. Разом ходимо на етюди. Він душею відчуває красу. Те, що помітить далеко не кожний навіть художник, Анатолій якимось чином зауважить, — сказав на одній із виставок товариш по життю й пензлю Микола Карп'юк. — Вишукає якусь місцину й зобразить її так, що аж заздро стає: чому ж я пройшов мимо...
Неллі Корицька працює разом із Нечаєм у столичному об'єднанні «Творчість», а «коли треба хорошій людині подарувати щось, іду до Анатолія,— зізнається колега.— Його роботи теплі й щирі, поетичні. Кожну хочеться повісити в себе вдома».
Ще один товариш по цеху — Микола Бригінець — сказав, що картини Нечая немов промовляють: люди, милуйтеся красою і бережіть її від безтямного знищення. Не занапастіть подароване нам, необачним, Богом!
Пишаються земляком і в рідних Хоцьках. Стеблинська Любомира навчалася в одному класі з Анатолієм. Жінка викладає в рідному селі українську мову і літературу. Так ось на уроках вона показує дітям картини однокласника, аби відкрити своїм плеканцям світ прекрасного. Щоб любили й розуміли, яке диво їм дісталося у спадок. Оті його природжені чистота, щедрість, інтелігентність пронизують усі роботи.
Герб Дарницького району Києва створив Анатолій Нечай
На картинах Нечая — всі пори року. Ясніють соняшники Переяславщини, пломеніють пишні тюльпани. На горбочку розправив крила засніжений вітряк, неподалік дихає теплом хата, до якої наїждженою дорогою повз синьо-білі замети поспішають запряжені в сани коні. Здається, чути, як рипить сніг, а на одяг осідає паморозь. Дарницькі сосни літньої пори — тиша, не шелесне. Немов у храмі. Прозорі листочки, прозоре повітря, вода аж світиться — перша зелень. Рання весна: ще подекуди в затінку доживають останні дні сніги, а небо вже вкрила блакить, відчутний подих тепла.
Знана лише художникові стежина в сходженому-переходженому Гідропарку, осяяна світлом золотавої берізки. Майже незаймана природа. Вогняний факел дуба. У пожовклих кронах догорає осінь. Прадавні води Трубежу серед яскраво-зелених берегів, поцяцькованих сонячними кульбабками. Китаєве озеро, ліс біля Биківні, Куряче Горло поблизу Переяслава. Натюрморт із дарів материнської землі. Червонобокі яблука у плетеній з верболозу корзині. Вражає портрет матері, Лідії Леонідівни, біля заквітчаної вишні. Одухотворене мудрістю і добротою рідне обличчя.
До цього варто додати, що герб Дарницького району Києва виготовлено за ескізом Анатолія Нечая. На ньому — багатоводдя озер, праслов'янський човен, лелека і... осокори, якими рясніло колись лівобережжя.
Видати альбом чи влаштувати виставку— не по кишені
Своє художнє бачення світу Анатолій Євгенович висловив кількома словами: «Я не дотримуюся принципів так званого критичного реалізму, як це нині модно. Можна показувати жебраків, котрі порпаються в смітниках, занедбані будинки, купи всілякого непотребу на вулицях. Тобто шукати негатив. Усе це, на превеликий жаль, є в нашому житті. Я ж хочу показати, яка земля українська прекрасна, з її чудовими людьми, дивовижною природою. Малюю так, як відчуваю. Світ сприймаю через живописні образи».
Тисячі замальовок, ескізів, графічних мініатюр, які зберігаються в архівах Нечая, також мають не меншу художню цінність, ніж картини, писані олійною фарбою. На жаль, бачить їх лише обмежене коло шанувальників майстра. Видати альбом нині коштує немалих грошей, а меценатів від культури негусто. Отож і лежать ці твори, чекають свого часу. А втім, нині без спонсорської допомоги не дуже вдається й показати картини. Дорого, не по кишені, влаштувати індивідуальну виставку, хоч разом з іншими колегами по пензлю Нечай інколи експонує два-три полотна. А нещодавно разом із вдовою свого вчителя Віктора Васильовича Іскама влаштовували його посмертну виставку, яка мала чималий резонанс. Мріє й про власну, адже має що показати. Працює у своїй невеличкій майстерні на Андріївському узвозі.
Може, дасть Бог, зміниться клімат, й держава повернеться обличчям до митців, сприятиме їхній творчості?
Віра КУЛЬОВА
також у паперовій версії читайте:
- ОПЕРИ ЗВУКИ ЧАРІВНІ
назад »»»