АНАТОЛІЙ КРИМ: ЗАКІНЧУЮ РОМАН«НАСТІЛЬНА КНИГА ІДІОТА»
Анатолій Крим — це вже не півострів, а цілий материк, населений цікавими колоритними людьми: порядними й негідними, диваками й прагматиками, безсрібниками і крутіями, патріотами і безбатченками. Вони повнокровно діють у його п'єсах, кінофільмах, оповіданнях і романах, виявляючи весь спектр почуттів і «вибриків» розуму.
Цей народ на сторінках — з досвіду письменника, котрий понюхав життя в усіх його проявах. Біографія сприяла. Народився Анатолій Крим 1946 року у Вінниці. У Хмельницькому закінчив музичне училище. Армія. Викладання музики у провінційній глибинці. Різкий поворот долі — Крим закінчує Московський літературний інститут імені М. Горького. Від 1975 до 1981-го працює на Чернівецькій студії телебачення. Доріс до заступника головного редактора.
Від 1982-го — на творчій роботі. Виходить десять книжок прози (романи «Вибір», «Межа дощу», «В очікуванні месії»; збірки повістей та оповідань) і багатьох п'єс, які йдуть на сценах понад 30-ти театрів.
А скільки досвіду Анатолію Криму дали лиховісні дев'яності! Довелося взятися за бізнес: Анатолій Ісакович очолює кілька фірм, які здійснювали різну діяльність, у тому числі сільськогосподарську і виробничу. Крим створює 200 робочих місць, до бюджету держави сплачено податків понад мільйон гривень.
Колізії, постаті, характери проходять перед очима допитливого письменника, кристалізуючись у героїв нашого часу: від добряг, шахраїв і бабіїв до нардепів і президента.
Анатолій Крим дедалі зосереджується на творчості, водночас обіймаючи (від 2004 року) посаду секретаря Національної спілки письменників України.
Якщо стисло — хто такий Крим? Це коли, по-перше, обрегочешся, а по-друге, коли розумнішаєш у сяйві блискучого дотепного розуму письменника.
— Пане Анатолію, якими здобутками можете похвалитися за останні рік-два?
— Вийшло кілька книжок за кордоном. В Італії у престижному видавництві «Спіралі» видано книжку «Оповідання про єврейське щастя». Роман «Труба» видано у Польщі і Болгарії та презентовано на міжнародних книжкових ярмарках. Книжка оповідань і роман вийшли також у Москві.
Відбулися прем'єри вистав, зокрема в Монтевідео (Уругвай), Афінах, Варшаві, Москві і, звичайно, в Україні. Багато моїх п'єс грають у Болгарії — у дев'ятьох театрах.
— Ваш сатиричний, гротескний роман «Труба» б'є не в брову, а в око, в ньому ми впізнаємо багатьох політиків. Чи були спроби Вам дошкулити і помститися?
— Ніякого тиску не було, просто роман пройшов в Україні, як-то кажуть, мовчки, хоч виданий російською і українською мовами. Мене це здивувало, але потім видавець пояснив, у чому справа. Усі газети й журнали, кому пропонували рецензії, відмовлялися: «Будь-що, тільки не цей роман». Певно, у нього є неприйнятна репутація у верхніх колах. Вони не хочуть, щоб роман мав розголос. Я боявся, що він буде незрозумілий для закордонного читача, але, на диво, щойно він вийшов у Польщі, одразу з'явилася схвальна глибока рецензія в центральній газеті Rzecz Pospolita. У Болгарії з приводу роману я навіть зустрічався з президентом країни Георгієм Пирвановим. У Москві роман добре прозвучав. Їх хвилює ця тема.
— У ваших текстах мені дуже подобаються дві ніби несумісні речі: Ви вмієте бути тонко-ліричним, ніжним, іноді до болю ностальгічним, і водночас це переплітається з напрочуд сміливою сатирою. В Україні Вас нема навіть з ким порівняти.
— Сатира — дуже непростий жанр, треба мати відповідне мислення. Бути сатиричним і трагікомічним у прозі й драматургії для мене є природним. Це мій внутрішній стан. Я дивлюсь на світ з іронією. Таке моє світосприйняття.
Бувають у людей періоди захоплення політиками чи якимись подіями, але письменник має бачити, чим все закінчиться. Іронія, сарказм, усмішливість дозволяють зазирати у майбутнє.
— Хто є вашими найулюбленішими письменниками-сатириками?
— Назвати улюблених письменників дуже важко. Є улюблені твори. У нас зазвичай називають імена, а йтися має про твори. Скажімо, для мене Гоголь — це перш за все «Ревізор» і «Мертві душі». Булгаков — «Майстер і Маргарита» і «Собаче серце». Перед цими майстрами я схиляюся. Коли Rzecz Pospolita написала, що роман «Труба» — це гідне збереження і продовження традицій Гоголя, для мене то була найбільша похвала. Коли польська критика ставить мене в одну шеренгу з Бабелем, для мене це також колосальна похвала. Хоч я так не вважаю, бо мені ще рости і рости до цих вершин. Але такі порівняння свідчать про напрям, школу, в які я вписуюсь.
— Яке Ваше ставлення до Остапа Вишні і Володимира Войновича?
— Остап Вишня писав у радянський період, коли будь-яке писання мало вигляд дулі в кишені. Такий був час. Треба було вибирати: або ГУЛАГ, або така езопова мова, щоб не питали, над ким смієшся.
Войнович — хороший сатирик, та для мене його маленька повість «Хутряна шапка» більш вагома, ніж навіть «Пригоди Чонкіна». Без сумніву, «Чонкін...» — перший твір про війну, написаний так гостро й оригінально. Але Войновичу бракує завершеної класичності, яка вирізняє класичну літературу. Маю на увазі передусім Гоголя (скажімо, «Ревізор» — це ж твір на віки, в якому довершено зображено сучасне сьогодення). Те ж саме можна сказати про «Майстра і Маргариту» Булгакова.
Взагалі чого бракує теперішнім письменникам? Редактури. Повимирали розумні фахівці, які не просто розставляли коми і тире, а безжально викреслювали все, що псувало текст.
— Чи пощастило Вам на редактора?
— Нема редактора. Інколи даю рукопис друзям читати, яким довіряю, знаючи, що вони патоку і шоколад не литимуть, а скажуть: тут провал, тут натяжка, тут погано. Після цього, якщо погоджуюсь, допрацьовую. Часто сам-один довершую, особливо над останньою правкою дуже уважно і довго працюю.
— А кому довіряєтеся?
— Юрію Рибчинському, Василю Шкляру. Довіряю смаку Юрія Ковальського, головному редакторові журналу «Радуга». Він справжній мовник, котрий може виловити якісь невидимі для мого ока речі. Мало таких фахівців. А ще треба, щоб людина знайшла час прочитати, бо інколи роман — це триста сторінок.
— Чи пишуться п'єси?
— Останні два роки нічого в драматургії не робив, крім сценаріїв художніх фільмів. Я міг би писати по одній комедії на місяць, але це нецікаво. Коли ти написав сонет п'єс, тобто п'ять-шість, і бачиш, що вони добре пішли, їх грають у багатьох театрах різних країн, то треба інколи зупинитись і подумати: над часом, над самою формою, над тим, що робиться в театрі, куди йде театр.
— Я часто відвідую театри. На московських антрепризах кілька разів «обламувався»: то були нашвидкоруч зліплені вистави за участю зірок. Бачив нерівнозначні українські постановки. Тож запитаю: куди йде театр?
— Український театр тепер нікуди не йде. Він насамперед намагається вижити. Знаєте, коли людина помирає від голоду, вона задовольняється й окрайчиком хліба, нехай і черствого. Їй уже не до того, щоб казати: «Ви мені зробіть шашлики чи відбивні в соусі». Усі кажуть про реформу театру, але ніхто не хоче її розпочати.
Ви згадали антрепризні вистави. У мене теж кілька п'єс іде в російській антрепризі з відомими акторами. Є вдалі, їх показують по всій Росії, в Україну завозять. Вистава «Квартет для двох» мені подобається. Декотрі спектаклі — так-сяк. Але справа ось у чому. Показують російські антрепризи в Жовтневому палаці, ціни на квитки зашкалюють — по 600-800 гривень. Але всі, хто виступає, запевняю вас, крім оренди залу, нічого не платять. Розумієте, вони збирають мільйони, а платити податки в Україні «забувають»: на прибуток, на додану вартість, я вже не кажу про відрахування на гонорари авторам. Зі мною, щоправда, все гаразд, тому що я, як мовиться, в іншій ваговій категорії,— розраховуються.
Хай їздять, ми ж не тримаємо кордони на замку. Але платіть. Ці гроші підуть на реформу нашого театру. Однак ніхто не чухається. Змінюються міністри культури (для мене вони всі без винятку розпорядники урядових концертів), і ніхто з них не думає про системні зміни на краще в царині культури.
Я був у кількох провінційних театрах на своїх прем'єрах, соромно дивитись акторам в очі. Наднизькі зарплати, бракує грошей на декорації. Театри постійно шукають спонсорів. Знаєте, коли на театральних програмках видрукована реклама олії чи ще чогось, то це, як каже один мій знайомий, «капець».
На Заході я бачив благодатний вплив реформ на театри. У Польщі театри на висоті, бо їм надають пільгові умови, є ґранти на постановки. Скажімо, моя п'єса йде у приватному варшавському театрі «Камениця». Художній керівник і головний режисер викупив у держави приміщення за символічну суму. Тепер це прекрасний театр, має дві сцени. Квитки там дорогі: від 20 до 60 євро, вишукана публіка, чудові актори, хороші вистави. Я був задоволений, коли подивився. Звичайно, заздрю, що поляки можуть собі дозволити якісні постановки. А в нас театри навіть зі статусом національних ледве-ледве виживають, хоча й ставлять аншлагові вистави.
— Отже, Ви назвали один із механізмів театральної реформи: заїжджі варяги мають платити податки...
— Я сказав тільки про Жовтневий палац, а є ще Палац «Україна», Палац спорту та інші зали. Держава втрачає великі прибутки від гастрольної діяльності. Філіп Кіркоров та інша попсова камарилья просто викачує з нас гроші (і не тільки в Києві), нічого не залишаючи, крім несмаку. Не хочу нав'язувати публіці свої уподобання, але й не терплю дешевизну. Для мене це ще один привід для сатири.
Я закінчую новий роман під назвою «Настільна книга ідіота». У ній покажу весь маразм нашого буття: що в нас робиться, чим ми живемо. В країні насаджується масовий ідіотизм. Здається, це наша «національна ідея».
— Це сюжетний твір чи щось щоденникове?
— Так, сюжетний. Людина середнього віку розповідає власну біографію, те, як вона в цьому житті прилаштувалася. Причому зображено зріз усього нашого буття. Думаю, після новорічних свят роман віддам до видавництва.
— Що скажете про кіно?
— В Україні кіно не знімається, однак за кількістю кінофестивалів ми невдовзі наздоженемо Голлівуд. До нас приїздять найкрутіші зірки. Це забаганки олігархів, котрі, щоб від них дружини відчепилися, купують їм якісь фестивалі, дають гроші: на, проводь... І ті починають запрошувати, платити шалені гроші голлівудським акторам, які приїжджають попити горілочки і поторкати наших дівчат за одне місце.
— Скажімо, Ван Дамм чи Роберт де Ніро...
— Організатори вважають, що на цих кінофестивалях ідуть якісь дискусії. Нічого там не йде. Це просто парад марнославства, «опера убогих духом». Це розбещує. За цим лісом, як кажуть, нема дерев.
От минув Одеський кінофестиваль в Оперному театрі. Який він має стосунок до українського кіно? Приїхало кілька американських акторів і російських кінорежисерів, на морі позагорати. Добре, хай це буде, але за умови, щоб поруч було українське кіно.
Скажімо, наша чиновницька делегація виїжджає за кордон на кінофестиваль. За часів Ющенка я бачив прийом у Каннах, тобто заставлений екзотичними наїдками стіл. Оскільки вмію рахувати, то прикинув, що за один бенкет можна було б зняти художній фільм. Чи варто їхати до Франції, танцювати на тусовках, показувати свої вбрання-коштовності, капелюшки-шпильки замість того, щоб створити український фільм хистом талановитого режисера, або ж щоб п'ять-шість молодих режисерів зняли короткометражки?
— Коли наші товстосуми запрошують Дженіфер Лопес і за півгодини виступу платять мільйон доларів, це має вигляд цинічної наруги над українцями.
— Ще раз скажу: все залежить від інтелекту правлячої еліти, в тому числі олігархів. Їхнє розумове IQ дуже-дуже посереднє. Для них Лопес — це круто, хоч вони й не слухали, що вона співала, бо це вже було після п'ятої чарки. Головне, тішилася пиха: «Я крутий, я запросив Дженіфер Лопес!» Це верхня планка їхньої культури й етики.
— Виходять знакові потужні твори чудових українських авторів. Вони б'ють, як Герцен, у дзвони, а таке відчуття, що з кожним роком їх дедалі менше чують, передусім у вищих ешелонах влади. Чи не образливо це Вам?
— Перше. Письменник, котрий хоче, щоб його почула еліта, може на собі поставити хрест.
Друге. Чому погано чують? Колись існувало таке поняття, як літературний процес. Його було добре видно. Існували літературні журнали, в них, зокрема, друкували критику — різну. Вона викликала дискусії навколо творів, вела, мов поводир.
Повертаюся до теперішньої еліти, яка нічого не читає,— їй цього не треба. А чи відвідує політичний бомонд драматичні театри? Ні. Його вибірково можна побачити хіба що на виступах «95-го кварталу». Це їхній ареал відвідування.
— Оперу, певно, теж оминають.
— Для них Оперний театр — музей. Один раз сходив, побачив приміщення — і досить. На жаль, це так.
Не скажу, що на Заході, скажімо, Ангела Меркель чи Ніколя Саркозі щодня відвідують оперні вистави чи симфонічні концерти. Але там є система підтримки культури, яка дає можливість їй розвиватися. Зокрема, видавництва поставлені на нормальні рейки, виходять видання із серйозною критикою. Про наклади вже не кажу, тим паче «Гаррі Поттера», приміром. А які тиражі у нас? Видавництва простоюють, твори лежать у шухлядах — усе лежить...
Віктор Ющенко обіцяв, що у нас буде українська книжка. І нічого не зробив для цього. А достатньо було подивитися в бік нашого північного сусіда. Ще Єльцин зняв податки з преси, видавництв. А у нас стогнуть: «Ой, російська книжка завалила Петрівку і книгарні!» А завалила тому, що вдвічі або втричі дешевша. Наші видавництва неконкурентоспроможні, до того ж їх душать податками. От вам і відповідь.
Культурою треба займатися. Владоможці думають, що побудують суспільство «а ля Канари» без культури, без книжки. Якщо людина еволюціонувала з мавпи, то хіба нема зворотного процесу? Він уже почався: назад до мавп!
— Що важливе, необхідне хотіли б додати до щойно сказаного?
— Треба бути професіоналом. Це стосується не тільки письменників. Усіх. Письменник має володіти словом так само добре, як водій — керувати машиною, президент — країною, як депутати — ухвалювати закони. На жаль, у нас розвелося чимало дилетантів-неуків, починаючи від деяких письменників, моїх колег, і закінчуючи тими, про кого я сказав. Україна має зрозуміти, що шлях до Європи в сенсі якості життя — це дуже-дуже важка праця і велика відповідальність.
Коли ти пишеш, залишаючись віч-на-віч з білим аркушем паперу, налаштовуй себе: я напишу, як Шекспір. А інакше нема сенсу писати. Бо якщо ти поставиш нижчу планку, то кому твоя писанина буде потрібна за відомих вершин? Треба не тільки мріяти, а в роботі не шкодувати себе.
Що таке подвижництво? Що таке творчий подвиг? Для мене є письменницький приклад на все життя, який мене вразив, коли я тільки-но починав, — Лев Толстой чотири рази переписав від руки роман «Війна і мир». Титанічна робота. Це тисячі рукописних сторінок, які геніальний Лев Толстой щоразу правив. Тоді я сказав собі: ми маємо переписувати двадцять разів. І триста разів думати, кому це потрібно, перед тим як публікувати.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»