АНАТОЛІЙ МАРЧУК: СЕЛО РЯТУЙМО ХРАМАМИ, КУЛЬТУРОЮ, ВИРОБНИЦТВОМ
Анатолій Марчук — ренесансний поліфонічний художник, чиї твори розлітаються світом, а сам він, відвідавши чимало країн з виставками, зосередився у рідній Козичанці на Київщині, де збудував майстерню-музей у батьківській садибі — витвір мистецтва (з садом скульптур, різьбленням, з буянням квітів, зокрема мальв із двору Катерини Білокур і екзотичних рослин), що є прихистком молодих та визнаних художників України, котрі залюбки працюють тут на пленерах.
Своїм землякам-макарівцям заслужений художник України, академік Української академії геральдики Анатолій Марчук подарував картинну галерею — колекцію, складену з творів українських сучасних художників.
У власних картинах пана Анатолія висока живописна культура поєднана з жагою до експерименту й шаною до власного прикоріння. Напрочуд точно про нього висловився народний художник України, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка професор Микола Стороженко: «Земля — палітра Космосу. Земля України — його палітра. Крим: сяйво сонця в перламутрі медуз, смарагд Понту Євксинського в галасі білокрилих чайок, у грі дельфінів. Полісся: таїна у неозвученій усмішці лісовика — По-лі-сся... Карпати: вогненні грізні надра, заквітчана хмарами Говерла, духи чугайстрів. Слобожанщина: вечірні сплески і місячне тремтіння озер, ставків. Сім тисяч літ Трипілля орнаментом озивається до нас... Біжать століття, і скіфи золотом кують на пекторалі час... Віки, роки вляглись у лоно дивної палітри. Палітра Анатолія Марчука — палітра України».
З темряви й глибин він вивільняє кольори доброти і світла.
— Анатолію Петровичу, що знакове, цікаве відбулося за останній період у Вашому творчому житті?
— Передусім я діючий художник, постійно творчо працюю в офорті, живописі, акварелі. Паралельно займаюся громадською роботою. Для мене, і не тільки, став знаковим вихід двох каталогів: «Макарівська картинна галерея» (вона складається з творів видатних українських художників, які я зібрав у колекцію) і «Символіка Макарівщини» (створив герби і прапори 45 територіальних громад Макарівського району).
Щороку проводжу пленери, які закінчуються звітними виставками, наприклад, у Національному музеї Шевченка та Українському фонді культури. Нинішній пленер «Козичанка — перлина Полісся» в рамках проекту «Літні зустрічі в садибі Марчука» теж переросте в мистецьке свято: художники звітуватимуть картинами в колі письменників, журналістів, музик, акторів...
Цього року захід проходить за підтримки Міністерства культури України і під патронатом губернатора Київської області Анатолія Присяжнюка. Отже, пленери набувають вищого статусу.
Я також причетний до будівництва церкви у селі Яблунівка на Макарівщині. У червні Патріарх Київський і всієї України-Русі Філарет освятив купольний хрест, баню та іменні ікони закладеного ним же 2008 року і вже зведеного православного храму Казанської ікони Божої Матері. Коли 2008 року нинішній голова місцевої сільської ради Катерина Макій якось висловила свою давню мрію — побудувати в селі церкву,— ні родичі, ні близькі друзі серйозно цей намір не сприйняли (ну куди без джерел фінансування?!). Та, мабуть, дуже сильною була ця мрія, дуже багато і щиро молилася жінка у пристосованій під тимчасовий храм кімнатці, де службу правив настоятель парафії, отець Іван Копитчак. Справа таки зрушила з місця. Знайшлися ентузіасти як серед корінних жителів села, так і серед «поселенців» — мешканців садівничого товариства «Яблунівські сади». Громадянин Росії, корінний петербуржець Михайло Малишев одним із перших пожертвував на будівництво церкви. Активними парафіянами православної громади, а відтак будівничими стали й подружжя Галузіних, Олександр Поліщук, Юрій Клітинський, народний депутат Володимир Стретович, ваш покірний слуга та інші.
Будівлю нової великої церкви в Яблунівці ще треба остаточно добудувати. Але парафіяни не мають сумнівів, що вже за рік відбудеться у Яблунівці й освячення самого храму.
— Що стоїть за каталогами «Макарівська картинна галерея» і «Символіка Макарівщини»?
— Макарівська картинна галерея нині налічує близько двохсот картин. І моєю мрією є, щоб ця галерея переросла в постійно поповнюваний музей образотворчого мистецтва. Це, певна річ, залежить від місцевого керівництва. З нинішнім, врешті, я знайшов спільну мову. Голова Макарівської райдержадміністрації Ярослав Добрянський, голова райради Віктор Ґудзь і мер Олександр Іващенко активно взялися підтримувати і розвивати мої починання. Звітна виставка і мистецьке свято за їхньої участі відбудеться 19 серпня. Я зустрічався з губернатором Анатолієм Присяжнюком і заступником з гуманітарних питань Тетяною Подашевською. Обіцяно, що цього разу свято набуде всеукраїнського резонансу.
Приємно, що подібне є в інших місцях. Нещодавно в Мар'янівці на Васильківщині відвідав садибу славетного співака Івана Козловського і був дуже вражений, зустрів багато цікавих людей. Згодом із художниками здійснив екскурсію до садиби-музею народного художника України, академіка Володимира Слєпченка у селі Бобриця.
Отже, кількість мистецьких осередків на Київщині (і в Україні) зростає. Митці вважають: «Не боги горщики ліплять». Ми хочемо в Євросоюз, а для цього передусім треба досягти європейського рівня культури.
— З творів яких авторів складається Макарівська галерея?
— Спершу підкреслю: в експозиції — тільки оригінали.
Серед авторів — приблизно 15 народних художників України й лауреатів Шевченківської премії, двадцять п'ять заслужених художників і заслужених діячів мистецтв. Представлені такі техніки: олія, темпера, акварель, малюнок, літографія, шовкодрук, лінорит, офорт.
На обкладинці каталогу — картина народної художниці України Наталії Ніколайчук, декана факультету образотворчих мистецтв Київської дитячої академії мистецтв.
Гортаємо далі. Твори метра Анатолія Буртового. Він, до речі, звань поки що не має, але це чудовий художник. Його роботи є в багатьох музеях України.
Зазначу, що звання і нагороди не роблять художника ні кращим, ні гіршим. Але коли держава все-таки звертає увагу, то художник набуває трошки іншого статусу, визнання дозволяє вільніше дихати.
Володимир Гарбуз теж не народний, не заслужений, не лауреат, але відомий і гідний український маляр.
Народний художник України Олександр Губарев — класик, має поважний вік і молодечу майстерність.
Заслужений діяч мистецтв України Микола Компанець теж вважається живим класиком.
Заслужений художник України Микола Кочубей творить прекрасну графіку, вирізняється українським світобаченням. Малює також поштові марки, які виборюють перші нагороди на міжнародних конкурсах, створив майже п'ятдесят ювілейних монет Національного банку України.
Народний художник України Володимир Куткін — митець-легенда, пройшов жахи Соловків (десять років).
Геннадій Польовий не має ніяких звань, незаслужено незаслужений, та він — вишуканий майстер, до речі, з Куткіним теж відсидів десять років.
Василь Лопата — видатний графік. Розробив перші ескізи української гривні — одинички, двійки, п'ятірки, десятки, видав цікаві — вважаю, на рівні Довженка — спомини з ілюстраціями. Це мої настільні книги, адже я сам пишу спогади.
Заслужений діяч мистецтв Іван Пилипенко.
Заслужений художник України Микола Родін — мій перший учитель, якому виповнилося 93 роки, малює й досі.
Народний художник України Микола Стратілат — майстер графіки.
Заслужений діяч мистецтв Юрій Хіміч — майстер живопису.
Народний художник України Андрій Чебикін — йде номером першим в Україні в тому сенсі, що він є ректором Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, президентом Академії мистецтв України, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка. Віртуоз-графік і досконалий рисувальник, маестро бездоганної лінії і вогнистого контуру, він вражаюче вторгається на суміжні території — в акварель, гобелени, живопис, скульптуру.
Далі фігурує ще один мій учитель — професор Василь Чебаник.
Завершують каталог твори видатного Георгія Якутовича, котрий був головним художником фільму «Тіні забутих предків», працював разом із Параджановим.
Символічним є те, що мені нещодавно надали у лаврських майстернях приміщення, в якому працював Георгій Якутович. Моя нинішня робітня на Андріївському узвозі не спілчанська, я орендую її у Подільського району Києва. Доведеться вибиратися. У Лаврі теж проблеми: Московський патріархат намагається відібрати майстерні, хоч вони були побудовані художником Їжакевичем (він розписав багато храмів) власним коштом. Тепер художники, а серед них чимало іконописців, стали недоречними на території Лаври.
— Є відчуття, що українські художники стали «недоречними» і на Андріївському узвозі.
— Це український Монмартр. Його знає світ, туристи прагнуть побачити. Поруч з галереями багато кічу — вуличного мистецтва. Утім, і це є колоритом міста. Тут досі ще є майстерні багатьох українських художників, та їх витискають банки, офіси, готелі, крамниці...
Отже, винищують оазу столиці й України, яка є такою ж неповторною, як Вилкове у гирлі Дунаю — українська Венеція. На Подолі вже багато чого винищено, скажімо, урочище гончарів та кожум'яків.
Але я нескоримо вірю, що Андріївський узвіз усе-таки виживе, передусім як творець справжнього. Не треба плутати вуличне аматорство з мистецтвом професійним. Професійні художники нині на вулицю не виходять. Це у 80-х, коли Андріївський узвіз починався як мистецький феномен, виставлялися просто неба і професійні художники, адже діяв професійний виставком: «Оце ми залишаємо, а цього допустити не можемо».
— Нині не має фільтру.
— Так, ніхто не контролює, заплатив за місце — продавай сувенірний кіч. А творці високого мистецтва працюють у майстернях і виставляють свої роботи в галереях і музеях. Саме таким шляхом мистецтво має доходити до глядача.
— Ви створили сорок п'ять гербів. Як на мене, це вищий пілотаж графічного мистецтва. Які є обов'язкові вимоги? Без чого герб не відбудеться?
— Насамперед, я закінчив графічний факультет у професора Василя Яковича Чебаника. Тепер про вимоги. Треба ретельно вивчати історію, щоб узяти найголовніше, найхарактерніше, що відображає село і його назву. Добре, коли назва красномовна: Калинівка, Яблунівка, Козичанка... Скажімо, на гербі Козичанки ключовими є храм Різдва Христового, квітка глоду і дві срібні голови кіз. Встановлено, що назва Козичанка — давній антропонім, походить від прізвиська «Козій», який згідно з легендою був засновником села. Також коза є атрибутом різдвяного святкового вертепного дійства. Глід є типовою рослиною козичанських чагарників, у яких колись взяло початок село. Синій колір символізує небо, велич і красу, зелений — достаток і надію на світле майбутнє, золотий — знатність, багатство та силу, срібний — символ чистоти і світла. Зазначу принагідно, що я не просто герби створив, а ще й зробив науково-художні описи.
— Влаштовувати пленери, мистецькі свята — це чималі нервові і фізичні зусилля. Ви художник, ваша справа — малювати. Що спонукає ходити по кабінетах, наполягати, організовувати?..
— Малювати картини — це так само, як письменникові писати. А книжку треба видати. Картину ти мусиш оприлюднити на виставці, а не покласти у шухляду. Оце і спонукає — прагнення донести творчість до людей, у тому числі свою.
Макарівський район культурно нічим не вирізняється, якщо порівняти з Яготинським, де 20 музеїв, Переяслав-Хмельницьким, де 29 музеїв. У Макарові немає навіть краєзнавчого музею, тобто він існує номінально, але не діє, там електрики нема, будівля законсервована, експонати пропадають. Я доводжу до керівництва району, що в першу чергу головним є краєзнавчий музей, навіть не галерея, бо виростає покоління яничарів і невігласів, які не знають своєї історії.
— А де саме міститься Макарівська галерея?
— У Будинку культури. Вона не має окремої будівлі. Галерей на всю Київську область (25 райцентрів) усього п'ять: в Яготині, Білій Церкві, Ржищеві, Макарові, Фастові (правда, там у складі краєзнавчого музею). Була в Іванкові картинна галерея Марії Приймаченко, але коли пограбували її садибу, галерею зачинили, частину картин сховали.
Можемо уявити, скільки таких закладів є в інших областях України.
— Я сумую, що з кожним роком піни від кічу, сувенірної продукції стає дедалі більше.
— І це псує мистецькі смаки наших співгромадян.
— Є якісь механізми протидії?
— Важко протидіяти стихії — зливі, снігопаду, буревію. Але треба боротися. Як можна вуличний базар кічу прибрати? Для цього потрібна державна культурна політика.
Мене надихнули на створення Макарівської галереї поїздки по Європі, я побачив, що в кожному найменшому європейському селі є картинна галерея. Про який культурний рівень у нас можна говорити? Як ми оцінюємо, скажімо, добу Відродження? Це Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Дюрер, Парацельс, Коперник, Вівальді...
— Епохи ми краще знаємо не по правителях, а по митцях і мислителях.
— Авжеж. Бездуховність коїть багато негативного. Екологічні катастрофи, знищення природи... Одна меліорація чого вартує. У мене на батьківщині висихають ставки, бо висушили болота. Духовна людина не здатна псувати природу. Вона себе тримає в гармонії з нею.
— А розумовий рівень народу залежить від загальної культури й духовності.
— Звичайно. А у нас десятиліттями висушували болота, тобто джерела, які поповнювали ручаї, річечки, великі ріки... Знищували церкви. Тепер храми відроджують. А природу ми не можемо відновити.
— Ваші роботи є в сорока музеях України і світу, Ви зробили багато персональних виставок у Старому і Новому світі, але повернулися до своїх витоків.
— Так, працюю в Козичанці, плекаю Макарівську картинну галерею і створюю герби для своєї малої батьківщини. Один з очільників якось гордовито зауважив: «Ну, ви сидите у себе в Козичанці». Я відповів: «У мене виставки з успіхом проходили в різних країнах. Не робіть з мене сільського маляра».
Так, мало хто з художників з високих, часто закордонних орбіт, повертається додому. Одиниці. Це Олександр Смик з міста Кремінець, Прокіп Колісник, який живе у Словаччині і приїжджає до мами в рідне село Поташня на Вінниччині, де організовує пленери.
Мрію, щоб таких людей було більше, аби здійснити ідею створення картинної галереї в кожному українському селі. Оце є метою. Наше українське село перебуває в страшенному занепаді не тільки в культурній сфері,— сільське господарство зруйноване. Все треба відроджувати комплексно. Кожен має викладатися на своєму місці (хто на що вчився).
— Щоб у селах були не тільки картинні галереї, а й музичні і спортивні школи.
— І банки, дороги, крамниці, виробництво, медичні заклади...
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»