НЕ РОЗМІНЯТИ
НА МІДЯКИ
СОЦІАЛЬНИЙ
КАПІТАЛ
Хоч що кажи, а історія українського народу — це історія його роз'єднаності. А отже — поразок. Як писала Ліна Костенко: «Ми, вільні люди вільної землі, тавро поразки маєм на чолі»,— а суть тут у відсутності довіри один до одного, почуття співпричетності з усім народом. Громадська активність, на жаль, не входить до ціннісних пріоритетів сучасних українців.
Чи зможемо ми вилучати капітал із взаємодії між людьми, як роблять у цивілізованих країнах? Свою думку з цього приводу висловив керівник соціологічних програм Центру соціальних досліджень «Софія» Олександр Левцун.
Коли влада — чужа
— Готовність громадян довіряти одне одному, готовність до солідарної взаємодії і становлять соціальний капітал суспільства. Слабка ініціатива й обмежена практика самоорганізації, небажання громадян спільно вирішувати насущні проблеми — усе це є причиною того, що в Україні громадянське суспільство дотепер не склалося, воно представлено окремими елементами. Сфера довіри нашої людини, зазвичай, обмежується колом родичів і друзів. Український індивідуалізм, скоріше, форма ізоляціонізму — відокремлення, дистанціювання від макросоціуму.
За рівнем взаємної довіри співгромадян Україна сильно поступається провідним країнам Європи і посідає в їхньому рейтингу одне з останніх місць. Крім того, українські громадяни більше, ніж громадяни інших європейських країн, демонструють прихильність до таких цінностей, як «безпека», «збагачення», «влада», «традиція» і менше — таких, як «відкритість для перемін», «самостійність», «доброзичливість». Людям з такими цінностями потрібен державний захист, їм притаманні консерватизм і безініціативність поряд із жагою влади і збагачення, а ці риси не характерні для сучасного європейця.
Деякі ментальні риси українця сформувалися сотні років тому, а деякі — порівняно недавно. Так склалося, що влада в країні — хоч ким би вона була представлена,— займалася переважно мобілізацією ресурсів (ведення воєн, депортації, колективізація, індустріалізація тощо) і мало приділяла увагу поліпшенню умов життя людей. Тобто до природних багатств і населення ставилися як до ресурсу. Для громадянина влада була чужою, суперечливою до його особистого світу. Спроби людей організуватися і протистояти цій відчуженій владі мали найтрагічніші наслідки. Психологічним наслідком стала «внутрішня еміграція».
На початку ХХ ст. в Україні сформувалися зачатки громадянського суспільства: земство, політичні партії, профспілки, кооперативи, культурно-освітні товариства та ін. Усі ці структури були ліквідовані у 20–30-х роках, і той досвід був утрачений. А за сімдесят років радянської влади виросло три покоління людей, що звикли покладатися тільки на державу. Здатність до самоорганізації замінилася соціальною інфантильністю і патерналістськими настроями.
Було очікування на початку 90-х, що в Україні поступово сформується громадянське суспільство. Однак цього не сталося. Далися взнаки і наслідки радянського способу життя, і ментальні особливості українців.
Якщо в економіки довга «тінь»...
Запозичення Україною західних моделей суспільного устрою підірвало традиційний уклад життя, але не зробило його раціонально-капіталістичним. Зате виник ефект «квазі»: квазіринок, квазідемократія, квазіпарламент, квазіпартії, квазігромадськість. Одна з причин цього — відсутність послідовної позиції самих українських громадян: ми, скоріше, схильні пристосовуватися до існуючого порядку, ніж відрито йому протистояти. У підсумку ті форми адаптації, що нині практикують населення і господарські суб'єкти, породили масштабну «тіньову економіку».
Відсутність єдиного правового поля перешкоджає формуванню політичних класів як соціальних груп із загальними (корпоративними) інтересами і політичними завданнями. Структура українського суспільства залишається розмитою, класові інтереси не знаходять свого оформлення, залишаються незатребуваними механізми публічної політики. Приміром, деякі профспілки намагалися боротися за легалізацію заробітної плати, однак це не знайшло активної підтримки. Як заручники «тіньових» схем, робітники не борються за свої права.
«Тіньова» економіка і повсюдне ігнорування законів підриває сенс політичної боротьби. Не дивно, що нинішня політична практика є сумішшю політичних змов і корупції, тоді як публічна політика профанується.
Дружба з примусу
І все-таки формування громадянського суспільства в Україні цілком реальне. Однак це не буде результатом раптового прозріння чи вільного щиросердного пориву мільйонів людей. Скоріше, навпаки, це буде вимушений крок, викликаний усвідомленням того, що «інакше доконають».
Криза поставила перед українською економікою питання про невідкладну легалізацію господарської діяльності. Сегмент «тіньової» економіки буде стискатися під напором монополій. Сотні тисяч дрібних підприємців і самозайнятих утратять своє звичне джерело доходу і змушені будуть поповнити армію найманих робітників або стати в чергу за допомогою для безробітних. Одночасно відбудеться кристалізація соціальних груп з виразними економічними інтересами (перетворення з «класу в собі» на «клас для себе»). Активізується соціальне замовлення на партії як на публічних виразників і лобістів корпоративних інтересів, організаторів боротьби за реалізацію прав певних соціальних груп. Таким чином, легалізація господарської діяльності стане джерелом структуризації українського суспільства, активізує політичну боротьбу і соціальну активність, і в кінцевому підсумку — формування громадянського суспільства.
також у паперовій версії читайте:
- НАОДИНЦІ З СОБОЮ ЧИ ЗІ СВІТОМ?
назад »»»