Я БУДУ ДОВГО ГНАТИ ВЕЛОСИПЕД...
Вітчизняна статистика — пані цікава, але не в усьому активна. Про кількість автомобілів розкаже все. А ось про хазяїв «веломашин», любителів за допомогою цього виду транспорту мандрувати та ще й оздоровлюватися — мовчить. Фору в цьому їй надає Асоціація журналістів «Туристичний прес-клуб України». Зазвичай з цими непосидюхами будь-якої пори можна зустрітися в степах і горах, на річках і озерах. «Найсвіжіший» їхній маршрут був не екстремальний, а пізнавальний: на велосипедах об'їхали молоде місто-супутник Києва — Вишневе, літературно-мистецьку Боярку й новонароджений осередок зеленого туризму — село Забір'я. Всі три пункти — сусіди по Києво-Святошинському району.
Гурт зібрався чималий. Компанію «акулам пера» склали молодь, вишнівський і боярський мери, голова забірської сільради. Приїхали навіть студенти з Ірпеня, аби покрутити педалі в місцях, де гартувалася сталь письменника Миколи Островського.
Героїзм Павки надихає китайців
— Звідки гості будете, хто вас у бій веде? — поцікавилася Лідія Золотаренко, екскурсовод Боярського краєзнавчого музею, зустрівши з півтори сотні велотуристів-любителів у лісі біля пам'ятного знака «Боярка — БАМ», установленого 1983 року з нагоди фестивалю дружби між молоддю СРСР і Німецької Демократичної Республіки.
— Ми люди мирні, хочемо подивитися, чим ви багаті й чому раді,— пролунало у відповідь від прибульців.— Чули про паротяг, що вперед уже не летить...
— Ви маєте рацію, це вже пам'ятник К-15776,— почала розповідь Лідія Григорівна.— Цю «Кукушку», так у народі охрестили таку модель, збудували в 1928-му в Росії на Коломенському паровозобудівному заводі. Розрахована вона на вузьку колію — 750 мм, важить 23,5 тонни, довжина з тендером — 12 метрів. У нас паротяг установлений на вічну стоянку 1989 року на згадку про події 20-х років минулого століття. Нині він один із символів порятунку Києва від паливної кризи.
До слова, саме події тих часів увійшли в історію країни й літератури. Вони забрали здоров'я в одного з комсомольців, загартованих у бурях громадянської війни — Миколи Островського. Він з однодумцями восени 1921 року в Боярці прокладав вузькоколійку для постачання дров у голодний і холодний Київ. Усі перипетії й страждання автор відобразив у романі «Як гартувалася сталь». Та зробив це так, що твір переклали на 56 мов народів світу. Його героя, Павку Корчагіна, особливо цінують у Китаї.
Для більшості ж наших молодих веловояжерів усе це було справжнім відкриттям. Вони не те що не читали твір, навіть не бачили стрічку, зняту Миколою Мащенком із Володимиром Конкіним у головній ролі. Тож особливо вразилися, почувши розповідь про зйомки в Боярці 20-серійного фільму китайськими кінематографістами в 1999-му. Все пов'язане з автором роману, його доробком, самі кінодиски знаходяться в експозиції місцевого краєзнавчого музею. За тридцять років існування цю оазу історії відвідало майже 700 тисяч екскурсантів з усіх усюд. Найчастіше там бувають знову-таки громадяни КНР, приїжджають дипломати цієї держави. Є надія, що на прохання боярської влади вони сприятимуть перекладу серіалу на українську мову. Ось тоді, можливо, Павка Корчагін стане знову популярним і на батьківщині.
У Бойберіку надихалися, у Боярці — згадують
— Приїжджають до нас, щоправда, не як ви на велосипедах, а письменники, художники, літературознавці, історики,— поділилася інформацією досвідчений екскурсовод пані Золотаренко.— Тут стільки всього унікального й цікавого! Про слов'янське городище ХІ–ХІІІ ст., що входило до оборонної системи Змієвих валів, варто розповідати на об'єкті. А ось згадати про дачну Боярку з її знаменитим Хрещатиком слід одразу. Сподіваюся, ви захочете прокласти там своєрідний екскурсійний веломаршрут.
— Ви ніби відчули наше бажання з Тарасом Добрівським, Іллею Диковим і Миколою Ляпуновим,— зауважив емоції Петро Мельник.— У цьому колись курортному містечку було не лише корисно, а й престижно відпочивати, набиратися здоров'я. Чого варті імена особистостей: Грушевський, Стефаник, Старицький, Заньковецька, Коцюбинський, Шолом-Алейхем, Самійленко, Еренбург. До речі, я часто згадую слова Бориса Грінченка, які він сказав, можливо, й тут: «Як хто хоче,— хай вірить у горе. Ми будемо вірити в щастя». Тож, думаю, школярам і студентам тут треба бувати регулярно.
Із цим важко не погодитися. У Бойберіку (так назвав Боярку мій улюблений оптиміст Шолом-Алейхем) слід пізнавати минувшину. Це так цікаво і захопливо...
Ось, наприклад, ви знаєте, де, як і чому був написаний «Тев'є-молочник»? Певна річ, у Боярці на дачі № 16. Тепер це вулиця Хрещатик, 64. Туди, від 1884-го до 1905-го щоліта приїжджав із сім'єю Шолом-Алейхем, бо там «...каждая дача выглядит как принарядившаяся невеста в ожидании жениха, что не хочется уезжать отсюда в шумный Егупец» (тобто Київ). Нині це особливо актуально. Щоправда, Боярка тепер теж не курорт і на «принарядившуюся невесту» ой як не схожа!
Надихнув створити «Тев'є-молочника» (1894 р.) прикажчик Тевель із заїжджого двору сусіднього села Забір'я. Кажуть, що він мав тільки коня і гарний віз, на якому перевозив вантажі й людей. Кремезний, сильний, з почуттям гумору, місцевий філософ привернув увагу письменника і... увійшов в історію світової літератури. Про його пригоди можна дізнатися також і в оповіданні «Щастя привалило».
...До Гернота Йонаса, дослідника Шолом-Алейхема, теж щастя привалило, коли він спеціально приїхав із Німеччини збирати матеріал для своєї книги про письменника. Випадково зустрівши на боярському Хрещатику екскурсовода Лідію Золотаренко, пан Йонас усе, що міг, сфотографував, записав і торік у музей прислав солідну книгу на івриті про творчість Шолом-Алейхема.
Щиро кажучи, я б теж хотіла зустрітися на Хрещатику з видатною особистістю, чия біографія пов'язана з колишнім містом-курортом. Якби сюди, приміром, приїхала зі Сполучених Штатів Віра Кістяківська, це була б подія світового масштабу. То не перебільшення: вона донька уродженця Боярки Георгія Кістяківського, вчинки котрого заслуговують на велике пошанування. Шкода, про цей рід у нас знають лише музейники й дослідники Л. Детенчук і М. Кучеренко. Останньому пощастило: пані Віра надіслала йому з Массачусетса 2005-го ґрунтовного листа про батька. Хто ж такий Георгій Кістяківський? — виникає запитання у його земляків.
Він із сім'ї, яку не обминула революція й громадянська війна. Сімнадцятирічний юнак після навчання в Москві, а потім у Києві став воїном-білогвардійцем. Пережив поранення, тиф, еміграцію до Туреччини й Румунії. За допомогою матері, а потім дядька Ігоря, котрий після поразки українських патріотів осів у Парижі, хлопець п'ять років «гриз граніт науки» в Берлінському університеті. 1926-й для Георгія став епохальним. Він переїхав до США, де зробив блискучу кар'єру вченого й громадського діяча. Його знають і пам'ятають як керівника відділу вибухових речовин у ядерній лабораторії в Лос-Аламосі, консультанта очільника тієї лабораторії фізика Роберта Оппенгеймера. Від 1965-го до 1971-го він був віце-президентом Національної академії наук США, радником президента Айзенгауера у справах науки та технології. Згодом наш земляк як А. Ейнштейн, Р. Оппенгауер, А. Сахаров усвідомив небезпеку для людства ядерної зброї й присвятив себе боротьбі з нею, став учасником Пагуошського руху вчених, а також противником війни у В'єтнамі. Донька Віра, яка народилася в 1928 році, теж сповідує батьківські погляди та ідеї.
У нас, на жаль, нині не те що меморіальну дошку про таку особистість немає де поставити, не можна навіть чітко визначити, де саме стояв будинок Кістяківських — усе або нетрі, або новобуд. Прикро, цей об'єкт не поодинокий. Скрізь тільки згадки і рештки...
Зелений туризм на старті
Утім, не все так погано в нашому осередку. Велосипедний маршрут із вітерцем асфальтованою дорогою серед мальовничих пейзажів зеленого лісу до Забір'я здув «проблеми та незгоди», познайомив з цікавими людьми й надихнув на відпочинок. Там є де розгулятися, здоров'я набратися, посмакувати ягодами, грибами та ще й рибку спіймати. Щоправда, не золоту, а з чистих великих ставків, ланцюг яких розтягся на вісімнадцять кілометрів. Довколишні ліси, луги й озера з давніх-давен полюбляють не лише журавлі, лелеки та чайки, що вже стали постійними мешканцями, а й туристи. Найчастіше там «кидають якір» прихильники мандрів із наметами, рюкзаками й гітарами.
Однак у них незабаром з'являться серйозні конкуренти — «зелені туристи». Привід для цього є. Забір'я приваблює не лише ландшафтом і свіжим повітрям, а й чистими освітленими вулицями, акуратними будинками з усіма вигодами, зручним зв'язком зі столицею. Нинішня влада робить акцент на розведенні свійської птиці й худоби. Сам сільський голова Микола Ляпунов за освітою і солідною практикою ветеринар. Тож із натхненням і в компанії з Василем Шевчуком і соратниками взялися за збільшення кількості й якості прісноводної риби, вирощування домашньої птиці й овець.
Наразі для городян, котрі хочуть відпочивати на природі в хороших умовах, усе це екзотика, особливо для дітей. Як видно, незабаром варто буде не лише ніжитися на пляжі в загосподарьованому на площі двох гектарів «Корчагін-парку», а й пізнавати, звідки береться яйце, м'ясце та рибка. До речі, велосипед у цьому — не завада.
Олена СЕДИК
також у паперовій версії читайте:
- ТАМ, ДЕ ДУНАЙ НЕСЕ ШИРОКІ ВОДИ
назад »»»