МИКОЛА ПРЯДЧЕНКО:ПЕДАГОГОВІ, ЯК І АРТИСТУ, НЕОБХІДНЕ ПРОФЕСІЙНЕ ЗРОСТАННЯ
Імовірно, ви помічали, що обдаровані яскравим талантом актори створюють настільки реальні образи, що у свідомості глядача асоціюються зі своїми героями, і нам часом складно сприймати їх окремо.
До числа таких майстрів належить і провідний (у недалекому минулому) соліст балету Національної опери, народний артист України Микола Прядченко. Для шанувальників мистецтва класичного танцю старшого і середнього поколінь його ім'я — у плеяді провідних артистів балету цього театру у 70–80-х роках минулого століття. Участь Миколи Прядченка у виставі була гарантією її успіху, а створені ним образи Зігфріда у «Лебединому озері», Дезіре у «Сплячій красуні», Альберта в «Жізелі», Ромео у «Ромео і Джульєтті», Базіля у «Дон Кіхоті», Фархата в «Легенді про кохання» викликали щире захоплення глибиною, високим технічним рівнем, багатогранністю у поєднанні з одухотвореністю, емоційністю і благородством, умінням жити на сцені почуттями і думками своїх героїв.
Нині Микола Прядченко продовжує працювати в театрі як педагог-репетитор і понад двадцять років передає творчу естафету молодим обдарованим солістам балету. Чимало з них брало участь у ювілейній виставі «Корсар», присвяченій 60-річчю їхнього педагога, яка з великим успіхом пройшла наприкінці минулого сезону в Національній опері.
Микола Прядченко люб'язно погодився дати інтерв'ю для «Демократичної України», а на запитання, чи мріяв змалку про балет, відповів трохи несподівано:
— У дитячі роки мріяв стати співаком, а до Київського хореографічного училища пішов учитися за бажанням батьків, до того ж мене приваблювала можливість навчатися в столиці. Лише на четвертому році навчання усвідомив, що класичний танець — моє покликання.
— Кому з педагогів завдячуєте найбільше?
— Протягом навчання у мене було дев'ятеро педагогів, а в театрі я працював з усіма репетиторами. Особливо вдячний Володимирові Денисенку, в його класі багато років навчався. А ще Валерію Парсегову (на жаль, він пішов із життя), котрий мені допоміг у період мого творчого становлення як соліста, і Веанірові Круглову, який багато років працював зі мною як педагог-репетитор.
Тільки коли сам розпочав працювати репетитором у театрі, усвідомив, яка це складна професія. Якби зараз можна було зібрати разом усіх моїх учителів, я б попросив у них пробачення за свій нелегкий характер. Їм усім я безмежно вдячний.
— Коли відбувся Ваш дебют у сольній партії?
— У 1972-му, через три роки після закінчення училища. Я виконав партію Перелесника у «Лісовій пісні» М. Скорульського, коли довелося терміново замінити іншого артиста. Цю партію мені допоміг підготувати Микола Новиков. Тоді так хотілося танцювати, що, незважаючи на хвилювання, виступ виявився вдалим. Мій дебют помітили і запропонували готувати сольні партії.
— Зазвичай молоді артисти активно беруть участь у конкурсах. У яких Ви брали участь?
— Лише в одному — ІІІ Міжнародному конкурсі артистів балету в Москві у 1977 році. Гадаю, що кожному артистові треба пройти через це важке випробування. Готувався до нього майже рік разом із Ніною Семизоровою під керівництвом педагога Іраїди Лукашової. Моя партнерка отримала золото, а я бронзу (ми виступали тоді в старшій групі), хоч я не вважав себе конкурсним танцюристом.
— Вам доводилося виступати у багатьох країнах. Де глядачі найтепліше приймали наших артистів?
— Завжди добре приймали в Японії, хоч місцеві глядачі не надто гаряче виявляють свої емоції, але вони постійні у своїх симпатіях. Надзвичайно доброзичливі глядачі в Італії, країнах Латинської Америки. Особливо запам'ятався виступ із Ніною Семизоровою в Буенос-Айресі (Аргентина) в театрі «Колон» у 1979 році. Це був незабутній дивовижний прийом, як і під час гастролей у Стамбулі (Туреччина) у 1994 році, де виступав з Оленою Філіп'євою у «Дон Кіхоті».
— Які балетні партії були найулюбленішими?
— Танцював майже всі провідні партії у виставах. Проте найдорожчими для мене були дві — Ромео в «Ромео і Джульєтті» та Краса у балеті «Спартак». Образ Краса не зовсім у моєму амплуа, для його створення довелося докласти багато зусиль, може, тому він мені дорогий.
У балеті «Ромео і Джульєтта» спочатку танцював Паріса, а коли довелося знову терміново замінити колегу, за три дні вивчив партію Ромео. На створення мною цього образу вплинули і постановка Анатолія Шекери, яка і нині йде у нас, а також те, що бачив в інших театрах, знаменитий фільм Ф. Дзефірелі та гастролі в Італії.
Узагалі над цією партією можна працювати все життя, а образ Ромео дорогий мені тому, що у цій виставі почував себе напрочуд затишно і міг максимально себе виразити. Тривалий час у 90-х був єдиним виконавцем Ромео.
— Ви часто виступали на сценах колишнього Союзу та за кордоном. Чи Вам пропонували роботу в інших театрах?
— Так, були пропозиції, але я ніколи не мав наміру зрадити свій театр, де працюю вже 42 роки.
— Вам пощастило познайомитися з видатними особистостями балетного світу, зокрема з Галиною Улановою і Майєю Плісецькою. Яке враження вони справили на Вас?
— Після конкурсу в Москві кілька репетицій зі мною та Ніною Семизоровою провела Галина Уланова, яка щиро хотіла зберегти наш дует. Я був закоханий у неї, підкорений її шармом, вона була дивовижною людиною. У мене залишилося враження від спілкування з нею як про особистість, близьку до довершеності, в якій гармонійно поєднувалися простота, величність та інтелігентність. Вона немов випромінювала щось незвичне, світло душі.
У 80-х роках брав участь у гастрольних поїздках збірної трупи театрів Радянського Союзу, в складі якої була Майя Плісецька. Вона ніколи не дозволяла собі просто виконати партію чи концертний номер. Щоразу це була справжня творчість. Наприклад, понад 60 разів я бачив у її виконанні знаменитого «Помираючого лебедя» і кожного разу була вражаюча глибина образу і повна віддача.
— До 48-ліття Вас бачили на сцені у провідних сольних партіях. Як пощастило так довго зберігати творчу форму?
— Якісь речі приходять з віком. Допомогло навчання у Державному інституті театрального мистецтва та педагогічному відділі балетмейстерського факультету. Тоді зрозумів, як потрібно розподіляти навантаження, більше працювати головою, ніж м'язами. У цьому допомагала і репетиторська робота з учнями.
— На кого з прем'єрів балету Вам хотілося бути схожим?
— Існувало та існує чимало блискучих танцюристів, але мені ніколи не хотілося когось з них копіювати. До того ж я чудово розумів свої можливості, прагнув залишатися собою.
— Як Ви оцінюєте рівень майстерності балетної трупи Національної опери нині?
— В Україні наш театр посідає провідне місце, а зіставити із зарубіжними театрами практично неможливо, бо до нас сильні балетні трупи не приїжджають. Наші телеканали, радіо, преса нечасто приділяють увагу класичному балету, а телеканал «Меццо» не всі мають можливість дивитися. Певна річ, балетна трупа Національної опери була б сильнішою, якби чимало артистів не поїхало у 90-х роках працювати за кордон. На жаль, ця тенденція збереглася і після 2000-го. Що ж, театр віддзеркалює те, що відбувається навколо, він не може існувати поза суспільством.
— Відомий французький балетмейстер Моріс Бежар зазначив, що ХІХ століття було епохою опери, а ХХ — балету. Ви згодні з ним?
— Він мав рацію, коли мав на увазі розвиток балетного мистецтва у світовому масштабі. У минулому столітті балет набув інтенсивного розвитку, з'явилося чимало напрямів. Росії це не стосується, бо ще наприкінці ХІХ, особливо у часи балетмейстера Маріуса Петіпа, балет досяг високого рівня. «Дягілевські сезони» у Парижі на початку ХХ століття довели перевагу російської балетної школи в ту епоху.
— Ви погоджуєтесь з тим, що класичний балет — елітарне мистецтво?
— Не в розумінні матеріального достатку, а в сенсі духовності. Можна мати багато грошей, але не володіти здатністю сприйняття прекрасного, розуміння його душею. Тут ніякий матеріальний достаток не допоможе. Чимало людей іде до театру тому, що для них — це духовна потреба. На щастя, у нас квитки до оперного театру набагато дешевші, ніж за кордоном.
— Якби Ви змогли повернутися до початку життєвого шляху, знову обрали б класичний балет?
— Думаю, що так. Я цілком щасливий, що доля мені у цьому сприяла, і не уявляю, чим іншим міг би займатися в житті. Театр для мене — це все.
— Наскільки легко було Вам адаптуватися до роботи в театрі після того, як залишили сцену?
— Призвичаїтися до цього було непросто, адже зі сценою мене поєднувало 30 років виконавської діяльності. Часом мені снилося, що оркестр грає мою тему, а я ще не вийшов на сцену. Коли прокидався, то з полегшенням усвідомлював, що то був сон. Педагогові, як і артисту, слід зростати у професійному плані. Треба вміти бути більш гнучким, знаючим, знаходити контакт із учнями.
В інституті навчали основ педагогічної роботи, але на практиці все набагато складніше. Мені хотілося бути педагогом, і ця праця мені близька за своєю суттю. Допомогло і те, що в 1990 році почав працювати як педагог-репетитор, а коли залишив сцену, у мене був необхідний досвід.
— Які якості найбільше цінуєте в учнях?
— Насамперед щире бажання чогось навчитися, взаєморозуміння, працелюбність, порядність і щирість.
— Чи залишається час для хобі?
— Його і тепер у мене практично немає, педагогічна робота забирає чимало часу, а ввечері доводиться переглядати вистави за участю своїх учнів. Коли іноді бувають вільні хвилини, читаю класичну літературу ХІХ століття, слухаю музику улюблених композиторів — Чайковського, Рахманінова.
— Ваше життєве кредо?
— Бути потрібним.
Бесіду вів Сергій ПИРОГОВ
також у паперовій версії читайте:
- ШИНДЛЕР ІЗ БУКОВИНИ
назад »»»