«НЕ ЗНАЮ, ДЕ МОЯ ВОЛЯ ДО ВЕЧОРА БУДЕ...»
Архипа Тесленка небезпідставно вважають однією з найтрагічніших постатей літератури початку ХХ ст. І не тільки тому, що голод і холод переслідували цю обдаровану, з витонченою душевною організацією людину змалку і до кінця життя, що він був змушений борсатися в тенетах бідняцького глухого села, поневірятися по судах, етапах, тюрмах, засланнях. А ще й тому, що для художнього відтворення дійсності письменник обрав трагізм наймицтва, що позбавляло людину будь-яких прав і засобів на існування.
100 РОКІВ ТОМУ ПОМЕР АРХИП ТЕСЛЕНКО (1882—1911)
Майбутній письменник народився 2 березня 1882 року в селі Харківцях Лохвицького повіту на Полтавщині в бідній селянській сім'ї. Звідти і його герої: наймити, селяни, писарчуки, вчителі, шукачі правди. І картини природи теж звідти: убогі хати, долини, гаї, вигони.
Малого Архипа, дитину хворобливу й вразливу, не вабили дитячі розваги. У нього рано розвинулася спостережливість, нахил до осмислення баченого й чутого, нестримний потяг до читання та нових знань. Добре закінчивши в 1894 році однокласну церковно-приходську школу, хлопчик продовжив навчання в місцевій церковно-вчительській школі, але на третьому році навчання його виключили за «вільнодумство й безбожність».
Він вирішив самотужки підготуватися до іспиту на народного вчителя. Проте на заваді стали злидні: довелося і йому піти у найми, щоб якось допомогти батькам. Важка фізична праця виявилася не під силу юнакові, й наприкінці 1897 року йому пощастило влаштуватися писарчуком. У цей час Архип пробував писати, але не знайшлося людини, яка б підтримала його. Майже чотири роки він прожив у Лохвиці, працюючи у нотаріальній конторі. У ці роки весь вільний час віддавав самоосвіті — працював у бібліотеці.
У серпні 1901-го Архип Тесленко полишив службу нотаріуса і вступив на курси телеграфістів на станції «Долинській» Південно-Миколаївської залізниці, однак невдовзі через слабкий зір був звільнений. Юнак почав захоплюватися театром, пробувати себе в драматургії: 1902 року написав драму «Горобина ніч», а навесні 1903-го драму «Не стоїть жить». Того ж року в Лохвиці відбулася його зустріч із Марком Кропивницьким, яка надихнула юнака організувати у рідному селі аматорський театр і заохотила до збирання народної творчості. Написані в цей час нариси про купальську ніч у Харківцях і про досвітки будуть надруковані лише через 15 років.
На початку 1904-го Тесленко почав працювати над своїми першими оповіданнями — і в цьому жанрі утвердив себе як письменник. Перші оповідання склали збірочку, яка містила п'ять творів. Із нею у червні 1905 р. він поїхав до Києва, бажаючи надрукувати. Та спроба не вдалася. Згодом збірку було передано до журналу «Нова громада», в якому оповідання побачили світ у 1906 році.
Молодий письменник прагнув художньо осягнути процеси, що відбувалися на селі, відображав у своїх творах стихійний наймитський протест. У нескінченних сутичках із дійсністю, які закінчувалися для нього зазвичай поразкою, він дедалі частіше схилявся до думки про страчене життя як протест проти існуючої дійсності. Така філософія — наслідок життєвої практики наймитського прошарку українського села, який не мав перспективи.
Конфлікт між багатими і бідними поглиблювався. В грудні 1905-го у Лохвиці вибухнуло селянське повстання. Архип Тесленко приєднався до революційного виступу селян, проте виступ закінчився поразкою. Почалися масові арешти призвідників і підозрілих, а відтоді й поневіряння юнака, якого в поліцейських паперах характеризували як людину крайніх поглядів. Без паспорта і грошей він був змушений втікати до Києва, де переховувався у монастирях і нічліжках. Постійним притулком стала редакція газети «Громадська думка». Першими із написаних у Києві творів були оповідання «Радощі» та «Школяр». Завдяки їм хлопець познайомився з родиною відомого на той час письменника Бориса Грінченка й отримав моральну та матеріальну підтримку. 1906-го за допомогою Грінченка з'являються оповідання Тесленка «У схимника», «За пашпортом», «Любов до ближнього», «Хуторяночка» та ін.
Улітку того ж року молодий письменник повернувся додому, а восени потрапив до рук жандармів. Його заарештували за сфабрикованим громадським присудом, який у суді відіграв вирішальну роль. Етапом Архипа Юхимовича відправили в Москву до Бутирок. Майже два роки тримали в тюрмах, а потім слабкого й немічного погнали пішки етапом до містечка Глазов Вятської губернії. Він прибув туди 25 грудня 1908 року, а другого дня закінчувався строк його заслання. Тюрми та етапи, жорстоке поводження тюремників підірвали здоров'я письменника, він захворів на туберкульоз.
Хворий і вкрай виснажений, повернувся до Харківців. Цей останній період життя Архипа Тесленка виявився найбільш творчо інтенсивним. У київських часописах з'явилися статті «Тюрма», «Грабіж», оповідання «Немає матусі», «Поганяй до ями».
Протягом 1909 року письменник написав дві редакції нової повісті «Страчене життя» — своєрідний протест проти дикого патріархального побуту і людського лицемірства. Це найбільший його твір, створений на матеріалі реальних подій із життя, прототипом героїні якого стала родичка письменника, 20-річна Зінаїда Строй. За те, що дівчина не підійшла під благословення лохвицького священика, їй відмовили у місці в школі й довели до самогубства.
Наприкінці 1909-го відбувся новий суд, який засудив Архипа Тесленка на два тижні ув'язнення. Його збиралися відправити до в'язниці, але погодилися зачекати, поки одужає тяжко хвора мати. Її поховали третього січня, і другу половину місяця письменник відсидів у Лохвицькій в'язниці. Після смерті матері він залишився у вкрай тяжких побутових умовах. Стан здоров'я погіршувався, він танув, немов свічка, на очах. У травні 1911-го хворого відвезли до лікарні міста Луки, де Архип Тесленко і помер у ніч з 27 на 28 червня.
Тетяна НОВІКОВА, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:
- «ЖИТТЯ ЛИШЕНЬ ШАЛЕНА МИТЬ...»
назад »»»