РУСЛАН ТАНСЬКИЙ:«МЕНІ БОГ ДАВ ГОЛОС»
Руслан Танський, соліст-тенор Національного театру опери і балету імені Т. Шевченка, має потужний голос неповторного забарвлення. Так і напрошується порівняння, що це ніби зливок із золота й срібла.
Співак пройшов нелегку життєву і творчу школу. Почавши як оперник, він у лиховісні дев'яності був змушений перейти на ансамблевий і камерний спів. Із гастролями об'їздив увесь світ, співав академічну музику найширшого діапазону (від класики до творів сучасних композиторів), народні та естрадні пісні. Універсальний репертуар благотворно відшліфував голос і майстерність Танського, додаючи до оперної манери співу чимало нових барв. Створені ним образи яскраві й почуттєво-емоційні, вони зачаровують в італійських операх «Травіата» і «Ріголетто» (Верді), в російських «Іоланта» і «Євгеній Онєгін» (Чайковський), у французькій «Кармен» (Бізе)... Спів Руслана наповнює душу і розум слухачів цілющою красою.
— Пане Руслане, Ви працюєте в Національній опері — на першій сцені України. Що підстелило Ваш шлях туди?
— Після закінчення Харківської консерваторії початок був ніби обнадійливий: мене запросили до Харківського театру опери та балету. Там я відпрацював три сезони, зокрема їздив на закордонні гастролі з «Аїдою» і «Кармен». Проте дев'яності хапали просто за горло: Україна була в розрусі, струм вимикали по всій країні, більшість людей бідувало. Десять років практично прожив у гуртожитку, з 1997-го — із сім'єю (у 1998-му народилася донька). У театрі по вісім місяців не давали зарплати, доводилося працювати в церковних хорах, за ті копійки ми якось існували.
Я вирішив: так далі жити не можна. Надумав виїхати за кордон, вабила Канада, я навіть почав готувати документи. Порадившись із дружиною, вирішив скористатися останнім шансом: рушили до Києва. Якщо там нічого не складеться, тоді поїдемо за кордон. У 2000 році мене прослухали в Оперному театрі. Не прийняли з невідомих мені причин. До Харкова ми не повернулися: жити на зарплату 140–150 гривень було неможливо.
Порадився з друзями і пішов на прослуховування до камерного хору «Київ» під орудою Миколи Гобдича. Мене взяли. Зарплата була невелика, але за рахунок численних гастрольних поїздок можна було жити. Чотири роки працював у цьому колективі. Микола Гобдич допоміг: я став на квартирну чергу. З нами жила моя мама, інвалід по зору. У 2004 році ми отримали трикімнатну квартиру (за так званим принципом 50% на 50%).
Згодом мене запросили до Академічного ансамблю пісні і танцю МВС. Пролетіло два роки, несподівано телефонують: запрошують працювати до Китаю. Я був вражений: де той Китай, країна зовсім не відома... Проте наважився, поїхав.
— Що спонукало китайців Вас запросити?
— Їм надзвичайно цікаві саме пострадянські співаки. Впродовж десятиліть між СРСР і Китаєм були тісні зв'язки, багато китайців навчалося в Союзі. У Піднебесній досі не вважають Україну окремою державою, сприймають нас як братній народ, тож ставлення тепле. Китайці чудово знають радянські пісні (зокрема тексти), створені у 40–80-х роках. У Києві є Китайський культурний центр, звідти мені зателефонували і сказали, що потрібний тенор. Там же прослухали, інформацію передали інтернетом. Надійшла відповідь, що я підхожу.
До Піднебесної довелося їхати через десять днів після народження другої доньки. Перший вояж тривав вісім місяців. Улітку я попросив, щоб на місяць відпустили додому. Вони не хотіли, бо літак туди-сюди доводилося оплачувати. Оскільки у мені були зацікавлені, погодилися. В Україні побув з дружиною і дітьми й знову поїхав на дев'ять місяців на заробітки.
— Уявляю Ваш психологічний стан.
— Друга донька після повернення взагалі не знала, хто я такий. Дружина каже: «Це тато», а дитина ніяковіє.
— Що в Китаї співали?
— Радянські пісні воєнних і післявоєнних років, такі як «Подмосковные вечера», «Катюша», «Соловьи» тощо, революційні пісні, хіти з репертуару Мусліма Магомаєва, китайські пісні. Репертуар вельми широкий. Нас було шестеро вокалістів і двоє баяністів. Виступали сольно. Працювали щовечора від шостої до десятої з одним вихідним на два тижні. Там я познайомився з баяністом Юрієм Івановим, із яким тепер далі співпрацюю у Києві (він 25 років виступав з ансамблем «Козацькі забави»). У складі нашого квартету дружина Юрія — заслужена артистка України, солістка ансамблю МВС Любов Іванова, та їхній син-клавішник. Працюємо разом поза основною роботою.
— Що було після Піднебесної?
— Повернувся до ансамблю МВС, ще рік працював у ньому, і знову подався до Оперного театру — мрії мого життя. Влаштуватися туди важко, я спочатку пішов на прослуховування до хору, яким керує легендарний Лев Венедиктов. Рік співав у хорі, після того прослуховували на соліста. Слава Богові, прийняли.
Сподіваюся, що і далі мій творчий шлях ітиме вгору, бо до цього я йшов усе життя, співати почав фактично з трьох років.
— Як відбувається влиття в колектив, у поточний репертуар?
— У театрі працює багато солістів, відбувається природна ротація: хтось за віком іде на пенсію. Є чимало оперних партій, які виконує один артист, зрозуміло, має бути заміна. Мені кажуть, що потрібно вивчити ту чи іншу партію. Отже, на кону мій професіоналізм: чим швидше вивчу, тим більше будуть у мені зацікавлені. Під час уведення у спектаклі диригенти оцінюють музичну освіту, вправність, фаховість, дивляться, чи вмію ритмічно співати, чи сценічний. До вокаліста багато професійних вимог, на які маю відповідати справою, бо інакше — прощавай, контракт укладають тільки на рік. Оперний театр — найвища планка, після нього, я вважаю, дороги назад для мене немає.
— У яких виставах зайняті?
— Першою оперою, до якої мене ввели, стала «Травіата», в ній я співаю партію Гастона. Потім мені запропонували вивчити партію боярина Ликова в «Царевій нареченій» Римського-Корсакова. Та з'ясувалось, її відновлення на певний період призупинили, мовляв, не дуже відвідують.
— А опера чудова.
— Так. Однак віддають перевагу таким хітам, як «Кармен», «Євгеній Онєгін», «Травіата», «Ріголетто». Отже, я ввівся з головною партією Турідду в оперу «Сільська честь» Масканьї. Після того ще заспівав маленьку партію Тріке в «Євгенії Онєгіні», потім терміново вивчив партію Парпіньйоля в «Богемі» Пуччіні, з цим спектаклем ми їздили до Данії, відспівали шість спектаклів. Увели в «Кармен» у ролі Ремендадо. Затим підготував партію Альмеріка в новій постановці «Іоланти» Чайковського, цією оперою закрили сезон. А ще вчу партію гудошника, щоб увели до відновлюваної опери «Князь Ігор» Бородіна.
Репертуар театру великий, треба швидко вчити багато партій, щоб уводили у вистави, причому різними мовами: італійською, французькою, російською, українською.
— Ви почуваєтеся у театрі як один у полі воїн чи є серед колег люди, котрі можуть підійти і сказати: «Знаєш, друже, я тобі порадив би зробити так і так»?
— Поклавши руку на серце, скажу, що в театрі мало людей, які щиро радіють чужому успіхові. Театр — не те місце, де тебе доброзичливо за ручку вестимуть. Дирекція може ставитися добре, а колеги, котрі співають ті самі партії, ревно-упереджено.
— У наш креативний час співаки, аби просувати себе, беруть участь у міжнародних конкурсах, усіляких кастингах, проектах. Потім ім'я працює на артиста. Скажімо, мого доброго знайомого, соліста Національної опери Ігоря Борка, лауреата багатьох міжнародних конкурсів, часто запрошують виступати за кордоном, його раді бачити на своїх сценах столична філармонія, Національний будинок органної та камерної музики.
— Я, до речі, з ним у «Травіаті» співаю, у Борка чудовий голос. Добре до нього ставлюся, нормально спілкуюся. У нього був ювілей — п'ятдесят років, він співав партію Альфреда. Потім підходив до мене з гарними словами.
Вважаю, що критикувати може людина, яка чогось досягла і має на це право. Коли ж повчають непрофесійно-поверхово, то мета одна — досолити, зробити неприємно. У театрі багато корифеїв, чиє слово, оцінка для мене важливі. Це стосується також диригентів і режисерів.
Стосовно участі у міжнародних конкурсах та інших ініціатив. Питання упирається в гроші. Щоб нині поїхати кудись на конкурс, треба зробити грошовий внесок і своїм коштом придбати квитки, а також заплатити концертмейстеру, який тебе супроводжує. Щоб записати на студії арію, пісню чи романс із оркестром, треба також чимало заплатити.
— Чи вдавалися Вам творчі альянси з Будинком звукозапису Українського радіо (Первомайського, 5-а)? Із оркестрами?
— У БЗ записав колись з Хором радіо і телебачення народну пісню «Чом, чом, земле моя...» і духовний твір. У мене були концерти з Національним оркестром народних інструментів під орудою Віктора Гуцала. Ми їздили на Дні культури України до Румунії. Здійснили всеукраїнське турне. Працювати з цим оркестром цікаво і престижно, з ним співали всі наші видатні співаки, зокрема Анатолій Солов'яненко. До того ж вельми приємно і корисно спілкуватися з народним артистом України диригентом Віктором Гуцалом.
Чималий період життя гастролював із різними колективами. Тепер як соліст Оперного театру сповна віддаюсь опері, Гуцал мене запрошував знову у концертну поїздку, але я не зміг поїхати, тому що брав участь у постановці.
— Багато українських митців осіло за кордоном і почувається там респектабельно. Якщо Вас покличуть, скажімо, з Праги, Варшави чи Відня, поїдете?
— Нині відкрито всі дороги, є інтернет, співак може відправити в YouTube свої записи (навіть виставу), можливо, це хтось побачить і запросить кудись. Вимоги до артистів збільшилися, передусім ти маєш знати мову країни, що приймає, а також англійську. Режисер чи диригент не донесуть свої настанови тому, хто їх не розуміє. Звісно, без досконалого знання партій немає сенсу кудись потикатися.
Чого наші співаки їдуть? Тому що у вокалістів співочий час обмежений, кожний хоче максимально ним скористатися, а також заробити. Дехто їде і вже не повертається, хоч все одно тягне на батьківщину, де принизливо низький рівень життя. Якби мені було двадцять років і запропонували їхати, я, мабуть, не вагався б. Нині у мене сім'я, діти тут навчаються, розмовляють рідною мовою. Тепер навряд чи зважусь кудись поїхати, надто міцно вріс у Київ. Не прагну великих грошей, а мрію про стабільність і впевненість у завтрашньому дні. Моя зарплата не така велика, але я постійно її отримую, можу нормально утримувати сім'ю. Тому остаточно вирішив жити в Україні. Інша річ — одноразові запрошення.
— Розкажіть про казуси, без яких немислиме життя артиста.
— Розповім за харківський період. Ми співали оперу «Царева наречена» Римського-Корсакова. Співачка, яка виконувала партію Домни Сабурової, одяглася у відповідне вбрання, але замість того, щоб вийти на сцену у потрібний момент, заблукала у переходах. Персонаж співає: «Никак калиткой кто-то хлопнул», у відповідь Сабурова має вийти і заспівати: «Ах, батюшка, дай дух перевести...». А нікого немає. Диригент зупинив оркестр, усі сиділи й чекали хвилин п'ятнадцять. Нарешті співачка вийшла на сцену — зал підтримав її оплесками.
У «Царевій нареченій» я співав партію Бомелія, там, зокрема, є такий текст: «Как зелье выпить девке дашь, так девка и полюбит». А я випадково, сам не знаю чому, заспівав: «Как девка даст, так девка и полюбит». Оркестранти реготали у ямі. Наступного дня мені сказали: «Ось зірка вчорашнього спектаклю», почали аплодувати.
В Оперній студії консерваторії на початкових курсах трапилась така смішна річ. В одній з вистав ми танцювали у балахонах, під ними хлопці й дівчата були лишень, перепрошую, у плавках. Ми чекали, перемовлялися, почала підніматися одна з падуг і трубою прихопила одну дівчину за балахон. Поки ми стягували її з тієї труби, порвали балахон до плеча. А тут наш вихід на сцену. Ото була комедія, публіка лежала від сміху і подиву, тому що дівчині доводилося повертатися до глядачів «роздягненим» боком.
У Національній опері, хвалити Бога, у мене ще жодних казусів не було і, сподіваюсь, не буде, бо дуже лячно. До речі, кожний спектакль записують, і художня рада чи дирекція можуть переглянути, як артиста уводять в певну партію, чи все було гаразд, щоб зробити свої висновки. Я вже казав, що наприкінці кожного сезону настає ніби кінець життя, а потім із початком нового сезону воно відроджується, якщо зі співаком поновлюють контракт.
— Ідеться про технічний запис чи повноцінний, такий, що можна подивитися по телевізору, скажімо, на каналі «Культура»?
— Це різні речі: слухати оперу в театрі й дивитися її по телевізору. Навіть неможливо порівнювати.
Записує вистави спеціальна служба, і не для телебачення, а для внутрішнього користування. Можна подивитися свої помилки, послухати себе. Диригент фіксує, де розійшлися соліст і оркестр. Режисер аналізує правильність мізансцен. Костюмери оцінюють, який вигляд має на артистові костюм, чи потрібно його перешивати. Отже, всі зацікавлені служби можуть переглянути. Це роблять для того, щоб театр удосконалювався у всіх напрямах.
— Кожна людина, особливо творча, щоденно себе аналізує, ревізує. Кожний має себе цінувати, щоб інші цінили. Як гадаєте, що Вас вирізняє як співака?
— Артист має себе цінувати, а от оцінку повинні давати слухачі. Коли ти починаєш подобатися сам собі, тоді можна ставити на собі хрест.
Мені Бог дав голос, я змалку співаю, вже у п'ять років виступав із оркестрами — духовими і симфонічними. Отже, усе своє життя, скільки себе пам'ятаю, співаю. Який у мене голос, у чому його родзинка? Той, хто чув мене, може зробити певні висновки. Комусь подобається, комусь — ні. Навіть увінчані званнями і регаліями артисти не всім подобаються, бо кожний слухач має свій смак і вибирає те, що йому до вподоби.
Не вважаю себе такою мірою професійним, щоб ставити собі якісь оцінки. Як оперник я втратив чимало часу. Після того як полишив Харківський оперний театр і у 2000-му мене прослухали в столичній опері й не взяли, я багато працював у різних колективах — десять років. За цей час стосовно оперного мистецтва втратив упевненість у собі, думав: мабуть, уже не зможу. Адже прослуховувався я у 27 років, а це — розквіт людини, і раптом така осічка. Дружині сказав: «Може, треба взагалі закінчувати зі співом?». Вона відреагувала: «Маючи такий голос й артистичні дані, ти хочеш на собі поставити хрест? Якщо всі так чинитимуть, тоді хто співатиме?»
Велике бажання спричинило диво. Я роблю справу, котра мені до душі. Кажуть: якщо людина щось улюблене робить і за це ще отримує гроші, це десятикратно примножує задоволення, ніж просто працювати за гроші.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»