КОЛИ ВІТЕР НАДИМАВ ПАРУС «Ра-1»
А БУЛО ЦЕ ДАВНО, ТОДІ, КОЛИ ВІДОМИЙ ТЕЛЕВЕДУЧИЙ І ВІН ЖЕ ЛІКАР ЮРІЙ СЕНКЕВИЧ БУВ УЧАСНИКОМ ЕКСПЕДИЦІЙ, ЯКІ ОЧОЛЮВАВ ВІДОМИЙ УЧЕНИЙ ТУР ХЕЙЄРДАЛ
Перш ніж розпочати цей матеріал, хочу зробити короткий відступ. Прийшовши працювати в редакцію нашої газети, хотілося найкраще заявити про себе, зробити такий матеріал, який би зацікавив читача, сподобався колегам. Із своїми творчими намірами ми приходили до заступника головного редактора Вітольда Прощакова. І він завжди допомагав порадами. Вітольда Орестовича роки «не беруть». Він і нині такий же завзятий та дотепний, як і понад 20 років тому. Моя ідея поїхати до Москви і взяти інтерв'ю у Юрія Сенкевича дістала схвалення.
...Дружина Юрія Сенкевича, вислухавши моє прохання, сказала, що він гуляє із собакою, і запропонувала зателефонувати через півгодини. Після тривалих гудків почула ледь хрипкуватий голос: «Вам кого?»,— запитав Сенкевич.
— Хочу взяти у Вас інтерв'ю,— пояснила я.
Промимривши щось непевне, він трохи помовчав, а потім не дуже привітно згодився: «Ну добре. Приїздіть». Після цього дружина взяла слухавку і пояснила мені причину його невдоволення. Він погуляв із собакою, сказала вона, прийшов додому і одразу заснув. Ви його просто розбудили. Так що не зважайте на його настрій.
Стало зрозуміло: інтерв'ю буде нелегким.
* * *
Отже, як і домовилися, дзвоню у певний час Юрію Сенкевичу на його вже робочий телефон. Він сказав, що в нього лише півгодини на інтерв'ю, а далі справи. Вийшовши йому назустріч, я якусь хвилину спостерігала, як він з нудним виглядом стояв біля машини і поглядав на годинник. Довелося вирушити назустріч йому першій. Кремезний, невисокого зросту, із світлими пронизливими очима, він зазирнув мені у вічі і сказав своє відоме телеекранне: «Здрастуйте». Та на його обличчі не було звичної екранної усмішки. Міцно стулені вуста, різкі рухи і весь його діловий вигляд не віщували такого необхідного психологічного контакту.
Розмову продовжили в готельному номері. Випивши філіжанку кави, Юрій, нарешті, усміхнувся, і сказав мені:
— А я думав, приїде якась українська тітка і буде мене тут допитувати...
Від душі відлягло, бо для журналіста головне — розговорити людину.
Я могла вільно ставити запитання, психологічна перегородка зникла.
— Юрію Олександровичу, коли шукали лікаря в експедицію на «Ра-1», Тур Хейєрдал поставив умову, щоб майбутній ескулап був дужий, як російський ведмідь, і мав добре розвинуте почуття гумору...
— Напевно, воно у мене з віком зникає,— розсміявся Сенкевич.— Клопотів чимало, попереду знову довга дорога. А взагалі — ми з вами земляки,— приязно сказав він.— Річ у тім, що моє коріння з України. Батько родом із Києва. Він часто розповідав мені про співучу Україну, про те, як ще хлопчиком перепливав Дніпро. А пізніше наша родина переїхала до Одеси.
— Численні телеглядачі знають Вас як ведучого програми «Клуб мандрівників». Але Ви насамперед лікар. Що спонукало Вас ним стати? Якими фаховими проблемами займаєтесь?
— Мій батько також був лікарем, мама — операційною сестрою. Так що для мене практично проблема вибору професії не існувала. Все складалося органічно: я бачив себе лише медиком. А ця спеціальність привела мене пізніше і до журналістики, і до мандрівок. Під час навчання зацікавився фізіологією. Далі я потрапив на роботу до закладу, який займається питаннями фізіології. Тут працюю і донині. Це — Інститут медико-біологічних проблем Міністерства охорони здоров'я СРСР, який очолює академік Олег Газенко.
— Юнь зачитується Вашими книгами та книгами Тура Хейєрдала про пригоди на «Ра-1», «Ра-2», «Тигрисі», їх також манить невідома далечина. А що Вам найбільше запам'яталося у цих експедиціях? І що б Ви хотіли сказати нинішній молоді?
— Ми не знали, які труднощі і випробування готує нам доля. Але те, що мандрівка буде нелегкою і небезпечною, усвідомлював кожен із восьми членів інтернаціонального екіпажу. Як зараз пам'ятаю останню мить прощання із землею. Вона була зворушливою до сліз. Над океаном поволі прокидався ранок — світлий і прозорий.
Папірусний човен — віднині наше житло, м'яко погойдувався на хвилях, а нестримний вітер уже нетерпляче напинав жовтаве вітрило із зображенням давньоєгипетського бога сонця Ра, який незворушно вдивлявся у синю далечінь. Що чекало нас там — керівника експедиції норвержця Тура Хейєрдала, мексиканця Сантьяго Хенавеса, американця Нормана Бейкера, італійця Карло Маурі, єгиптянина Джорджа Суріаля, японця Кей Охара, марроканця Мадані Айт Охані і мене, росіянина Юрія Сенкевича? Віднині всі турботи і прикрості ми мали ділити порівну. А я ще — відповідати за здоров'я кожного із супутників.
На папірусному човні ми провели 57 днів і ночей, здолавши 3225 нелегких морських миль. Витримали люди, витримав незвичайну мандрівку і човен. Але були такі ситуації, коли люди могли б відступити, якби не їхній високий дух, фізична тренованість, загартування, бо вдача океану — то як у ласкавої матусі, то як у злої мачухи.
— Звісно, критичних моментів було чимало. А от що було найстрашніше? Чи прощалися Ви із життям хоч раз на Вашому благенькому суденці?
— Усього було. Та найбільше мені запам'ятався 40-й день нашої мандрівки на «Ра-2». Десь опівдні я здав вахту Туру Хейєрдалу і поспішив мити посуд на кухні. Та раптом наш «папірусний» корабель опинився на гребені гігантської хвилі, заввишки десь із шестиповерховий будинок. Тур уже за якусь мить був на містку. Звідти лунав його металевий голос: «Усім нагору!» Не встигли оговтатися від першого удару, як почувся шалений тріск, і наше праве весло попливло за бортом. Ми опинилися у полоні розлюченої стихії. Величезні хвилі, мов розлючений звір, терзали наш човен, корма була повністю залита водою. На якусь мить ми розгубилися, а в голові промайнула думка, що, певно, вже ніколи не побачимо рідних і близьких. Та слабкість духу була не в характері Тура.
— Кинути плавучий якір за борт! — пролунав його голос, пересилюючи шум стихії. Тут головним був уже я. Мені допомагав Карло Маурі. Ми поприв'язувалися канатами і ладнали оснастку. Як нам на той час не вистачало цвяхів, скоб, іншого причандалля ХХ ст., адже ми мали під рукою лише те, чим користувалися мореплавці п'ять тисяч років тому.
Зовсім знесилені, мокрі, аж під вечір підняли на борт весло товщиною у два телеграфні стовпи... Хвилі поволі вгамовували свою лють, а ми були горді й щасливі, що в такому важкому поєдинку із стихією вийшли переможцями.
— Під час подорожей Ви бували в різних далеких і забутих Богом племенах. Їхнє життя трималося на первинних інстинктах і жили вони так, як і тисячі років тому їхні пращурі. Та серед них траплялися неймовірної краси жінки, яких Ви фотографували і врода яких могла б затьмарити всіх красунь цивілізованого світу. Чи не хотілося б Вам хоч раз обійняти таку красуню?
— Ну, знаєте, хотіти обійняти і обійняти — це дві великі різниці. Чого критися, тривалий час без жінок чоловіче єство особливо небайдуже до вроди красунь. Але такі обійми могли бути і досить небезпечними. Могли б мене,— усміхнувся він, і лукаві вогники засвітилися в його сірих очах,— примусити... одружитися з такою красунею. Або ж взагалі — потайки вбити. Ці люди, із своєю давньою вірою та звичаями, не схожі на нас і не завжди гостинно нас сприймали.
...Після тієї зустрічі минуло багато років. Уже й самого Юрія Олександровича немає з нами, а враження від його мандрівок, його відчайдушності досі живе у нашій пам'яті. У того покоління, яке любило дивитися його телевізійний «Клуб мандрівників». Вони були верхівкою величезного айсберга. Працюючи в науково-медичному закладі, він ще вивчав стан психіки людини в екстремальних умовах, а в його мандрівках були суцільні психоемоційні експерименти.
Як зараз бачу його теплу усмішку, немов чую розповіді про Москву, якою він возив мене на машині, котру подарував йому Тур Хейєрдал. Скільки цікавого і незбагненного було в цій людині! Я щаслива, що газета дала мені можливість познайомитися, привідкрити таємниці світогляду Юрія Сенкевича.
Валентина СКОРОПАДСЬКА
також у паперовій версії читайте:
- МУЗЕЙ ЛІНКОЛЬНА В СПРІНГФІЛДІ
назад »»»