КИЇВ ЯК НЕПІЗНАНИЙ РЕТРАНСЛЯТОР ДУХУ
Наскільки справедливо нашу культуру й літературу вважають селянськими? Чи здатна хоч трохи модернізувати сучасну самосвідомість або перекроїти нашу уяву одна книжка концептуально міської лірики? На ці непрості запитання не одразу знайдеться відповідь, але варто її пошукати.
Зрозуміло, що на ці трикутники нашарувалося чимало непередбаченого, дивовижного і навіть екстремального.
Усе життя Олександр мріє знімати повнометражне кіно (і навіть устиг на видиху перебудови зробити добротний фільм «Цвітіння кульбаби»), а знімається в телесеріалах, пише сценарії і пісні, оскільки на професію кінорежисера в Україні існує заборона з причини винищеного кінематографа. Та на будь-яких творчих територіях Ігнатуша робить свою справу талановито. Певно, тому, що не розгубив основу — свою українську душу, яка прагне любові, світла і злагоди для себе, родини й країни.
— Пане Олександре, якщо подивитися ретроспективно, на які відрізки розбивається Ваше творче життя?
— Треба зазирнути аж у школу. Слава Богу, дали атестат, хоч навчався посередньо, але саме тоді захопився музикою, опановував її самотужки. Можливо, це і стало великою мірою визначальним на шляху до театру. Любив літературу, взагалі був романтичним гуманітарієм до кісток і абсолютним бараном в алгебрі. Через інтерес до літератури (у нас був хороший викладач) я щось пописував, навіть подумував про журналістику або філологію.
До Театрального інституту вступив за компанію і, вже коли вчився, був переконаний, що відрахують, бо який з мене артист: ніс великий, пика некондиційна, не така, як в Алена Делона. Я ж не знав, що на той час успішно розвивався Депардьє. Тоді б, звичайно, почувався впевненіше. Але у мене був хороший викладач — професор Леонід Артемович Олійник, який у мені щось угледів. Він був дуже талановитим педагогом, може, найкращим від часу існування Київського театрального інституту. Не дадуть збрехати його випускники — діючі актори. Він сказав: «Нехай спробує».
Раннє знайомство з кінопроцесом зіграло свою позитивну роль. Якщо трошки зазнайство й виникло, я його в собі легко подолав за сприяння того ж Леоніда Олійника, котрий одразу помітив паростки дитячої зірковості: я одягнув темні окуляри, і він миттю зрозумів, звідки ті окуляри «ростуть».
— І що то був за перший фільм, в якому Ви знялися?
— «Ар-хі-ме-ди!» Одеської студії. Це було на третьому курсі інституту. Я виконував одну з головних ролей (наші герої грали в музичному ансамблі).
Після інституту була армія, служба досить важка, незважаючи на те, що проходила в ансамблі пісні і танцю. До того була «учебка», ну просто тюремна зона (я служив у внутрішніх військах), постійно конфліктували з кавказцями. Дивом вийшов звідти нескаліченим і взагалі живим. Після армії досить легко опинився у столичному Театрі російської драми імені Лесі Українки, куди затяг мене на проби мій друг Віталій Малахов. Головний режисер театру Ірина Олександрівна Молостова дала шанс багатьом молодим, які потім стали помітними.
Молостова забрала зі Львова свого учня — Анатолія Хостікоєва, покликала Любу Куб'юк, ну і мене погодилася попробувати. Малахов почав із нами ставити модний на той час у Литві мюзикл «Казка про Моніку, або Загонщики вогню». От і ми взяли гітари, за два місяці зробили вибуховий, як тепер кажуть, спектакль із хорошим музичним оформленням (зокрема хором зі студентів) і хореографією.
Цей мюзикл ми довго й успішно грали. Та, зрештою, Хостікоєв і Куб'юк пішли з театру, спектакль розсипався. Малахову запропонували очолити Театр естради (нині Театр на Подолі). Він теж пішов. Я залишився один серед старшого покоління, яке витискало Молостову. Вона мене утримувала, бо я теж хотів іти, казала: «Это же предательство. Вы меня подставляете». Я залишився. Ірина Олександрівна пообіцяла: «Я беру Чехова. Будешь играть класику — Петю Трофимова в «Вишнёвом саде».
Через те, що я був вільний у трактуванні ролі, став грати Трофимова не як героя-революціонера, а, згідно з моєю установкою веселити людей, виводив образ у гумор, посмішку. Про нього Раневська каже: «нелепый», отже, сміховинний. Він говорить про революцію, не розуміючи в цьому нічого, тільки для того, як на мене, щоб затягти Аню, в яку закоханий, у кущі. От і вся його революція. Ця вистава мала успіх, моє трактування-виконання відзначили, на гастролях у Москві дифірамби співали, порівнювали з Качаловим. Може, нескромно про це казати, але в журналі «Театр» за 1980 рік так написали.
Молостова все ж таки змушена була піти з театру, прийшло нове керівництво, мені стало зовсім самотньо. Вабила режисура. Я поїхав до Москви і подав документи на Вищі курси сценаристів і режисерів при Держкіно. Подолав величезний конкурс і вступив на курс комедійної кінорежисури Ельдара Рязанова.
Нас там було мало, а вчилися ми у творчої еліти тодішнього СРСР: троє людей на курсі у Рязанова, двоє у Нікіти Михалкова, четверо у Гліба Панфілова... Толя Матешко вчився у Граматикова (дитяче кіно), художник Толя Степаненко — в Еміля Лотяну (музичне кіно). З України нас було троє. Олександр Мітта читав драматургію, Нея Зоркая — історію російського кіно, Анатолій Васильєв — майстерність актора, Володимир Мотиль — монтаж, легендарний Леонід Трауберг — історію комедії.
Хоч як дивно і сумно, але мало хто з тих випускників потім активно працював у кіно. Є тут об'єктивні причини: ми захистили дипломи у 1986 році, розвал Союзу наближався у супроводі галопуючої інфляції. Я, на щастя, встиг зняти один повнометражний фільм «Цвітіння кульбаби» на студії імені Довженка (1990). А потім — розвал студії, Держкіно, прокату. На засилля американських фільмів пізніше накотилася окупація російського кіно.
Моя режисерська діяльність зупинилася на тривалий час. Утім, я почав знімати кіно документальне. Придумав собі таку роботу з оператором Віталієм Сулимою. Він — ходяча кіностудія, дуже здібний, на всі руки майстер. Удвох ми зробили, по суті, повнометражне кіно — про відродження Української автокефальної церкви. У дев'яностих здійнялася хвиля: ой-ой-ой — ми стали незалежним народом, ой-ой-ой — у нас, виявляється, і церква своя була у двадцятих роках, а буде своя, навіть помісна... У шалених надіях-сподіваннях ми жили.
А тут як на те в Будинку кіно проходив з'їзд церковників-автокефалістів, головував митрополит Мстислав, племінник Симона Петлюри, дев'яностодволітній дідуган, міцний, з костуром, ще міг по столу грюкнути. Ми потихеньку знімали цю всю історію, брали інтерв'ю, потім звернулися до Мстислава, він уже став, здається, на той час Патріархом, запросив нас до США. Три тижні там фільмували, потім повернулися в Україну і два роки доробляли фільм. Заважали брак коштів, технічні проблеми (тоді знайти студію для опрацювання матеріалу було неймовірно складно). Плюс я своїх гріхів-гальм понабирав, їхню суть я тепер уже розумію, але про них краще на сповіді в церкві...
Коли фільм був готовий, я повіз його до США. На той час Патріарх Мстислав почив у Бозі, а нове керівництво не дуже було зацікавлене у фільмі. Не хочу довго про це говорити, бо це болюча тема, мій урок. Утім, і в Україні у 92–94 роках нічого було робити, тож вештався я Америкою в намаганні якось фільм прилаштувати. Знайшлися люди, співвітчизники, народжені в США, які забажали бути дистриб'юторами фільму. Я погодився на це, не уклавши з ними ніяких угод. У них опинилася майстер-касета, з якої вони замовили копії. Причому я вкладав гроші, був продюсером. Проґавив свою візу, а вони по суті нічого не робили, точніше через недалекість або ж бажання швидкої вигоди їхні дії призвели до фіаско. А треба було зробити турне з прем'єрними показами тими місцями, де ми знімали. На що я і сподівався, зробивши тираж. Проїхати, продати і повернутися багатою людиною, щоб на Батьківщині зняти солідне художнє кіно. Мої ж компаньйони абсолютно безглуздо розіслали по кілька касет у церковні лавки. Люди відреагували: «О! Хороший фільм, ще й нас показують!» (я ж знімав про їхні церкви). Парафіяни зібрали загал, зробили прем'єри, переписали одне в одного фільм. Отже, турне режисера з презентаціями накрилося.
Я почав через знайомих росіян, євреїв на Брайтон-Біч, через малознайомого адвоката в суді чогось добиватися. Але які суди у нелегала? Врешті умовив нового митрополита, він допоміг мені повернути чотириста примірників відеофільму з моїм прізвищем на обкладинці як режисера і продюсера. Але в аеропорту «Бориспіль» їх відібрали. Я протестував: «Тут же моє прізвище, це мій продукт!» — «Ні! Це комерційний товар». Потім почали вимагати шістсот доларів «для дозволу». Я зніяковів: «Та все це коштує дешевше».— «Ну як хочете». Я вже був настільки виснажений митарствами в США, що перехрестився і сказав: «Я більш ніж два роки віз їх в Україну, тож нехай це буде на вашій совісті»...
То, певно, був найскладніший відрізок мого життя. Тепер я не шкодую, бо отримав досвід: достобіса побачив, багато подорожував, навчився багатьох професій (аби вижити, я фарбував будинки і паркани, перекривав дахи, розбирав асфальт, довбав бетон, столярував).
— І що в Україні?
— Треба було повертатися до себе, до професії. Я став голосом телеканалу Інтер, років п'ять працював за кадром, також озвучував рекламу (спасибі Господу Богу і моїм батькам, що дали мені хороше музичне вухо і колоритний голос!), донині озвучую фільми й рекламу.
У театрі Малахова у виставі «В степах України» зіграв Галушку, вистава тривалий час була успішною. У театрі «Сузір'я» як режисер поставив і зіграв виставу «Сейф». Нині там граю у «Леттіс і Лавідж» Пітера Шеффера.
Зайнятий у телесеріалах «Свати», «Сусіди» та інших, граю лікарів, психіатрів, міліціонерів — від дільничного до міністра.
Чотири роки тому запустив як режисер фільм на студії імені Довженка. Та почалася всесвітня економічна криза, проект закрили.
— То був повнометражний фільм?
— Так. З цього приводу скажу про складні таємниці «мадридського двору» під назвою Міністерство культури разом із кінодепартаментом, принаймні тих часів. Таке враження, що запускали кілька проектів для того, щоб фільми не вийшли. По три місяці люди готувалися на мінімальній зарплаті. Міністерство галочку ставило: працюємо, а потім: «Держава на кіно не виділяє коштів і знімати нема за що». Отакий окозамилювальний абсурд. Ми призупинили роботу.
Тепер (боюся наврочити) поновлюються розмови з новим кінокерівництвом. Як режисер я закріплений за фільмом «Мамо, я льотчика люблю». Це симпатична лірична драма за сценарієм Віри Мельник. Дуже сподіваюся, що все ж таки зніму її, зроблю веселою і романтичною.
Велике кіно мені усміхнулося як акторові. Я зіграв важливу роль у фільмі «Тойщопройшовкрізьвогонь» Михайла Ільєнка. Є надія, що цей фільм все ж побачить світ! Бо вже і держава дала гроші на його завершення. Це, мабуть, єдина на моїй пам'яті картина, яка зможе представити українське кіно в Україні й у світі. По-перше, воно справді українське, по-друге, проукраїнське, притому, що там повний інтернаціонал. Я, приміром, граю татарина, батька головної героїні — татарки. Але у фільмі відправна точка — людина, що народилася в Україні і пронесла її через війну, Сибір, через океан, аж до Америки!
Можна оцінювати твір або явище із загальнолюдських позицій, але все одно відправна точка — це рідна земля, культура твого народу, яка тобі дала право, можливість і вміння думати саме по-українськи. Ми цінні тими речами, яких нема в інших.
— Сильні усвідомленням національних коренів.
— Так. Певні сили не хочуть існування української держави. Кінематограф, мистецтво взагалі, ЗМІ — це ідеологія, спрямована на побудову державності, на створення свого героя. Все робиться для того, щоб, по-перше, нічого не було національного, а по-друге, щоб героями були «доблестные — в российской форме — защитники чеченского народа от чеченских боевиков и доблесные освободители Афганистана от его народа». Українське нищиться на корені, і це з точки зору російської імперії, яка не хоче існування есендешних держав, абсолютно правильно. Нам треба знайти сили боротися за себе.
Свого часу Ющенко дуже хотів, щоб хтось зняв «Хоробре Серце» українського штибу. Я, коли дивлюся на Мела Гібсона-Хоробре Серце, позиціоную це на нас, хоч там про шотландців ідеться. Така картина нам конче потрібна.
Пригадую, коли ще вчився на Вищих курсах сценаристів і режисерів у Москві, до нас приходив головний редактор «Мосфильма» Армен Медведєв і говорив: «Да мы ничего вам снять не дадим, если не предложите нам героя! Создайте нам образ, как у молодого Рыбникова, покажите современного Штирлица!».
Потрібен герой. Одначе, про яку державу можна говорити, якщо не тільки героя, а й кіновиробництва немає. А старший брат із Москви нам каже: «Да зачем вам, ребята, своё кино? У нас же темы одинаковые, бандитизм у вас и у нас». Це теж неправда, їхній бандитизм страшніший. Зняли на замовлення Росії українських «Ментів», росіяни хотіли паралельно у нас і у себе демонструвати. Та наш класик — кінорежисер В'ячеслав Криштофович знімав це по-українськи, хоч і російською мовою. Виявилося, їм крові і трупів замало: «Это не будет смотреться, у вас тут интеллектуальные человеческие разговоры... У нас это не пойдёт». І чотири серії, які ми зняли, не прийняли.
— На що нині йде Ваше життя?
— Будую дім у Трипіллі, звідки рід мій походить. По суті, це така ніша, нірка, якщо хочете, дім равлика і водночас планетарій. Але це також ще будування себе.
Випустив музичний альбом «Білий вовк». Поезію Ірини Жиленко, Івана Драча, Бориса Олійника, Леоніда Кисельова поклав на музику. Матеріал накопичувався зі студентських років. Врешті я записав цей диск, зробив концерт із музикантами. За «Білого вовка» мені не соромно. Може, це один із найкращих моїх здобутків, які я встиг зробити. Він добре оцінений фахівцями.
Пробуюся і прошуся у свій рідний Театр імені Лесі Українки. Мене туди не приймають, хоч щось і обіцяють.
Уперто пишу сценарії. Спектаклів останнім часом не ставлю, однак у планах є зробити концертні програми. Підсвідомо сподіваюсь, що мені в цьому завадить шлюз, який відкриється для того, щоб знімати кіно, бо, все ж таки, певний борг своєму народові, вчителям, які мені дали хорошу освіту, я хотів би віддати. Є вміння, досвід, відповідно я чекаю можливості, яку мені мусить надати як спеціалістові держава,— зробити те, що потрібно моєму народові. Інакше це фактична заборона на професію.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»