ХРЕЩЕНА У ВОДІ, АЛЕ НЕ ОСВІЧЕНА В ДУСІ
Християнство було руслом, яким у давньоруську землю потекла культура найрозвинутішої цивілізації того часу — Візантії,— і потрапила на благодатний ґрунт. Воно стало однією з найпоширеніших релігій, які взагалі виникали на Ближньому або Далекому Сході. Більше того, вплив християнства на життя людей триває й досі.
28 ЛИПНЯ — ДЕНЬ ХРЕЩЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСИ-УКРАЇНИ
Інтерес до минулого — визначальна риса усіх людей, а в християн він особливий, оскільки підвалини віри, яку вони сповідують, закладено з давніх-давен. Історичні джерела засвідчують, що християнство на українських землях утверджувалося протягом століть, відзначаючи його присутність у заселених греками містах Північного Причорномор'я на початку нашої ери. Звідси воно знайшло шлях до Східної Європи. «Повість минулих літ» містить апокрифічний сюжет, за яким апостол Андрій Первозванний благословив гори, на яких було засновано Київ, а на місці, де тепер Андріївська церква, поставив хрест.
За іншими переказами, християнство на наших землях поширював і учень апостола Петра — Папа Климент IV. Є свідчення й про те, що на початку 60-х років IX ст. тут пролягали дороги братів Кирила та Мефодія.
Наприкінці X ст. було відомо про існування юдейської та мусульманської релігій. Проте внаслідок багатьох обставин Київська Русь частіше спілкувалася з християнськими державами, що, напевно, зумовило київських князів обрати християнство, яке виявилося ефективним чинником у налагодженні внутрішньополітичного життя.
Християнська віра в Отця небесного та його намісника на землі — князя або царя — більше сприяла централізації держави, ніж язичницька релігія з її місцевими культами. Про це свідчила ситуація в державах, де християнство стало головною релігією. До запровадження його на Русі спонукала й потреба у розвитку економічних, політичних та культурних зв'язків із сусідніми державами. А язичницька релігія певною мірою цьому перешкоджала. До того ж християнство пропонувало гуманнішу мораль, ніж язичницькі вірування.
Відносини київського князя Володимира з Візантією — колискою християнського православ'я — не були безхмарними, але в 986 році її імператор Василь II Болгаробойця, який опинився в скрутному становищі після поразки в Болгарії, звернувся до нього з пропозицією укласти військовий союз між Візантією і Руссю, прислати на допомогу військо з Києва. Володимир на союз погодився, але попросив руки сестри імператора — грецької царівни Анни. Візантійський імператор йому відмовив, а далі, коли 987 року в Константинополі було зроблено спробу скинути його з трону, події почали розвиватися в іншому напрямку.
Не покладаючись на свої військові сили, Василь II вирішив звернутися по допомогу до язичницького, але могутнього київського князя. Влітку 987-го Володимир вирушив у Крим — тодішню візантійську колонію, і облогою взяв місто Херсонес (Корсунь), нині це територія Севастополя. Цього разу Василь II змушений був погодитися на шлюб Володимира з Анною, але за умови, що той прийме християнську віру. Київський князь розгромив заколотників у Візантії, а влітку 988 року був охрещений у церкві Святого Якова в Херсонесі й одружився з Анною.
Наприкінці літа князь повернувся до Києва з твердим наміром зробити християнство вірою своєї держави. Хрещення киян, за літописом, відбувалося 14 серпня 988 року на притоці Дніпра — річці Почайні. Князь Володимир наказав скинути, порубати й спалити всіх дерев'яних ідолів. На місцях, де вони стояли, побудували християнські церкви — божниці. Відтоді почалося хрещення людей і в інших містах та селах Русі. Це був болісний процес: населення чинило опір, але Володимир жорстоко придушував такі прояви.
Християнство як державна релігія Київської Русі остаточно було закріплене силою державної влади у 988—991 роках. Населення ще довго не сприймало нової віри. Побутують різні версії з приводу того, до якого християнського обряду (західного чи східного) схилявся Володимир. Традиційно домінує версія, що вибір східного обряду був заздалегідь продуманий і цілеспрямований. Не позбавлені аргументів і міркування про те, що метою Володимира було утвердження слов'янського варіанта, ідея якого належить Кирилові й Мефодію.
Запроваджуючи християнство, Володимир намагався максимально використати усі політичні та економічні можливості щодо відносин із Константинополем, але не міг цілком ігнорувати впливового в західному світі Риму. Очевидно, тому в першій, побудованій Володимиром у Києві Десятинній церкві, був приділ святого Климента, якому віддавали шану як Римському Папі.
Проповідниками християнства і першими священиками були греки і болгари. Пізніше духовенство почали формувати з місцевих людей. Рішучі спроби Володимира, який був слабо обізнаний з особливостями церковних відносин, розбудувати церкву, незалежну від будь-якого християнського центру, були марні. Жодна з існуючих на той час церков не могла визнати Руську.
У переговори про створення на Русі церковної ієрархії довелося вступити вже Ярославові Мудрому. Проте наміри київського князя щодо церковної автокефалії Візантія відкинула, згодом погодилася послати до Києва митрополита. У 1039 році прибув грек Феопемпт, але внаслідок протистоянь з місцевим духовенством через три роки був змушений втекти до Константинополя, що спричинило війну між Візантією та Києвом.
Згодом сформувалася централізована релігійна організація на чолі з митрополитом, якого призначав константинопольський патріарх, а затверджував імператор Візантії. Київська митрополія вважалася частиною Константинопольського патріархату. Тим часом Ярослав завдяки династичним шлюбам, у коло яких потрапили майже всі правлячі двори європейських країн, у тому числі Візантії, успішно утверджував міжнародний авторитет своєї держави.
У 1051 році після смерті митрополита-грека князь без погодження з імператором і константинопольським патріархом уперше призначив митрополитом свого священика Іларіона, автора відомого «Слова про закон і благодать», а пізніше ученого-книжника, філософа Клима Смолятича. Це були спроби вивести Руську церкву з-під прямого впливу Візантії. Згодом Константинополь відновив своє право присилати митрополитів до Києва.
Оскільки тривалий час християнство існувало на українських теренах поряд із язичництвом, прибічники якого, еволюціонуючи до нової віри, нелегко розлучалися зі своїми богами, це породило своєрідний релігійний феномен — двовір'я. Цей термін, що визначався у перенесенні особливостей, функцій язичницьких богів на Ісуса Христа, святих мучеників, наданні язичницькій побутовій звичаєвості християнської символіки, паралельному виконанні християнських і язичницьких обрядів, поєднанні свят, уперше в Україні застосував у ХI ст. Феодосій Печерський. До речі, це двовір'я ми спостерігаємо й тепер.
Хрещення сприяло об'єднанню Русі в єдину феодальну державу, дало поштовх розвитку економіки, освіти, духовності та культури, зріс її міжнародний авторитет. Тоді ще християнський схід і захід співіснували більш-менш гармонійно. Та в другій половині XI ст. між ними розпочалася боротьба за вплив на Русь. Проте це інша історія.
Вислів, що винесено у заголовок, приписують філософу і теософу Володимирові Cоловйову, і не погодитися з ним важко. Насправді церква дана не стільки для дотримання канонів і правил, скільки для спасіння душ. На жаль, багато людей наразі віддає перевагу релігійній обрядовості, а не духовній сутності вчення Христа, якою є любов. А «любов довго терпить, любов милосердна, любов не заздрить, любов не величається, не чваниться, не чинить свавілля, не шукає свого, не дратується, не замислює зла, не тішиться неправдою, а співрадіє з істиною» (I Послання до коринтян, гл. 13).
За матеріалами періодичних видань підготувала Тетяна НОВІКОВА, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:
- НАБЛИЖАЄТЬСЯ 20-РІЧЧЯ НАШОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
назад »»»